Казка про Золотого Півника

Ніде, у тридев’ятому царстві,
У тридесятому державі,
Жив-був славний цар Дадон.
З молоду був грізний він
І сусідам то й діло
Сміливо завдавав лиха;
Та під старость захотів
Відпочити від військових справ
І спокій собі влаштувати.
Тут сусіди почали турбувати
Старого царя,
Завдаючи йому жахливу шкоду.
Щоб межі своїх володінь
Від нападів охороняти,
Мусів він утримувати
Чисельне військо.
Воєводи не дрімали,
Та ніяк не встигали.
Бувало, чекають з півдня, — глядь, —
Ан зі сходу лізе рать!
Тут упораються, — лихі гості
Ідуть від моря. Зі злості
Іноді плакав цар Дадон,
Іноді забував і сон.
Що й життя в такій тривозі!
Отже, з проханням про допомогу
Звернувся він до мудреця,
Зіркочета й скопця.
Шле за ним гінця з поклоном.

Ось мудрець перед Дадоном
Став і вийняв із мішка
Золотого півника.
"Посади ти цю пташку, —
Промовив він цареві, — на шпицю;
Мій золотий півник
Буде твій вірний сторож:
Якщо навколо все буде мирно,
Так сидітиме він спокійно;
Та лиш трохи зі сторони
Очікуватимеш війни,
Чи нападу сили ворожої,
Чи іншої біди незваної,
Вмиг тоді мій півник
Підніме гребінець,
Закричить і зворухнеться
І в той бік повернеться".
Цар скопця подякував,
Гори золота обіцяв.
"За таке послугування, —
Каже він у захваті, —
Волю першу твою
Я виконаю, як свою".

Півник з високої шпиці
Став стерегти його кордони.
Ледь небезпека де видна,
Вірний сторож, ніби зі сну,
Зворухнеться, зметнеться,
До того боку повернеться
І крикне: "Кукуріку!
Царюй, лежачи на боці!"
І сусіди затихли,
Воювати вже не сміли:
Такий їм цар Дадон
Давав відсіч з усіх боків!

Рік, другий минає мирно;
Півник сидить все спокійно.
Ось одного разу цар Дадон
Жахливим шумом пробуджений:
"Царю наш! Отче народу! —
Вигукує воєвода: —
Государе! Прокидайся! Лихо!"
— "Що таке, панове? —
Каже Дадон, позіхаючи: —
А?.... Хто там?... Лихо яке?"
Воєвода каже:
"Півник знову кричить;
Страх і шум по всій столиці".
Цар до вікна, — ан на шпиці,
Бачить, б’ється півник,
Обернувшись на схід.
Гайдати нема чого: "Швидше!
Люди, на коні! Ей, живіше!"
Цар на схід військо посилає,
Старший син його веде.
Півник затих,
Шум ущух, і цар забувся.

Ось минає вісім днів,
А від війська нема вістей:
Була чи не була битва, —
Нема Дадону донесень.
Півник кричить знову.
Кличе цар інше військо;
Сина тепер молодшого
Посилає на допомогу старшому.
Півник знову затих.
Знову вістей від них нема!
Знову вісім днів минає;
Люди в страху дні проводять;
Півник кричить знову;
Цар скликає третю рать
І веде її на схід, —
Сам не знаючи, чи буде прок.

Військо йде день і ніч;
Їм стає не в силу.
Ні побоїща, ні стану,
Ні надгробного кургану
Не зустрічає цар Дадон.
"Що за диво?" — думає він.
Ось вже восьмий день минає,
Військо в гори цар приводить,
І між високих гір
Бачить шовковий шатер.
Все в мовчанні чудовому
Навколо шатра; в ущелині тісній
Рать побита лежить.
Цар Дадон до шатра спішить.......
Що за жахлива картина!
Перед ним його два сини;
Без шоломів і без лат
Обоє мертві лежать,
Мечі встромивши один в одного.
Бродять коні їх серед лугу,
По притоптаній траві,
По кривавій мураві......
Цар завив: "Ох, діти, діти!
Горе мені! Попалися в сіті
Обоє наші соколи!
Горе! Смерть моя прийшла".
Усі завили за Дадоном,
Застогнала тяжким стогоном
Глибина долин, і серце гір
Потряслося. Раптом шатер
Розкрився... і дівчина,
Шамаханська цариця,
Вся сяючи, як зоря,
Тихо зустріла царя.
Як перед сонцем птаха ночі,
Цар замовк, їй дивлячись в очі,
І забув він перед нею
Смерть обох синів.
І вона перед Дадоном
Посміхнулася — і з поклоном
Його за руку взяла
І до шатру свого повела.
Там за стіл його посадила,
Усякими стравами частувала;
Поклала відпочивати
На парчеву постіль.
І потім, тиждень рівно, —
Підкоряючись їй безумовно, —
Зачарований, захоплений,
Бенкетував у неї Дадон.

Нарешті й у зворотний шлях
Зі своєю силою військовою
І з дівчиною молодою
Цар вирушив додому.
Перед ним чутка бігла,
Правду й неправду розголошувала.
Під столицею, біля воріт
З шумом зустрів їх народ, —
Усі біжать за колісницею,
За Дадоном і царицею;
Усіх вітає Дадон.....
Раптом у натовпі побачив він,
У сарацинській шапці білій,
Весь, як лебідь, сивий,
Старого друга свого, скопця.
"А, здорово, мій отче, —
Промовив цар йому, — що скажеш?
Підійди ближче! Що накажеш?"
— "Царю! — відповідає мудрець, —
Розрахуємося нарешті.
Пам’ятаєш? За мою послугу
Обіцявся мені, як другу,
Волю першу мою
Ти виконати, як свою.
Подаруй же мені дівчину,
Шамаханську царицю." —
Крайне цар був здивований.
"Що ти? — старцеві промовив він: —
Чи біс у тебе вселився?
Чи ти з глузду з’їхав?
Що ти в голову взяв?
Я, звичайно, обіцяв,
Та всьому ж є межа!
І навіщо тобі дівчина?
Годі, чи знаєш, хто я?
Попроси в мене
Хоч скарб, хоч чин боярський,
Хоч коня з царської стайні,
Хоч півцарства мого!"
— "Не хочу я нічого!
Подаруй мені дівчину,
Шамаханську царицю." —
Каже мудрець у відповідь. —
Плюнув цар: "Так от же: ні!
Нічого ти не отримаєш.
Сам себе, грішник, мучиш;
Йди геть, поки цілий!
Відведіть старця!"
Старичок хотів посперечатися,
Та з таким важко змагатися;
Цар вдарив його жезлом
По чолу; той упав ниць,
Та й дух випустив. — Уся столиця
Схитнулася; а дівчина —
Хі-хі-хі! та ха-ха-ха!
Не боїться, бач, гріха.
Цар, хоч був сильно схвильований,
Усміхнувся їй ласкаво.
Ось — в’їжджає в місто він;
Раптом почувся легкий дзвін,
І на очах у всієї столиці
Півник зірвався зі шпиці;
До колісниці полетів
І царю на тім’я сів,
Зворухнувся, клюнув у тім’я
І злетів... і в ту ж мить
З колісниці впав Дадон!
Охнув раз, — і помер він.
А цариця раптом зникла,
Ніби її й не було.
Казка брехня, та в ній натяк!
Добрим молодцям урок.

↑ Догори

Казка про Золотого Півника

Інші казки