Казка про мертву царівну та про сім богатирів

Цар із царицею простився,
У дорогу зібрався,
І цариця біля вікна
Сіла ждати його сама.
Жде-пождє зранку до ночі,
Дивиться в поле, аж очі
Заболіли, дивлячись
Із білої зорі до ночі.
Не видно милого друга!
Лише бачить: крутиться віюга,
Сніг лягає на поля,
Вся земля біліє.
Минуло дев’ять місяців,
З поля очей не зводить.
Ось у сочельник, у саму ніч,
Бог дарує цариці дочку.
Рано-вранці гість довгоочікуваний,
День і ніч так довго жданий,
Здалеку нарешті
Повернувся цар-батько.
На нього вона глянула,
Важко зітхнула,
Радості не знесла
І до обідні померла.

Довго цар був невтішний,
Та що робити? І він був грішний;
Рік минув, як сон порожній,
Цар одружився з іншою.
Правду кажучи, молодиця
Справді була царицею:
Висока, струнка, біла,
І розумом, і всім взяла;
Та зате горда, зарозуміла,
Своєнравна і ревнива.
Їй у посаг дано
Було дзеркальце одне;
Властивість дзеркальце мало:
Говорити воно вміло.
З ним одним вона була
Добродушна, весела,
З ним привітно жартувала
І, красуючись, говорила:
“Світе мій, дзеркальце! скажи,
Та всю правду розкажи:
Чи я на світі всіх миліша,
Усіх рум’яніша і біліша?”
І їй дзеркальце у відповідь:
“Ти, звичайно, без суперечок;
Ти, царице, всіх миліша,
Усіх рум’яніша і біліша”.
І цариця реготала,
І плечима похитувала,
І підморгувала очима,
І клацала пальцями,
І крутилася, підпершись,
Гордо в дзеркальце дивлячись.

Та царевна молода,
Тихенько розквітаючи,
Тим часом росла, росла,
Піднялася — і розцвіла,
Білолица, чорноброва,
З характером лагідним такого.
І наречений знайшовся їй,
Королевич Єлисей.
Сват приїхав, цар дав слово,
А посаг готовий:
Сім торгових міст
Та сто сорок теремів.

На дівич-вечір збираючись,
Ось цариця, прибираючись
Перед дзеркальцем своїм,
Промовила до нього:
“Чи я, скажи мені, всіх миліша,
Усіх рум’яніша і біліша?”
Що ж дзеркальце у відповідь?
“Ти прекрасна, без суперечок;
Та царевна всіх миліша,
Усіх рум’яніша і біліша”.
Як цариця відскочить,
Та як рукою махне,
Та по дзеркальцю як лясне,
Каблучком-то як тупне!..
“Ах ти, погане скло!
Це брешеш ти мені на зло.
Як змагатися їй зі мною?
Я в ній дурі заспокою.
Дивись, яка підросла!
І не диво, що біла:
Мати вагітна сиділа
Та на сніг лиш і дивилася!
Та скажи: як може вона
Бути в усьому мені милішою?
Зізнайся: всіх я краща.
Обійди все царство наше,
Хоч увесь світ; мені рівної нема.
Чи так?” Дзеркальце у відповідь:
“А царевна все ж миліша,
Все ж рум’яніша і біліша”.
Робити нічого. Вона,
Чорної заздрості сповнена,
Кинувши дзеркальце під лаву,
Покликала до себе Чорнавку
І наказує їй,
Свійській дівці своїй,
Повести царевну в глуху лісову
І, зв’язавши її, живую
Під сосною залишити там
На поталу вовкам.

Чорт чи зможе впоратись із гнівною жінкою?
Сперечатись нема чого. З царевною
Ось Чорнавка в ліс пішла
І в таку далечінь завела,
Що царевна здогадалася
І до смерті перелякалася
І благала: “Життя моє!
У чому, скажи, винувата я?
Не губи мене, дівчино!
А як стану я царицею,
Я тебе нагороджу”.
Та, в душі її люблячи,
Не вбила, не зв’язала,
Відпустила і сказала:
“Не журись, Бог з тобою”.
А сама вернулася додому.
“Що? — сказала їй цариця. —
Де красуня-дівчина?” —
“Там, у лісі, стоїть сама, —
Відповідає їй вона. —
Міцно зв’язані їй лікті;
Попадеться звірю в кігті,
Менше буде їй терпіти,
Легше буде померти”.

І пішла чутка гуляти:
Царівна пропала!
Сумний цар тужить за нею.
Королевич Єлисей,
Помолившись щиро Богу,
Вирушає у дорогу
За красунею душою,
За нареченою молодою.

Та наречена молода,
До зорі в лісі блукаючи,
Тим часом ішла, ішла
І на терем натрапила.
Їй назустріч пес, загавкавши,
Прибіг і замовк, граючись.
У ворота ввійшла вона,
На подвір’ї тишина.
Пес біжить за нею, ласкаючись,
А царевна, підіймаючись,
Піднялася на ґанок
І взялася за кільце;
Двері тихенько відчинилися,
І царевна опинилася
У світлій кімнаті; кругом
Лавки, вкриті килимом,
Під образами стіл дубовий,
Піч із лежанкою кахлевою.
Бачить дівчина, що тут
Люди добрі живуть;
Знать, не буде їй кривди! —
Нікого, тим часом, не видно.
Дім царевна обійшла,
Все порядком прибрала,
Запалила Богу свічку,
Розтопила гаряче пічку,
На полати злізла
І тихенько лягла.

Час обіду наближався,
Топіт по двору роздався:
Увійшло сім богатирів,
Сім румяних вусатих.
Старший промовив: “Що за диво!
Все так чисто й гарно.
Хтось терем прибрав
Та господарів піджидав.
Хто ж? Вийди і покажися,
З нами чесно подружися.
Коли ти старий чоловік,
Дядьком будеш нам навіки.
Коли ти хлопець румяний,
Братом будеш нам названий.
Коли ти стара, будь нам матір’ю,
Так і будемо тебе звати.
Коли червона дівчина...”
Будь нам мила сестриця.

І царевна до них зійшла,
Честь господарям віддала,
В пояс низько поклонилась;
Зарожевілась, вибачилась,
Що, мовляв, у гості до них зайшла,
Хоч запрошена й не була.
Миттю по мові ті пізнали,
Що царевну приймали;
Посадили в куток,
Піднесли пиріжок;
Рюмку повну налили,
На підносі подали.
Від зеленого вина
Відмовилась вона;
Пиріжок лиш розломила
Та шматочок прикусила
І з дороги відпочити
Попросилась на ліжко.
Ввели вони дівчину
Вгору, у світлу світлицю,
І залишили одну
Відходячи до сну.

День за днем іде, минає,
А царевна молода
Усе в лісі; не нудно їй
У семи богатирів.
Перед ранковою зорею
Брати дружною юрбою
Виїжджають погуляти,
Сірих качок постріляти,
Праву руку потішити,
Сороченя в полі зловити,
Або голову з широких плечей
У татарина відсікти,
Або вигнати з лісу
П'ятигорського черкеса.
А господинею вона
У теремі тим часом одна
Прибирає й готує.
Їй вони не перечать,
Не суперечать їй вони.
Так ідуть за днями дні.

Брати милу дівчину
Полюбили. До неї в світлицю
Раз, лиш тільки світало,
Усіх їх семеро увійшло.
Старший промовив їй: “Дівчино,
Знаєш: всім ти нам сестриця,
Усіх нас семеро, тебе
Всі ми любимо, за себе
Взяти тебе всі б ми раді,
Та не можна, так, ради Бога,
Помири нас якось:
Одному жінкою будь,
Решті ласкавою сестрою.
Що ж головою хитаєш?
Чи відмовляєш нам?
Чи товар не по купцях?”

“Ой ви, молодці чесні,
Браття ви мої рідні, -
Їм царевна говорить, -
Коли брешу, нехай Бог звелить
Не зійти живій мені з місця.
Як мені бути? адже я наречена.
Для мене ви всі рівні,
Всі хоробрі, всі розумні,
Всіх я вас люблю щиро;
Але іншому я навіки
Віддана. Мені всіх миліший
Королевич Єлисей”.

Брати мовчки постояли
Та в потилиці почесали.
“Прохання не гріх. Прости нас, -
Старший промовив, вклонившись. -
Якщо так, то не зачіпатиму
Вже цього”. - “Я не серджусь, -
Тихо промовила вона, -
І відмову мою не вина”.
Наречені їй вклонилися,
Помірно віддалилися,
І згодом всі знову
Стали жити та поживати.

Тим часом цариця зла,
Про царевну згадуючи,
Не могла пробачити їй,
А на дзеркальце своє
Довго сердилась і злилась:
Нарешті за нього взялась
І пішла за ним, і, сівши
Перед ним, забула гнів,
Красуватися знову стала
І з посмішкою сказала:
“Здравствуй, дзеркальце! скажи,
Та всю правду розкажи:
Я чи на світі всіх миліша,
Всіх рум'яніша й біліша?”
І їй дзеркальце у відповідь:
“Ти прекрасна, спору нема;
Але живе без усякої слави,
Серед зеленої дуброви,
У семи богатирів
Та, що все ж тебе миліша”.
І цариця накинулась
На Чорнавку: “Як ти сміла
Обдурити мене? і в чому!..”
Та зізналася у всьому:
Так і так. Цариця зла,
Їй рогаткою погрожуючи,
Поклала або не жити,
Або царевну згубити.

Раз царевна молода,
Милих братів дожидаючи,
Пряла, сидячи під вікном.
Раптом сердито під ґанком
Пес загавкав, і дівчина
Бачить: жебрачка черниця
Ходить по двору, клюкою
Відганяючи пса. “Постій,
Бабусе, постій трохи, -
Їй кричить вона у вікно, -
Погрожу сама я псу
І щось тобі принесу”.
Відповідає їй черниця:
“Ох ти, дитятко дівчино!
Пес проклятий одолів,
Ледве до смерті не заїв.
Подивись, як він метушиться!
Вийди до мене”. - Царевна хоче
Виййти до неї і хліб взяла,
Але з ґанку лиш зійшла,
Пес їй під ноги - і гавкає
І до старої не пускає;
Лиш піде стара до неї,
Він, лісового звіра зліший,
На старуху. Що за диво?
“Мабуть, виспався він погано, -
Їй царевна говорить. -
На, лови!” - і хліб летить.
Старушка хліб піймала;
“Дякую, - сказала, -
Бог тебе благослови;
Ось за те тобі, лови!”
І до царевни наливне,
Молоде, золоте,
Прямо яблучко летить...
Пес як підскочить, завищить...
Але царевна обома руками
Схопила - піймала. “З нудьги
З'їж яблучко, мій світе.
Дякую за обід...” -
Старушка сказала,
Вклонилась і зникла...
І з царевною на ґанок
Пес біжить і їй в обличчя
Жалібно дивиться, грізно виє,
Ніби серце песяче ноє,
Ніби хоче їй сказати:
Кинь! - Вона його пестить,
Гладить ніжною рукою:
“Що, Соколко, що з тобою?
Ляж!” - і в кімнату ввійшла,
Двері тихенько зачинила,
Під вікно за пряжу сіла
Чекати господарів, а дивилась
Усе на яблуко. Воно
Соку стиглого повне,
Так свіже й так запашне,
Так рум'яно-золотисте,
Ніби медом налилось!
Видно насіння наскрізь...
Почекати вона хотіла
До обіду; не стерпіла,
В руки яблучко взяла,
До червоних губок піднесла,
Помірку відкусила
І шматочок проковтнула...
Раптом вона, моя душа,
Захиталась, не дихаючи,
Білі руки опустила,
Плід рум'яний упустила,
Закотилися очі,
І вона під образа
Головою на лаву впала
І тиха, нерухома стала...
Брати в ту пору додому
Поверталися юрбою
З молодецького розбою.
Ім назустріч, грізно виючи,
Пес біжить і до двору
Шлях їм вказує. "Не до добра! —
Брати промовили, — печалі
Не минемо". Прискакали,
Увійшли, зітхнули. Вбігши,
Пес на яблуко стрімголов
З гавкотом кинувся, розлютився,
Проковтнув його, звалився
І здох. Напоєно
Було, мабуть, його отрутою.
Перед мертвою царевною
Брати в горі душі
Всі похилили голови
І з молитвою святою
З лави підняли, одягли,
Хотіли її поховати,
Та передумали. Вона,
Мов під крилом сну,
Лежала тихо, свіжа,
Наче тільки не дихала.
Чекали три дні, але вона
Не прокинулася від сну.
Здійснивши обряд печальний,
Ось вони у кришталевий гріб
Труп царевни молодої
Поклали — і юрбою
Понесли в пусту гору,
І в опівнічну пору
Гроб її до шести стовпів
На ланцюгах залізних там
Обережно прикріпили
І решіткою огородили;
І, перед мертвою сестрою
Здійснивши земний уклін,
Старший промовив: "Спи в гробі;
Раптом згасла, жертвою злості,
На землі твоя краса;
Дух твій приймуть небеса.
Нами ти була любима
І для милого збережена —
Не дісталася нікому,
Лише гробу одному".

Того ж дня цариця зла,
Доброї вісті очікуючи,
Потай зеркальце взяла
І запитала його:
"Скажи, чи я всіх миліша,
Всіх рум'яніша та біліша?"
І почула у відповідь:
"Ти, царице, без сумніву,
Ти на світі всіх миліша,
Всіх рум'яніша та біліша".

За нареченою своєю
Королевич Єлисей
Тим часом по світу скаче.
Ніде нема! Він гірко плаче,
І кого б не спитав він,
Всім питання його важке;
Хто в очі йому сміється,
Хто швидше відвертається;
До ясного сонця нарешті
Звернувся молодець:
"Світе наше сонечко! Ти ходиш
Цілий рік по небу, зводиш
Зиму з теплою весною,
Всіх нас бачиш під собою.
Чи відмовиш мені у відповіді?
Чи не бачило де на світі
Ти царевни молодої?
Я жених їй". — "Світе мій, —
Ясне сонце відповіло, —
Я царевни не бачило.
Мабуть, її вже немає.
Може, місяць, мій сусід,
Десь її зустрів
Або слід її помітив".

Темної ночі Єлисей
Дочекався в своїй журбі.
Лиш місяць показався,
Він за ним із мольбою погнався.
"Місяцю, місяцю, друже мій,
Позолочений ріжок!
Ти встаєш у темряві глибокій,
Круглолиций, світлоокий,
І, звичай твій знаючи,
Зірки дивляться на тебе.
Чи відмовиш мені у відповіді?
Чи не бачив де на світі
Ти царевни молодої?
Я жених їй". — "Брате мій, —
Відповів місяць ясний, —
Не бачив я діви красненької.
На сторожі я стою
Лише в свою чергу.
Без мене царевна, мабуть,
Пробігла". — "Як прикро!" —
Королевич відповів.
Ясний місяць продовжив:
"Зачекай; про неї, може,
Вітер знає. Він допоможе.
Ти до нього тепер іди,
Не журся ж, прощай".

Єлисей, не впадаючи в розпач,
До вітру кинувся, кличучи:
"Вітре, вітре! Ти могутній,
Ти ганяєш стаї хмар,
Ти хвилюєш синє море,
Всюди вієш на просторі,
Не боїшся нікого,
Крім Бога одного.
Чи відмовиш мені у відповіді?
Чи не бачив де на світі
Ти царевни молодої?
Я жених їй". — "Зачекай, —
Відповів вітер буйний, —
Там за річкою тихоструйною
Є висока гора,
У ній глибока нора;
В тій норі, у пітьмі печальній,
Гроб хитається кришталевий
На ланцюгах між стовпів.
Не видно нічиїх слідів
Навколо того пустого місця;
В тім гробі твоя наречена".

Вітер далі побіг.
Королевич заридав
І пішов до пустого місця,
На прекрасну наречену
Подивитися ще хоча б раз.
Ось іде, і піднялася
Перед ним гора крута;
Навколо неї країна пуста;
Під горою темний вхід.
Він туди швидше йде.
Перед ним, у пітьмі печальній,
Гроб хитається кришталевий,
І в кришталевім гробі тім
Спить царевна вічним сном.
І об гроб нареченої милої
Він ударився всією силою.
Гроб розбився. Діва раптом
Ожила. Дивиться навкруги
Здивованими очима;
І, хитаючись над ланцюгами,
Зітхнувши, промовила:
"Як же довго я спала!"
І встає вона з гробу...
Ах!.. і заридали обоє.
В руки він її бере
І на світ із пітьми несе,
І, балакаючи приємно,
В путь пускаються назад,
І вже чутка йде:
Царська дочка жива!

Вдома в ту пору без діла
Зла мачуха сиділа
Перед зеркальцем своїм
І балакала з ним,
Говорячи: "Чи я всіх миліша,
Чи всіх рум'яніша та біліша?"
І почула у відповідь:
"Ти прекрасна, без сумніву,
Та царевна все ж миліша,
Все рум'яніша та біліша".
Зла мачуха, зірвавшись,
Об підлогу зеркальце розбивши,
У двері прямо побігла
І царевну зустріла.
Тут її туга взяла,
І цариця померла.
Лиш її поховали,
Весілля одразу справили,
І з нареченою своєю
Обвінчався Єлисей;
І ніхто від початку світу
Не бачив такого бенкету;
Я там був, мед, пиво пив,
Та вуса лише обмочив.

Інші казки

• Казка про царя Салтана, про сина його славного і могутнього богатиря князя Гвидона Салтановича і про прекрасну царівну Лебідь
• Казка про рибака та рибку
• Казка про попа та його робітника Балду
• Казка про Золотого Півника