Царем бути — не ремесло
Жив собі один юний царевич. Батько його помер, і народ одразу посадив його на престол. Він був дуже молодий, любив полювання і рано почав шукати собі наречену.Як на полювання, так і на пошуки нареченої він ходив переодягненим. Найбільше йому сподобалася одна дівчина. Послав він свого управляючого-моурава до її батька з проханням віддати дівчину за молодого царя. Батьки зраділи, але дівчина запитала у моурава:
— А якому ремеслу навчений жених?
— Та ж він цар! — зі сміхом відповів моурав.
— Цар — це не ремесло, — заперечила дівчина. — Я питаю, що він уміє робити, яким майстерністю володіє.
Знову засміявся моурав і повторив:
— Він уміє керувати царством — ось і все його ремесло. Цар він!
Тоді дівчина сказала рішуче:
— Цар — це ніяке не ремесло. Якщо він нічого іншого не вміє, я за такого заміж не піду, хай навіть на престолі сидить!
Батьки дівчини були поза себе від обурення: як насмілилася ця дурнуха відмовити цареві, та ще й такому молодому й красивому!
Коли цареві повідомили про це, він не тільки не образився, а й задумався. Справді, що це за чоловік, якщо не володіє жодним ремеслом. Хто знає, як ще в житті доведеться! І сказав він своєму моураву:
— Я вважаю, що ремесло не завадить цареві керувати царством.
— Звичайно, — відповів моурав, — чим більше людина знає, тим краще. І цареві, звичайно, не завадить знання ремесла, воно допоможе у багатьох речах, виручить у скрутну хвилину. Не насмілилися ми вам передати, що ще сказала ваша наречена своїм розгніваним батькам: “А якщо народ скине царя, яким ремеслом він добуватиме собі пропитання?”
— Вірно! Мудрою виявилася моя обраниця, і я обов’язково маю навчитися ремеслу. Але якому? Ось над цим треба подумати.
— Мені здається, майстри срібних і золотих справ мають перевагу над іншими.
— Ні, — відповів юний цар, — найкраще ткати килими. Що може бути прекрасніше, ніж розцвічувати шовк квітами й птахами, щоб потім босі ступні моєї коханої торкалися килима. Перший плід моєї праці я маю подарувати моїй нареченій.
Моурав не став сперечатися, і покликали найкращого у всьому царстві килимника. Став він ходити до палацу і навчати царя. Перший килим, який виткав цар-учень, був весь уквітчаний любовними віршами, вони так уміло були виткані серед квітів і птахів, що розрізнити букви і прочитати вірші було непросто.
Цей килим цар послав коханій як свідчення свого майстерства. Уміння царя привело дівчину в захват, і вона не тільки погодилася стати його дружиною, але й до небес зводила його талант і майстерність. Відбулася царська весілля.
Через деякий час цар, за своїм звичаєм, переодягнувся в простий одяг і пішов на полювання. Ніякої дичини він не вбив і, проголодувавшись, вийшов на дорогу і став шукати духан, де можна було б поїсти. Нарешті він виявив у гущавині лісу будиночок і поспішив туди.
— Чи можна тут пообідати? — запитав він.
— Звичайно, — відповіли йому. Духанник оглянув його схвально, вказав місце і сказав:
— Прошу сідати, зараз вам подамо обід. Цар пройшов у кімнату, яка була дуже гарно прибрана, а біля самого порогу лежав прекрасний килим. “Це місце якраз для мене”, — подумав цар і лише ступив на килим, як підлога під ним провалилася, і він опинився у глибокій ямі.
Після сонячного світла в ямі все здалося йому чорним, як смола. Впавши на дно ями, він не відразу зрозумів, що з ним сталося. Поступово приходичи до тями, він почав розрізняти в темряві якихось людей. Один з них підійшов до нього і запитав:
— А тебе який гріх заніс на цю бійню?
— Яку ще бійню?
— Тебе, мене і он того чоловіка сюди кинули для того, щоб убити…
— Що ти кажеш? Як це убити?
— А ось так: вони м’ясом таких, як ми, “телят” годують тих, хто потрапляє в їхню барлогу.
— Людським м’ясом годують?
— Так, людським; того, хто їм підійде, вони кидають у цю яму. Їм і гроші не доводиться на м’ясо витрачати. Жадібність їхня настільки велика, що не кидають вони своєї жахливої справи, хоч і знають, що глечик, який звик ходити по воду, зрештою біля джерела розіб’ється, і тоді їм доведеться розплачуватися за загибель невинних людей.
— А звідки ви знаєте, що вони вбивають людей і їхнім м’ясом…
— І ти скоро дізнаєшся… Черга тепер за одним із нас. Прийдуть сюди озброєні люди і заріжуть жертву, немов бика. Ні втекти не можна, ні чинити опір. Адже зброю вони забирають при вході в цей притон.
Занило серце у молодого царя. Поки вони вели розмову, спустилися в яму озброєні розбійники, повалили того, хто говорив, зв’язали йому руки і перерізали горло прямо на очах у царя. Він запитав:
— Ви й мене повинні вбити?
— А що ти за червоне яєчко?
— А якщо я таким ремеслом володію, що принесе вам більший прибуток, ніж я сам? Чи не вигідніше це вам? Змусьте мене працювати, збережіть мені життя, і будете гроші місти помелом…
— Яким таким ремеслом ти володієш? — підозріло запитали молодого царя.
— Я витчу килим, який вам обійдеться в шість туманів, а продасте ви його за п’ятсот.
— Та хто нам дасть за килим п’ятсот туманів? Такі горішки ти своїм свиням підкидай, — розсміялися вони.
— Даремно смієтеся! Я вам діло кажу. Я скажу вам, хто дасть за килим п’ятсот золотих. Моє майстерство не має собі рівних — переконайтеся в цьому самі.
— Якщо ми принесемо тобі пряжу сюди, ти виконаєш те, що обіцяв?
— Де завгодно, мені все одно.
— Не думай, що нас легко провести.
— Моєму ремеслу не потрібні ні брехня, ні хвастощі. Воно говорить саме за себе.
— А якщо нам не дадуть п’ятсот туманів?
— Я ж у ваших руках. Все одно ви повинні вбити мене — тоді і вб’єте.
— Може, ти так хочеш час виграти? Може, задумав чого?
— Ви даремно мене підозрюєте. У мене золоті руки — скористайтеся цим. Вигоду отримаєте у сто разів більшу.
— Ну, пиши, який інструмент тобі потрібен і який матеріал.
— Ось за цим списком будь-який килимник зрозуміє, що я за майстер! — сказав цар і написав, що йому необхідно для роботи.
Зрозуміли вони, що мають справу зі справжнім килимником, і принесли йому все.
Цар взявся ткати килим при світлі каганця. А на його очах розбійники продовжували вбивати людей.
Минув час.
Робота була закінчена, і килим вийшов рідкісної краси. Як побачили його лиходії, очі у них розбіглися. Анітрохи не думали вони, що юний мисливець здатний на таке: листя, квіти і птахи були розташовані гармонійно, в належному порядку, все на своєму місці. Здавалося, що перед ними справжній сад із співочими птахами.
— Ну, так хто ж його купить? Хто дасть нам за килим п’ятсот золотих? Куди його нести? Юнак відповідає:
— На такий килим у простих людей грошей не вистачить, тому несіть його до царського палацу, тільки вночі, таємно. Той, хто до вас вийде — байдуже: цар чи цариця, — одразу купить килим і тут же відлічить вам золото.
Пішли розбійники вночі до палацу. Зупинили їх біля воріт вартові:
— Що вам тут потрібно?
— Принесли ми щойно витканий дорогий килим, такий, що ніхто, крім царя з царицею, його не купить.
Повідомили цариці, запросила вона “купців” до своїх покоїв, глянула на килим і одразу зрозуміла, що зробив його її чоловік. “Напевно, змусили його в неволі працювати”, — подумала вона, але промовчала, прикусила язик…
— Давайте внесемо килим до моєї спальні, розстелимо там, подивимося, на що він годиться.
— Зараз, пані!
Слуги внесли килим до царської спальні. Затрималася там цариця, бо серед листя і птахів прочитала вона про всі злигодні чоловіка.
“Переодягнений, полював я, як завжди. Ніякої дичини не вбив. Проголодувавшись, зайшов до духану пообідати. Там завели мене до кімнати, підлога піді мною провалилася, і опинився я у глибокій ямі. Яма ця — бійня для невинних людей. Мене теж збираються вбити, щоб моїм м’ясом годувати тих, хто сюди заходить. Якщо що й врятує мене — так це ремесло килимника. Дайте цим людям п’ятсот туманів золотом і накажіть привести мене до палацу виміряти дарбазі, щоб виткати для нього килим. Пообіцяйте їм тисячу туманів. Нехай непомітно стежать за ними мої слуги. Поспішіть, але дотримуйтеся обережності, інакше вони мене заріжуть”.
Килим виявився справжнім листом. Цариця винесла розбійникам п’ятсот туманів і сказала:
— Ось для цієї зали мені потрібен великий килим. Я заплачу вам тисячу туманів, але килим має бути витканий точно за розміром. Якщо він виявиться трохи більшим або меншим, я його не прийму, і ви опинитеся в збитку. Тому нехай довжину і ширину виміряє сам майстер. Я вас попередила. Хто ж стане тисячу туманів на вітер кидати!
Як тільки лиходії почули про тисячу туманів, вони закричали в один голос:
— Завтра вночі ми приведемо майстра, щоб він все точно виміряв.
Відпустила цариця дуже задоволених розбійників, приставила слуг, щоб непомітно стежили за ними… Наступної ночі привели до палацу переодягненого царя як майстра-килимника…
Увійшли вони до зали-дарбазі. Став цар вимірювати її довжину і ширину, потім пішов до спальні, ніби перевірити, чи підійшов за розміром проданий килим. Зняв він там простий одяг, одягнувся в царський наряд і повернувся до зали:
— Ви килим принесли?
— Ми, государю.
— Це ви отримуєте від цариці замовлення на тисячу туманів?
— Ми, государю!
— А хто я, чи знаєте ви?
— Знаємо, государю! Ти — цар.
— А більше ви нічого не знаєте про мене?
— А що ми можемо ще знати?
— А те, що я — той самий килимарник, який виткав вам килим, а ви — лиходії, людоїди, розбійники!
Наказав цар схопити їх. Зібралися візири та вельможі, моурав із військами, усіх злочинців спіймали й вирішили їх повісити. Звільнили нещасних полонених, приречених на смерть. І тоді запитала цариця у чоловіка:
— Невже погано я вчинила, змусивши тебе навчитися ремеслу?
— Завдяки тобі я залишився живим. Не володій я ремеслом, царський титул мені б не допоміг, я б загинув. Ти — життя моє, здравствуй довгі роки! Якби не моє ремесло, мене б давно не було на світі. Царський титул мені не допоміг, а ремесло врятувало.
Інші казки
