Юнак-змій
Жила собі одна жінка. Уже на старість літ народився у неї син. Та краще б і не було того сина: народився у жінки син-змій. Мати все ж любила свого сина-змія, ходила за ним, годувала грудьми і виростила його великим і здоровим. Одного разу заговорив змій людським голосом:— Піди, мати, до нашого царя, скажи йому: «Мій син-змій просить у тебе в дружини єдину твою красуню дочку».
Перелякалася мати. Страшно, що її син, та ще й змій, насмілився просити в дружини царівну, а ще страшніше, що змій людським голосом говорить. Та що робити? Не дає спокою син — іди та й іди!
— Уб’є мене цар, синочку, — каже вона, а він і слухати не хоче. Набралася сміливості, пішла стара.
Прийшла до палацу. Покликав її цар і питає:
— Що тобі, стара?
— Не дає спокою син-змій, просить у дружини вашу дочку. — І розповіла все. Не здивувався цар, вислухав її і сказав:
— Усім відомо, що невелика моя могутність. Тіснить мене сильний сусід і руйнує. Ось і тепер прислав він послів і ставить три завдання, не відповідатиму — рознесе все царство. Скажи своєму синові: відгадає він їх і врятує тим мене і моє царство — віддам йому дочку, а ні — так і ні. Перше завдання: є у царя табун коней; вимагає він відрізнити, хто в табуні мати, а хто її діти. Друге завдання: є у царя пестик від ступки, і велить цар вирізати з того пестика тисячу ліктів шкіри і прислати йому. І третє завдання: в його царстві один край страждає від безводдя, — треба відкрити там воду.
«Ех, — подумала стара, — от і вплуталася в біду!» — І побігла додому.
— Ну що, зробила щось? — запитав син-змій.
— Та що зробила? — каже мати, а сама ледь дихає, і в роті у неї пересохло. — Смерть моя прийшла, більше нічого, — і заплакала.
— Не плач, — каже змій, — не бійся, той цар мене не подолає. Почула мати, сміється, наче божевільна.
— Це тебе, змійку, цар не подолає?
— Ні, — каже змій, — не подолає!
— А не подолає, так слухай же! — і розповіла всі три завдання. Змій навіть не задумався:
— Іди зараз і повідом царя: «Пошли, царю, свого радника до того царя і скажи: нехай виріже він зразки з того пестика та скаже, якої ширини шкіру бажає отримати». Не виріже, цар сам осоромиться, не ми. Друге: скажи, щоб табуну не давали пити три дні. А як пустять до води, яка кобила заірже, та й є кобила-мати. Там, де люди страждають від безводдя, стоїть у такому-то місці дуб, нехай викопають той дуб, і відкриється вода.
Поспішила мати до царя. Прийшла, а в палаці вже всі зажурилися, всі втратили надію. Як ні тяжко всім, а побачили стару, стали над нею сміятися. А як дізналися відповідь змія, уклонилися всі старій і прийняли її з великою пошаною. Розповіли все послам, відправили і радника з ними, залишили лихого царя в дурнях з його завданнями.
Врятувався цар і за своїм словом покликав до палацу змія-рятівника. Приповз до палацу величезний змій. Зустріли його з великою пошаною. Ласкаються всі до змія, посміхаються, більше від страху, ніж від радості. Посадили змія поруч із царівною-красунею. Почалося весілля.
Сидить красуня, немає міри її горю-тузі. Сидить, і ножем губи їй не розімкнеш, та що вже робити? Така, мабуть, її доля.
Закінчилося весілля. Відвели молодих — змія з красунею — до опочивальні. Зачинив цар двері і став бити себе кулаками по голові, рвати на собі волосся, шкрябати груди, стогнати.
— З’їсть, з’їсть змій проклятий мою красуню!
А в опочивальні ось які справи: обвив змій красуню, обійняв її, ласкає, цілує. Стоїть царівна ні жива ні мертва. І не дивиться, і не дихає навіть від страху, так і закам’яніла вся.
А змій ласкається, просить:
— Полюби мене, не відганяй! Дивись, щоб не сталося так, що ти мене про любов благатимеш, а я, як от ти тепер, тікав би від тебе.
Просить він, благає, і раптом — диво: скинув зміїну шкіру, і з’явився стрункий, прекрасний, як сонце, юнак. Поглянула царівна і очей відвести не може. Забилося у неї серце, засяяли очі, засвітилися. Стоять вони — одне щастя тільки поглянути на них... Обійнялися вони, ласкаються. Ніби промені золотого сонця, сяють волосся юнака, а перлові пальці нареченої перебирають їх, пестять.
Заглянула в щілину нянька царівни — що це так світиться, чи не випустив змій проклятий полум’я зі своєї пащі, чи не спалив царівну? Заглянула — і що ж побачила? Немає нічого кращого за юнака і дівчину, і блаженства їх ніяк не описати.
Заплакала від радості стара, побігла порадувати батька. Закричали всі, зашуміли. Прибігли до опочивальні, зламали на радощах двері. Вбіг цар, схопив зміїну шкіру.
Перелякався юнак, здригнувся... хоче втекти кудись, сховатися, — підскочив і голубом злетів угору. Б’ється голуб у опочивальні, б’ється, шукає, куди вилетіти. Бігає за ним красуня-наречена, боїться — не влетів би назавжди від неї, сама і плаче, і сміється.
Знайшов голуб двері і вилетів. Випросила красуня у батька коня. Сіла на нього і помчалася навздогін за своїм голубом-нареченим. Летить голуб, воркує. Тінь у тінь мчиться за ним красуня-наречена. Сяде голуб на дереві, під’їде наречена. Злетить голуб — мчиться навздогін і кінь красуні. Долетів так голуб, а з ним і красуня на своєму коні, аж до самого моря. У морі, біля берега, острівець. На острові високий, прямий, як стріла, тополь. Злетів голуб на саму верхівку тополя і заворкував. Подує вітерець, схилить верхівку тополя до берега — наблизиться голуб до нареченої. Випрямиться тополь — піде верхівка і забере з собою голубя.
Ударила красуня коня, підскочив кінь, не втримався на маленькому острові, тільки ногами ледь-ледь зачепився за берег. Нахилився тополь, простягнула красуня руки до голубя, підлетів голуб, сів на плече до красуні і заворкував біля самих її щік. Підскочив кінь назад на берег, а голуб то крильцями красуні обличчя пестить, то на коліна сідає. Ловить його наречена, хоче спіймати, — не дається голуб.
І до сьогодні все так само в’ється голуб навколо своєї нареченої — то сяде на плече і воркує їй щось, то пестить її коліна. І немає кінця краю їхній любові, ніжності і ласкам.
Інші казки
