Зангі-Зрангі
Жили-були чоловік і жінка. І було у них двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Хлопчик був уже досить дорослий, а дівчинка — ще зовсім маленька. З того часу, як дівчинці виповнилося п’ять місяців, почало відбуватися дивне: коли нікого, крім дівчинки, не було в домі, почали зникати продукти. З глечиків зникало молоко і мацун, з хлібниці — хліб, а з горщиків — масло. Зникали й інші речі. Почали думати, що це злодії лазають у дім. Тільки у хлопчика на цей рахунок були свої думки.Але він не наважувався нікому розповісти про них. Якось раз, коли батьки пішли з дому, він сховався в темному кутку. І що ж він побачив? Його сестра встала з ліжка і проковтнула всю їжу, що була залишена на столі. Потім вона підійшла до хлібниці. Побачила, що там немає хліба, а лише тісто, але все одно: жадібно накинулася на нього і проковтнула. Потім вона почала обшукувати всі полиці. Вона придивлялася і принюхувалася в пошуках їжі, і коли зрозуміла, що її більше немає, лягла назад у ліжко з виглядом невинного дитяти.
Повернувшись додому, мати розігріла тонір і хотіла взяти тісто, щоб спекти хліба, як бачить: немає тіста. Хлопчик вийшов із свого схованки, відвів мати вбік і розповів їй усе, що побачив на власні очі.
Він сказав:
— Тобі краще знати. Тобі і твоїй дочці. Роби так, як знаєш, але я більше не залишуся в домі. Коли вона виросте, то проковтне нас усіх. Це не людина, а демон, справжній дракон.
Сказавши це, хлопчик пішов із дому. Вийшов із села і, коли воно сховалося з виду, сів перепочити на узбіччі дороги. Він дуже втомився і хотів їсти. Пошукавши добре по кишенях, він знайшов три сушені абрикоси. З’їв їх, а кісточки закопав біля дороги: нехай потім із них виростуть три великі абрикосові дерева.
А хлопчика цього звали Татук. Вирішив Татук піти в далекі краї, щоб знайти там собі новий дім. Але на шляху йому не зустрілися ні міста, ні села. Натомість зустрілася йому на шляху отара овець та кіз. Він пішов прямо до них. Оглянувся навколо: ніде не видно пастуха.
Дочекавшись сутінків, Татук пішов слідом за отарою, яка повільно поплелася додому.
Коли стадо дісталося свого загону, до нього із сусіднього дому вийшли двоє: чоловік і жінка. Це були чоловік і дружина, обидва вже старі й обидва сліпі. Вони почали доїти кіз. Надоївши, скільки було потрібно, старі покрошили в молоко хліб і почали їсти. Повільно підійшовши до горщика з їжею, Татук почав їсти разом із ними. Сліпі старі, звичайно ж, не могли бачити, що тепер із ними хтось ділить їжу. Вони були сліпцями, але не були дурнями: запідозривши щось недобре, вони вирішили зачекати, що буде далі.
Через деякий час чоловік каже дружині:
— Слухай, дружино. Ось уже кілька днів, як я залишаюся голодним. А молока ми беремо стільки, скільки й завжди. — Послухай, чоловіче. А от я подумала, що це ти їш трохи більше, ніж зазвичай. Я ж теж залишаюся голодною. Значить, залишається одне: хтось їсть разом із нами.
— Напевно, це так. Я помітив ще дещо: раніше нам часто доводилося самім заганяти отару, а тепер вона сама приходить у загон.
Мабуть, їх хтось заганяє. Хто б це міг бути? Давай, коли будемо обідати, я подам знак: кашляну. А ти одразу ж простягни обидві руки навколо стола. Так само зроблю й я. Якщо хтось сидить між нами, ми його спіймаємо і подивимося, хто ж це такий.
Як домовилися, так і зробили: ввечері старі спіймали Татука.
— Хто ти? — запитали вони. — І чому ти ховаєшся від нас?
Татук відповів:
— Я чужинець у ваших краях. Будьте мені батьком і матір’ю, а я стану вам сином.
Я буду пасти ваше стадо і піклуватися про вас.
— Добре, — погодилися старі. — Мабуть, сам Бог послав нам тебе. У нас немає дітей, так що будь нам сином.
Вранці батько покликав Татука і каже:
— Послухай мене, сину. Коли ти погнав стадо пастися, то ні в якому разі не дозволяй, щоб вівці та кози забрели на лівий чи правий пагорб. Тільки той пагорб, що посередині, — безпечне пасовище.
— Гаразд, — сказав Татук.
Але цікавість взяла своє. Вже на другий день Татук погнав отару на той пагорб, що був праворуч від дому. Дивиться, а там чорти грають весілля! Зібралися вони в коло, веселяться, на зурні та доолі грають. Побачили Татука, — кинулися до нього, затягли в своє коло і давай водити хороводи. Потім кажуть:
— Знаєш що, хлопче, у нас зараз свято. Весілля. Так що нарубай-но нам дров, та багато.
Татук погодився. Взяв сокиру і почав розколювати величезну колоду. Зробив у ній щілину, укріпив її клинами і покликав чортів:
— Гей, всі сюди! Поспішайте, я вам фокус покажу! Це, щоб ваше весілля веселіше йшло. Чорти прийшли всі, включаючи нареченого та наречену:
— Ну ж, де твій фокус?
Татук каже:
— Покладіть свої руки в щілину, а то фокус не вийде. Усі чорти засунули свої руки в щілину і почали чекати фокус. Тут-то Татук і вибив клини з колоди. Чорти завищали:
— Ой! Ой-йой! Що це ти наробив! Ти ж прищемив нам руки. Жартуєш з нами, чи що? Це що, такий фокус?
А Татук каже:
— Це ще тільки початок. Зачекайте, зараз буде головний жарт. А поки скажіть мені, хто з вас осліпив мого батька і мою матір? Поверніть мені їхні ясні очі, або вам усім одразу кінець!
— Так-так! Ой-йой! — сказав один чорт, кривлячись від болю. — Ось вони, під кущем. Бери їх, а нас відпусти.
Татук пішов, взяв очі і сказав, повернувшись:
— Я знайшов їх. Але як я поверну своїм старим зір?
— А ти встав очі в очниці і протри їх вуаллю нареченої. Вони одразу ж прозріють.
Татук взяв вуаль у нареченої.
— Та відпусти ж ти нас тепер! — закричали чорти.
— Я б міг це зробити, та хто ж вас, чортів, знає. Раптом ви потім розірвете мене на шматки. Не варто будувати ілюзії про те, що чортам можна вірити. Готуйтеся до того, що вам призначено долею, а я з чортами угод не укладаю.
Чорти застогнали. Їхні благання та прохання не діяли на Татука. Але хіба можна бути таким дурнем, щоб довіряти чортам? Татук взяв у руки сокиру і відрубав їм усім голови. Так цей пагорб позбувся нечистої сили. А ввечері, повернувшись додому, він вставив у очниці старим очі і протер їх вуаллю чортової нареченої. Старі одразу ж прозріли. Вони подякували Татуку, поцілували його. Радість їхня була така велика, що вони навіть не знали, як їм виразити це раптове щастя, що на них звалилося. Татук надихнувся тим, що сталося. Наступного дня він погнав отару на правий пагорб. Піднявшись на його вершину, Татук почув страшний виття.
Вівці та кози також почули виття і, тремтячи, кинулися тікати назад. Татук не став їх зупиняти, а сам вирішив подивитися, що це за звір такий, що так страшно виє.
Він пішов на звук. Ішов доти, доки не дістався до печери, в якій сидів цей дивний звір. Він був схожий на лева, але це був не лев. Він був схожий на тигра, але це був не тигр. Він був схожий на вепра, але це був і не вепр. Найбільше звір нагадував собаку. А розміром ця собака була з десять звичайних великих собак.
Поки Татук ховався за скелею, розглядаючи собаку, вона помітила його:
— Гей, хлопче, — покликала вона його людським голосом. — Я ледве терплю біль і не можу рухатися. Допоможи мені, підійди, не бійся. Я не зашкоджу тобі.
Коли собака заговорила людським голосом, Татук зрадів. Він подумав: «Той, хто може говорити, як людина, може бути людяним, як людина». Тільки він наблизився до собаки, як вона каже:
— Якщо я зараз народжу парну кількість цуценят, то я проковтну тебе. А якщо непарну, тоді так і бути, живи.
— Тобі краще знати, — сказав Татук.
А сам подумав: «Чому бути, того не минути». Першого цуценя, яке народила собака, Татук сховав у свою пастушу сумку. Так само він вчинив і з другим цуценям. А коли з’явився на світ третій і стало ясно, що інших не буде, Татук поклав його перед собакою і сказав:
— Народився всього один. І варто було тобі так стогнати через одного цуценя! Собаці стало ніяково, що її присоромили:
— Гаразд, іди вже, — сказала вона. — Дарую тобі життя. А якщо доведеться тобі знову забрести в ці місця, то не бійся мене більше. Ні тобі, ні твоєму стаду я не зашкоджу.
А тих двох цуценят, що лежали в сумці, Татук забрав із собою. Він годував їх овечим молоком, піклувався про них. І коли цуценята виросли, то перетворилися на найвідданіших собак на світі.
Татук назвав одну Зангі, а іншу — Зрангі. Куди б він не йшов, він завжди брав собак із собою. А вдома він садив їх на ланцюг, щоб вони не балувалися. Так минуло літ десять, якщо не більше. Вирішив Татук відвідати рідні місця, побачити батька і матір. Сказав він про це старим. Вони погодилися, тільки попросили якнайшвидше повертатися. Татук налив у миску молока, поставив її на полицю і каже:
— Стежте за цим молоком. Як тільки помітите, що воно змінило свій колір, почервоніло або потемніло, то знайте: зі мною сталася біда. Відв’яжіть тоді Зангі і Зрангі — вони прийдуть мені на допомогу. Сказав так і пішов у село, в якому народився. Дійшов він до того місця, де закопав у землю абрикосові кісточки. Дивиться: стоять три абрикосові дерева, високі і розлогі. Він зробив привал, перепочив у тіні дерев, і дуже скоро після цього дістався до рідного села. І що ж він бачить? Ні одної живої душі в селі немає! Пусто — пусто. Він направив коня прямо до ґанку, зліз із нього, зайшов у дім, бачить: біля вогнища сидить його сестра. І нікого навколо більше немає.
Сестра встала, привітально підняла руку і каже:
— З поверненням, брате, світе моїх очей. Де ж ти був увесь цей час? Чому ж ти так довго не приходив?
Із цими словами сестра вийшла з дому, побачила коня, дивиться: до сідла прив’язаний мішок, а в мішку — продукти, що привіз із собою Татук. Сестра весь мішок проковтнула цілком, а потім повернулася в дім і каже:
— Слухай, брате, ти ж без мішка приїхав?
— Так, — каже Татук.
Він одразу зрозумів, що мішок вона щойно проковтнула.
Сестра вийшла з дому знову, відгризла у коня одну ногу і з’їла. Повернулася і питає:
— Брате, душе моя, хіба ти приїхав на триногому коні?
— Так, — каже Татук.
Сестра вийшла, відгризла у коня другу ногу. З’їла її і в дім:
— Брате мій, душе моя, хіба ти приїхав на двуногому коні?
— Так, — відповідає Татук.
Сестра знову вийшла. З’їла у коня третю ногу. Повернулася і каже:
— Брате дорогий, хіба ти приїхав на одноногому коні?
— Так, — каже Татук.
Сестра знову вийшла. Відгризла у коня останню ногу, з’їла її, повернулася і каже:
— Брате дорогий, невже ти приїхав на безногому коні?
— Так, — відповідає Татук.
А серце його закалатало: «Як доїсть вона коня, так візьметься за мене. Що ж мені робити?», — подумав він.
Сестра знову вийшла, вчетверте. З’їла останню ногу у коня і повернулася в дім:
— Брате дорогий, хіба ти пішки прийшов?
— Так, сестричко. Я пішки прийшов. Пішки і піду, якщо ти не проти.
— Ну що ти, брате, як же я відпущу тебе? Я ж так давно тебе чекала, що твій прихід сюди просто переповнив моє серце радістю. А ти, мабуть, проголодався з дороги. Я зараз піду і принесу тобі хлібця поїсти.
Як тільки сестра вийшла, із темного кута вискочив півень і каже Татуку:
— Слухай, хлопче, твоя сестра вийшла, щоб нагострити свої зуби. Вона повернеться і з’їсть тебе. Рятуйся!
— Як же я врятуюся? Я ж не знаю, що мені робити! — відповідає йому Татук.
А півень і каже:
— Зніми одяг, набий його попелом і підвісь до стелі. А сам тікай звідси без оглядки. Як тільки твоя сестра повернеться і накинеться на одяг, — попіл засипле їй очі. А поки вона їх протре і зможе знову бачити, ти будеш уже далеко!
Татук послухався поради, так і зробив. Він уже вибрався із села, як чує: сестра наздоганяє його. Татук, тим часом, дістався до того місця, де росли три абрикосові дерева, і виліз на одне з них. Тільки виліз, а сестра вже тут як тут. Полезла і вона на дерево, але не змогла влізти. Тоді вона почала гризти стовбур. Гризла-гризла і прогризла — дерево почало падати. Але Татук перестрибнув на друге дерево. Сестра почала гризти і його. Гризла-гризла і дерево впало. Татук ледве встиг перестрибнути на саму верхівку третього, останнього дерева. Сестра кинулася до нього і почала гризти стовбур.
У цей момент батько і мати Татука подивилися на миску з молоком, яку він залишив перед своїм відходом. Дивляться: молоко почервоніло. І вони одразу ж відв’язали Зангі і Зрангі. Зангі і Зрангі взяли слід свого господаря і величезними стрибками кинулися бігти дорогою, якою пішов Татук. Дуже скоро вони були на місці. Татук побачив їх і крикнув:
— Зангі — Зрангі, швидше проковтніть її. Проковтніть її так, щоб залишилася лише одна крапля крові.
Собаки проковтнули сестру так, як і просив Татук: лише одна крапля крові впала на абрикосовий листок. Звільнивши свого господаря, Зангі і Зрангі, помахуючи хвостами, лягли біля його ніг. Вони були щасливі, що встигли врятувати Татука. А він, тим часом, взяв листок із краплею крові, поклав собі за пазуху і пішов геть від цього місця. Він ішов і йшов і, нарешті, зустрів на шляху караван.
Коли купець — господар каравану побачив собак Татука, йому одразу ж захотілося отримати їх собі. «Якщо ці схожі на левів собаки будуть моїми, мені не доведеться більше боятися нападів розбійників. Навіть якщо їх буде сотня, ці два пси подолають їх», — подумав він. А сам повернувся до Татука і каже:
— Слухай, хлопче, віддай мені цих собак. Проси за них стільки мулів, скільки хочеш. Забирай їх прямо з усім вантажем, що на них є.
— Навіть якби ти дав мені весь свій караван, я б все одно не проміняв на нього своїх собак.
— Хочеш сказати, що з цими двома собаками ти багатший за мене, з усім моїм караваном?
— Виходить, що так, — відповів Татук. — Весь цей величезний караван не врятує твоє життя. Навпаки, може статися так, що він стане приманкою для розбійників, які можуть відібрати у тебе не тільки майно, але й саме життя. А моє життя в безпеці. Так вони і подорожували далі, розмовляючи один з одним. Нарешті, купець каже:
— Якщо ти не хочеш розлучатися зі своїми собаками ні за які гроші, давай зробимо так: я загадаю тобі загадку. Відгадаєш — караван твій. А не відгадаєш, — я забираю собак.
— Згоден, — каже Татук. — Давай, загадуй.
— Бачиш цю палицю? Якщо ти здогадаєшся, з якого дерева вона зроблена, то забирай караван. Ну а якщо ні, то собаки мої.
— Гаразд, — сказав Татук і почав називати породи дерев, які тільки знав, — Кедр, груша, ясен…
Він назвав усі дерева, які знав. Але всі його відповіді були невірні.
— Ну, раз так, то віддавай собак, — сказав купець.
— Постривай трохи. Дай-но мені подумати ще хвилинку, — сказав Татук, — я знаю ще одну породу дерев. Назва так і вертиться на язиці…
У цей момент щось почало шкрябатися і пищати:
— Дикий кизил… дикий кизил…
Ці звуки видавала крапля крові, що була на абрикосовому листку, схованому за пазухою.
— Я знаю! Знаю! — вигукнув Татук. — Ця палиця зроблена з дикого кизилу!
— Так, ти правий, — каже купець. — Що ж, тепер ти можеш забрати у мене караван.
— Не потрібен мені твій караван, — відповів Татук. — Я простий пастух, а не купець. Дай мені трохи гарного одягу, щоб я міг піти і посвататися до своєї нареченої. Цього буде достатньо.
Купець вибрав найкращий одяг, додав до нього коштовності та інші прикраси, які знадобляться для весілля, навантажив усе це на мула і віддав юнакові. Татук взяв навантаженого добра мула і пішов додому. Але як тільки караван сховався з виду, відчуває: щось шевелиться у нього за пазухою. Він запустив туди руку, витягує, дивиться, а це величезна змія. Це крапля крові, що була на листку, перетворилася на змію. А сама вона вже націлилася вкусити Татука в горло.
Юнак огидливо струсив змію з рук, а вона, тим часом, ставала все більшою і більшою. І ось уже перед ним і не змія, а цілий дракон.
— Зангі — Зрангі! Сюди! Проковтніть це чудовисько так, щоб від нього навіть краплі крові не залишилося!
Собаки так і зробили. Дракон-сестра зник назавжди, а Татук разом із мулом, навантаженим весільними подарунками, благополучно дістався додому. Посватався до гарної дівчини, одружився і тепер щасливо живе з нею. Їхні мрії збулися, так нехай збудуться і ваші.
Інші казки
