Сон коробейника
У селі Софем, що в графстві Норфолк, жив коробейник Джон. Родина його була невелика: він сам, його дружина та троє дітей.Жили вони бідно, в убогій хатині, і як не намагався Джон, а розбагатіти їм так і не вдавалося. Не вийшов із нього справжній торговець — занадто простий він був для цієї справи, занадто чесний, не вмів вибивати останні гроші з бідняків, яким продавав на ярмарках і базарах свої товари.
День за днем крокував Джон дорогами зі своїм мішком за спиною. Продавав шпильки та мережива, стрічки та хустки всім, хто хотів їх купити, та співав на сільських ярмарках стародавні пісні та балади.
Але ось одного року весна запізнилася, а коли вона, нарешті, прийшла, подув такий вітер, пішли такі дощі, що бідолаха Джон майже зовсім не міг ходити дорогами з товаром.
Важкий час настав для Джона та його дружини. Їм ледве вдавалося прогодувати та одягнути своїх троє дітей. У сина не було взуття, ні в чому було вийти на вулицю. А доньки виросли зі своїх суконь — хочеш не хочеш, а треба нові.
— Не знаю, що нам робити! — зітхнула дружина коробейника одного дощового ранку. — І не придумаю… Мабуть, доведеться тобі, Джоне, найнятися на ферму. Торгівлею багато не заробиш у цей рік.
— У таку погоду на фермі теж робити нема чого, — відповів коробейник. — Але ось що я тобі скажу, дружино! Піду-но я до Лондона, як тільки погода поліпшиться.
— До Лондона? — скрикнула дружина. — А що тобі там робити? Хочеш розбагатіти, чи що? Та ці лондонські жулики тебе дочиста обдеруть! Що це тобі в голову влізло — до Лондона йти?
— Так і бути, — відповів коробейник, — розповім тобі все. Минулої ночі, коли дощ барабанив по даху, я не міг заснути і все думав, ламаючи собі голову, як нам бути. Просто місця собі не знаходив. А коли нарешті заснув, приснився мені чудовий сон. Їй-богу, чудовий, дружино!
— Ти, мабуть, бачив уві сні, що з неба в камін впала шафа, набита новим одягом! А коли прокинувся, побачив, що в каміні не шафа, а всього-навсього старе грачине гніздо, яке цілий рік стирчало у нас на даху.
— Ось і ні! — сказав Джон. — Уві сні я чув голос, такий лагідний, тільки не знаю, чий. І цей голос сказав мені: «Джоне, іди до Лондона, стань на Лондонському мосту, і ти почуєш дивовижну вістку».
— Яку вістку? — запитала дружина Джона.
— Ну, цього він не сказав, точніше, я не встиг дослухати, бо саме тоді й прокинувся. А до чого лагідний був голос, до чого сердечний!
— І ти збираєшся тягнутися до Лондона лише тому, що бачив цей сон уночі?! Та просто ти з'їв увечері запліснявілий сир, ось тобі й приснилася якась дурниця!
— Е, ні, голубко, після твоїх вечерів сни не сняться! — сказав коробейник.
— І не дивно! З чого мені вечерю готувати? Ну, а що це за дивовижну вістку ти маєш почути на Лондонському мосту? Може, сподіваєшся дізнатися, що твій дядько залишив нам спадок?
— Так, щось на кшталт цього, хоча у старого нема статків, і залишати йому нічого. А втім, дурниці все це, і говорити про це більше не варто.
Але й цієї ночі коробейнику приснився той самий сон, а за нею і третьої. Три ночі поспіль той самий голос говорив йому уві сні: «Джоне, іди до Лондона, стань на Лондонському мосту, і ти почуєш дивовижну вістку».
Як би простий не був Джон, але коли вже щось собі в голову вб'є, нічим його не переконаєш. І врешті-решт дружина погодилася відпустити його до Лондона. Благословила чоловіка в дорогу і сказала, що їй нічого не треба, лише б він живим назад повернувся. Змусила Джона одягнутися тепліше і віддала йому останні гроші. Джон поцілував усю родину на прощання і вирушив у дорогу до Лондона.
До Лондона йти було чотири дні. На щастя Джона, погода налагодилася, і він міг ночувати на току або під стогом сіна. Так дістався він до Лондона і без труднощів знайшов знаменитий міст. У ті далекі часи на цьому мосту стояли будинки та крамниці, через нього йшла широка дорога. Іншого мосту через Темзу в Лондоні тоді й не було.
Діставшись до мосту, Джон зупинився і почав чекати. Він дивився на воду і бачив, як пливуть повз човни; дивився на вулицю і бачив карети, вози, вершників і піших перехожих. Але ніхто з ним не заговорив, навіть не помічав його.
Коли спустилася ніч, Джон влаштувався зручніше біля стіни одного з будинків і заснув.
Наступного дня він вирішив спробувати щастя на іншому кінці мосту. Але знову ніхто не звернув на нього уваги. Коли Джон зголоднів, він купив собі хліба, трохи сиру і кружку пива.
Так він і стояв на мосту день за днем, поки в нього не закінчилися гроші.
«Ось і кінець моїм пригодам, — подумав Джон. — Гроші всі вийшли, і взяти їх нізвідки. Жива душа не промовила до мене ні слова. І ніякої вістки я тут не почув, ні простої, ні дивовижної. І тепер я мушу повертатися додому і просити по дорозі хліба, бо в мене, здається, і двох пенсів не лишилося…»
І тільки збирався Джон востаннє поглянути на Темзу, а потім уже повертати додому, як до нього підійшов господар крамниці, що стояла навпроти, і заговорив з ним.
— Мені дуже цікаво дізнатися, хто ти такий і що тобі тут треба? — сказав крамар. — Я помітив, що ти кожного дня стоїш тут на мосту. Продавати тобі, мабуть, нічого, милостиню ти не просиш. То що ж ти тут робиш? Заспокой мою цікавість, якщо це не секрет!
Джон завагався. Не хотілося йому розповідати першому-ліпшому, чому він стільки часу простояв без діла на Лондонському мосту. Але чоловік він був простодушний, не майстер вигадувати всякі небилиці та відмовки, отже, викладав усе як є.
— Ех, сусідушко, — почав він, — сказати правду, я простий сільський бідняк. Три ночі поспіль мені снилося, що якщо я піду і стану на цьому мосту, то почую дивовижну вістку. Але ніяких вісток я не отримав, і тепер мушу повертатися додому, бо всі гроші в мене вийшли.
Крамар у здивуванні витріщився на Джона, а потім як реготатиме.
— Ну й розумна ти голова! — нарешті вимовив він. — Ти що ж, притягнувся з села до Лондона і простояв увесь цей час на мосту лише через свій дурний сон? Та такого іншого простака у всьому Лондоні не знайдеш! Ха-ха-ха! Тепер у мене буде, про що розповісти сусідам і чим розвеселити мою старуху, щоб забула вона про свій ревматизм у ногах.
І він знову так і покотився зі сміху.
— Послухай-но ти, селюче! — продовжував крамар; він був любитель побалакати. — Вчора ввечері, коли я вже замкнув крамницю і збирався додому, підходить до мене якийсь старий, весь у лахмітті, бурлака, мабуть, — і каже: «У селі Софем, що в графстві Норфолк…» Так, здається, у Софем, хоча точно не пам'ятаю, ніколи не чув про це село. Отже, значить: «…у селі Софем за домом коробейника під старим дубом заритий скарб». Сказав і пішов собі геть. Чув такі вістки? А ти мені про сон торочиш! Ну, може, тепер ти побіжиш туди, у цей, як його, Соффолк чи Сохем?
Не встиг крамар насититися сміхом над Джоном, як той сказав «до побачення» і був такий. А крамар вирішив, що Джон трохи з'їхав з глузду, і перестав про нього думати.
Джон не йшов, а просто-таки летів додому. Слова крамаря так і дзвеніли у нього в вухах. Усю дорогу він думав лише про одне: про старий дуб, що рос за його домом. Він знав його як свої п'ять пальців. Ще хлопчиськом він кожного дня ліз на нього.
Нарешті, стомлений і голодний, він дістався додому. Дружина несказанно зраділа, коли побачила його цілим і неушкодженим, і не встигла привітатися з ним, як взялася готувати йому сніданок. Але хоча Джону смертельно хотілося їсти, він не став гаяти час на їжу.
— Принесіть-но мені швидше лопату, дружино! — сказав він. — Ту, якою ми город перекопуємо.
— Ось вона, Джоне! — відповіла дружина. — Скажи дякую, що я її на хліб не обміняла. А на що тобі зараз ця лопата? Краще поїж! Хоча, правду кажучи, частувати мені тебе майже нічим. Як то кажуть: їж маленькою ложкою.
Але Джон її й не чув. Він кинувся з хати і почав копати землю під старим дубом.
— Бідолаха! — сказала дружина своїм двом донькам (ті якраз увійшли в кімнату привітатися з батьком). — Бідолаха… Цим лондонським жуликам нічого було взяти з нього, так вони останній розум у нього відібрали. А багато в нього користі?
Але що вона знала?
Не встиг Джон трохи покопати, як тут же натрапив на велику дерев'яну скриню, всю перемазану землею і майже згнилу. Джон заніс її в хату і відкрив. Усі так і оніміли від подиву, коли заглянули в неї. У скрині лежали срібні злитки, купи золотих монет, дорогоцінні камені та багаті прикраси з чистого золота.
Ну, Джон довго не вагався, купив собі великий будинок і зажив з дружиною та дітьми на всі задоволення.
Інші казки
![Fairy girl](/static/img/fairy.png)