Божевільна Неллі
В одній із долин графства Нортумберленд на маленькій фермі жила сім'я Вілсонів, що складалася з чоловіка та дружини, їхнього сина Неда і дочки Емі.Якраз навпроти будинку Вілсонів, на відстані двадцяти сажнів від нього, лежав великий граніт. Кожного вечора, як тільки починало темнішати, біля цього уламка скелі з'являлася постать старенької, що куталася в старий сірий плащ. Вона нахилялася, діставала з кишені молоток і починала з усіх сил бити ним по каменю, ніби хотіла розтрощити міцну брилу граніту.
Так марно вона працювала всю ніч і йшла, ледь на небі з'являлися перші слабкі промені. Її називали божевільною Неллі, і ніхто не знав, скільки їй років. Мешканці ферми звикли до постійного стуку молотка старенької і не звертали на нього уваги. Запізнілі слуги при світлі місяця завжди бачили її в одному й тому ж вбранні — і взимку, і влітку, і в спеку, і в холод.
Однак коли діти фермера підросли, їх почала цікавити думка про стареньку, яка щоночі так старанно і так марно працювала.
Одного разу в ясний місячний вечір Нед і Емі підійшли до неї і запитали, навіщо вона намагається відбити шматок граніту, але Неллі повернула до них таке сердите обличчя, і її запалі очі так зло заблищали при світлі місяця, що Емі з жахом відступила і заплакала. Братові довелося відвести її вбік і довго заспокоювати, кажучи, що Неллі лише нещасна хвора, яка не може їм зробити нічого поганого.
Емі заспокоїлася, але коли Нед запропонував їй повернутися до каменю, вона категорично відмовилася, і брат з сестрою пішли додому.
Тим не менш Нед вирішив дізнатися таємницю божевільної, і наступного дня, у присмерках, він знову пішов до граніту, хоча погода зовсім погіршилася: на небі нависли темні хмари, і моросив дрібний, частісінький холодний дощик.
— Невже нещасна знову сидить над своїм каменем, — подумав Нед, ідучи по слизькій глинистій стежці. І ніби у відповідь на його думку в цю мить роздалися мірні удари молотка.
Божевільна Неллі була на звичному місці і займалася своєю справою. Нед зупинився біля неї. Вона, не звертаючи уваги на молодого чоловіка, працювала молотком. Тьмяний ліхтар, поставлений на камінь, освітлював її змучене обличчя. Вітер зсунув її капелюха набік і розвівав її сиві волосся. Краплі посилився дощу стікали по її зморшках, ніби великі сльози, намоклий плащ прилип до її старих худих плечей.
— Ні, я не можу цього витримати, — подумав Нед. — Неллі, — сказав він голосно, — що ти робиш? Навіщо ти без толку довбаєш цей камінь? Кидай! Ходімо зі мною, я відведу тебе в наш дім. Якщо хочеш, ми пройдемо через кухонне крильце, і ніхто тебе не побачить.
Старенька сердито подивилася на нього і продовжувала стукати молотком.
— Послухай, кидай, — повторив Нед, — переночуй у нас на кухні, ми висушимо і зігріємо тебе. Проведи хоча б одну ніч, як належить добрій християнці. Старенька мовчала.
Тоді роздратований Нед, високий і сильний хлопець, нахилився до Неллі, підняв її і, не звертаючи уваги на те, що вона намагається вдарити його молотком, відніс у дім.
Він увійшов з нею в кухню, запалив лампу, розтопив піч. Опинившись у домі, старенька затихла, випустила молоток... Вона сиділа на стільці, на який посадив її Нед, заплющивши очі, ніби мертва.
Нед тихенько, щоб не розбудити батьків, покликав сестру, і Емі, подолавши страх, зняла з божевільної її намоклий плащ і пошарпані мокрі черевики. Вона взула її старі ноги в килимкові туфлі матері й загорнула в свою велику шаль. Старенька не опиралася, вона випила теплого молока, але нічого не говорила.
Незабаром Емі принесла охапку соломи і свою стару подушку й уложила на них Неллі, яка заснула, як убита.
Боячись, що батьки будуть лаяти їх, якщо вони залишать на кухні одну божевільну жебрачку, брат і сестра вирішили не лягати і всю ніч дрімали на незручних дерев'яних табуретках біля кухонного столу.
Ледаче світало, вони прокинулися. Прокинулася і старенька і, ще в напівдрімоті, ніби потягуючись, сказала:
— Ах, як добре!
Після цього вона швидко підвелася, з подивом оглянулася і запитала:
— Де я?
До неї підійшла Емі з чашкою теплого молока. Старенька лагідно посміхнулася молодій дівчині. Дивна річ — на її обличчі не залишилося й сліду від суворості, яка так недавно налякала Емі. Стара Неллі випила молоко і сказала:
— Дякую вам, діти, ви дали мені ніч відпочинку, і для мене наближається інший, ще більш бажаний спокій. Але й ви згадайте добрим словом Неллі. Сьогодні вночі приходьте до каменю... І ось що, сину, — звернулася вона до Неда, — приведи робітників або сам постарайся знищити або зрушити той важкий граніт, який я стільки років намагалася розбити. Ти не пошкодуєш про це.
Старенька загорнулася в свій висохлий плащ, наділа старі черевики й пішла.
Розповівши все батькові, Нед з його дозволу поїхав до сусіднього міста, купив там бур, порох і ґнот. Разом з батьком і робітником (якому Нед не сказав, навіщо він це робить) молодий чоловік просвердлив камінь і ввечері підірвав його. Гранітна брила розкололася на кілька шматків. Коли ці уламки зрушили, під ними виявився великий отвір.
Нед нікому не дозволив спуститися в нього. Він попросив усіх піти, а вночі, близько дванадцятої години, разом з Емі повернувся до того місця, де раніше лежав камінь.
Неллі вже чекала молодих людей. У її руці був той же маленький запалений ліхтар. При його слабкому світлі старенька почала спускатися під землю сходами, що знаходилися в отворі. Брат і сестра пішли за нею.
Коли сходи закінчилися і вони зійшли в підземелля, старенька дістала з кишені три воскові свічки, одну залишила собі, одну дала Емі і одну — Неду. При їхньому світлі брат і сестра побачили, що вони у великому підземному залі, повному найнезвичайніших речей. Тут були величезні золоті кувшини, золоті миски, кубки, тарілки, оздоблена дорогоцінним камінням зброя, дорогоцінні золоті та срібні пояси й головні убори, давні золоті щити й позолочені шоломи, віяла з страусиних пір'я і, нарешті, скрині з золотими монетами й гарні шкатулки, повні діамантів, смарагдів, рубінів і перлів.
— Сідайте, — сказала Неллі, вказуючи їм на старовинні стільці, і сама сіла на одну зі скринь. — А тепер послухайте історію старої Неллі.
Давним-давно, коли всю цю країну майже сплошь покривали густі ліси, тут була гора, а на ній височав гордий замок лорда Лемберта. У ньому жила щаслива сім'я: лорд Лемберт, його дружина, красуня леді Елен, і їхній син Арчі, чарівний і добрий, як сонячний промінь. Але щастя не вічне. Коли Арчі виповнилося шістнадцять років, він і його батько поїхали на полювання і не повернулися додому: злі люди вбили їх. До леді Елен привезли лише їхні тіла. Єгері й інші слуги, що супроводжували лорда, плуталися в поясненнях, говорили про якусь засідку, про розбійників у масках, що напали на них, і запевняли, що не змогли допомогти ні лордові, ні синові, бо були занадто далеко й не встигли прискакати вчасно.
Але леді Елен не стала їх слухати. На неї так раптово обрушилося нещастя, що серце її зачерствіло. Вона замкнулася в замку з найвідданішими їй людьми і припинила всі стосунки з сусідами.
Слуг, які не зуміли врятувати її сина й чоловіка, вона власноруч застрелила з лука, а потім вирішила здобути величезне, нечуване багатство, щоб цією розкішшю заглушити тугу, що гризла її. Вона наказала зробити для себе кольчугу, шолом, лати, спис і вбрання для свого коня й з відданими їй людьми виїжджала в ліс на велику дорогу, нападала на купців, що проїжджали, безжально грабувала й убивала їх.
Так минули роки. Величезні багатства накопичилися у леді Елен, але їй усе здавалося мало. Тепер вона просто полюбила золото й продовжувала відбирати його, незважаючи на застереження родичів, на листи єпископа.
У ній прокинулася жадібність, і вона стала скупою. Ніколи ніхто не отримував від неї жодного пенні, і якщо якийсь бідняк заходив у двір замку, вона безжально наказувала своїм слугам вигнати його.
Одного разу, повернувшись з розбою і надівши сіре домашнє вбрання й сірий плащ, вона сиділа на ґанку, дивлячись, як об'їжджали її нового рудого молодого скакуна. І ось, незважаючи на те, що міст замку був піднятий, у двір увійшов мандрівник у довгій одежі й зупинився перед леді Елен.
— Заберіть волоцюгу, — крикнула вона.
Улесливі слуги кинулися до мандрівника, але ледві вони торкнулися його, як їхні руки безсило опустилися.
— Досить злочинів, Елен, — сказав він. — Час твого покарання настав! Замок і його оздоблення, заплямоване кров'ю, підуть під землю. Твої нечесні слуги загинуть, а ти сама будеш марно прагнути повернути втрачені скарби. У вітер і в непогоду, під променями палючого сонця й під струмками льодяного дощу ти будеш намагатися проникнути туди, де лежать твої багатства. Мине багато років, а смерть все не захоче втихомирити тебе. Прокляття, яке тепер спаде на твою голову, закінчиться лише в ту мить, коли ти десь, колись почуєш себе щасливою й задоволеною хоч на хвилину, незважаючи на незадоволену жадобу повернути втрачені скарби, незважаючи на всі випробування.
Обличчя мандрівника засяяло дивним світлом, небо потемнішало, почувся підземний гуркіт, і з тріском і гуркотом замок рухнув і провалився під землю, у широко розкриту прірву. Туди ж рухнула й вся гора...
Коли бездна знову закрилася, а пил, що піднявся від жахливого руйнування, розсіявся, та, що ще недавно була владикою гордого замку Лемберт, побачила перед собою купу уламків і величезний камінь. Він лежав якраз над входом у підземелля, де колись зберігалися багатства жорстокої леді.
І ось горда Елен стала бідною жебрачкою. Зберігши з попереднього майна лише ліхтарик і молоток, вона взялася бити камінь у надії дістати свої багатства.
Час ішов. Люди, що знали леді Елен, померли. Вирубали ліси, прогриміли війни. Ім'я лордів Лемберт було забуте. Все змінилося, і лише божевільна Неллі, як і раніше, щоночі стукалася в своє підземелля.
— Багато страждань, діти, винесла я, — продовжувала старенька свою розповідь, — але ненаситна жадібність мене мучила, і я не могла думати ні про що інше, крім втраченого золота. Нарешті, настав і для мене час радості. Вчора в вашому домі, коли ви зігріли й приголубили мене, я почула себе задоволеною, а сьогодні я прокинулася зовсім щаслива.
Старенька показала рукою на скарби й додала:
— Усе це ваше. Збудіть церкву, наділіть бідняків, а потім живіть багато й щасливо, роблячи добро людям і молячись за душу втихомиреної Неллі Лемберт.
Сказавши це, старенька перехрестилася, глибоко зітхнула і заплющила очі. Коли Нед і Емі нахилилися над нею, бажаючи привести її до тями, вони побачили на її обличчі вираз щастя й спокою. Вона померла.
Вілсони стали заможними людьми. Вони поховали Неллі, збудували церкву, виконали все, що вона наказала їм, і жили довго й щасливо, роблячи добро.
Інші казки
