Малютка Том і велетень Денбрас

Ось вам одна з найстаріших казок, які розповідали в Корнуолі. Їх ще називали там дурнуватими казками. А любив її розповідати старий веселий бляхар із Леланта.

У давні часи, коли в Корнуолі ще повно було велетнів, неподалік від затоки Маунтс-Бей жив у селі гарний хлопець на ім'я Малюк Том.

Гарний-то він був гарний, а от працювати не дуже любив. Працював, коли забажає, а постійної справи знайти не хотів.

Правда, Том був невисоким на зріст — ми маємо на увазі для тих давніх часів, коли, як кажуть, усі чоловіки в Корнуолі були один одного вищі, — так, десь близько восьми футів.

Зате плечі в нього були широкі, спина міцна, а руки й ноги наче з заліза.

Його стара мати часто казала йому, щоб він знайшов справжню роботу і заробляв хоч би на їжу. Бо, треба вам сказати, їв він завжди за двох.

І ось одного ранку, щоб порадувати свою матір, а може, тому що саме в цей час він залицявся до однієї красуні з Кроласа, Малюк Том вирушив до Маркет-Джу шукати там роботи. Самі розумієте, не міг же він зробити пропозицію дівчині, якщо сам нічого не заробляв. Перш за все Том зайшов до одного чоловіка на ім'я Хонні (це скорочено від Ганнібала) — той був майстром бляхарської справи, а крім того, ще й тримав трактир, щоб кожен міг зайти та випити з ним по кружці доброго елю.

— Потрібен вам сильний, молодий і слухняний робітник? — запитав його Том.

— Дуже шкодую, — відповів Хонні, — але постійної роботи в мене, мабуть, зараз немає. Але послухай! Мені треба відправити до Сент-Айвза віз з бочками пива, і ти міг би мені добре послужити, а я тобі за це щедро заплачу. Ну як, по руках?

Вони тут же домовилися. Том вивів чотири пари волів, господар сам допоміг Тому завантажити на віз бочки з пивом, та ще й поклав один бочонок для Тома, щоб він не нудьгував у дорозі і частував добрих попутників, які йому трапляться.

І, крикнувши волам: «Ей-о-о!», Том виїхав з двору.

Їхав він, їхав і раптом — стоп! Прямо посеред дороги постала височенна кам'яна стіна з широкими, міцними ворітьми на замку. Не пройдеш, не проїдеш!

— Ах, негідні велетні! Не інакше, це їхніх рук справа! — розсердився не на жарт Том. — Ну де це чувано — будувати стіну на проїжджій дорозі! Мабуть, це той велетень Денбрас! Велетень із велетнів, силач із силачів! Е-е, та я теж хлопець не промах. Ще подивимося, хто кого!

І Том із усіх сил натиснув на кам'яні ворота і одним ударом розчинив їх.

— Ей-о, поїхали! — крикнув Том волам. — Ей-о! І віз із пивом із скрипом покотився по кам'яних плитах двору прямо до замку велетня.

А треба вам сказати, що велетень Денбрас до того часу вже почав старіти і став трохи глухим. Ніколи в житті він не почув би скрипу воза, якби не його собачка: вона підняла такий гавкіт, що й мертвий би прокинувся.

Денбрас сів на ліжку, потягнувся, протер очі, а потім вийшов у двір. Спочатку ні Тома, ні його воза він не побачив, бо йому й на думку не спало дивитися собі прямо під ноги. І поки він озирався навкруги, Том встиг добре роздивитися велетня.

Старий Денбрас був не менше п'ятнадцяти футів на зріст і, звичайно, широкий у плечах, але трохи товстий. Через обжерливість і лінощі в старості у нього з'явилося черево. Косми на голові велетня стирчали, наче пучки сухого вересу, а зуби його сточилися майже до самих ясен — все через те, що він їв овець прямо з шерстю й кістками!

Однак Малюк Том анітрохи його не налякався, хоча і зустрівся з Денбрасом уперше.

— Хелло! — заревів-загарчав-закричав Денбрас, побачивши нарешті Тома. — Ти хто такий, жалюгідний малюк? Як посмів ти з'явитися сюди зі своїм скрипучим возом? А-а, ніби це пиво? Ти привіз його мені? Ось цього я не очікував!

— Можеш скуштувати ковток, — сказав Том, — але пиво це я везу не тобі, а до Сент-Айвза. А їду я через твій двір, бо він стоїть на проїжджій дорозі!

— Ах ти нахабний щеня! — розсердився Денбрас. — Забирайся звідси, поки цілий, а то як наломаю палиць та відлупцюю тебе!

— Ку-ка-ре-ку! Не рано розпіявся, старий півень? — відповів йому Том.

Тут велетень став темніший від хмари від люті і, не кажучи більше ні слова, обхопив здоровенний в'яз, заввишки двадцять футів, і вирвав його прямо з коренем із землі.

Але поки він очищав стовбур від дрібних гілок і сучків, щоб вийшла справжня гладенька дубинка, Том скинув з воза всі пивні бочки, зняв одне колесо — і в нього вийшов чудовий щит; зняв велику дубову вісь — і в нього теж вийшла міцна гладенька дубинка. Велетень ще довго копався, очищаючи свій «прутик», а Том уже чекав його напоготові.

— Ну, поспішай, — підганяв Том велетня Денбраса. — Я чекаю тебе! Ось мій щит, а ось мій меч! — І він потрясав колесом і дубовою віссю від воза.

Нарешті супротивники зійшлися.

Але велетень виявився зовсім неповоротким, та й дубинкою він розмахував без цілі, як попало, з чого Том зробив висновок, що він до того ж ще й підсліпуватий. А сам Том був набагато спритніший. Він так спритно працював своєю дубинкою, що бідний велетень зовсім задихався.

Том давно вже міг поранити Денбраса гострим кінцем дубової осі, але щоразу йому ставало шкода старого. І він лише відбивав своїм колесом удари двадцятифутової дубинки велетня. Бідолаха Денбрас то й бив повз, а іноді, промахнувшись, грюкався плазом на землю.

Але Том благородно подавав йому руку, щоб старому легше було піднятися, і навіть підніс бочонок з елем, щоб підкріпити його сили.

Однак, побачивши, що сонце схиляється до заходу, Том вирішив трохи пошкрябати старого велетня, щоб змусити його рухатися швидше. І він, як йому здалося, легенько штовхнув Денбраса своїм списом.

Але — о горе! — Малюк Том сам не знав, яка в нього сила, і зробив випад надто різко. Дубова вісь проколола велетня наскрізь, і він упав на землю, наче повалене дерево.

Том був у розпачі. Він опустився на коліна біля велетня і намагався підбадьорити його словами.

— Не сумуй, друже! — говорив Том. — Ти скоро видужаєш. Я випадково! Хіба я хотів тебе образити? Хто б міг подумати, що в тебе така ніжна шкіра!

Але велетень лише стогнав у відповідь. Том обережно вийняв дубову вісь із рани і міцно заткнув рану шматками дерну, який тут же порізав. Старому Денбрасу трохи полегшало. Тоді Том побіг до воза, вибив дно в одного бочонка з пивом і підніс його велетню до рота, наче кружку.

— Пий, голубчику, пий! — умовляв він велетня. Нарешті Денбрас заговорив.

— Тепер мені вже ніщо не допоможе, сину! — ледве чутно промовив він. — Кінець! Кришка!.. Але я помер у чесному бою, правда?

— Правда, — ледь не плачучи, відповів Том.

— А ти молодець! Справжній корнуолець. Ти чесно бився, і за це я тебе люблю. Це була славна і чесна битва… Сили покидають мене. Нахилися нижче, сину, я скажу тобі мою останню волю…

І старий Денбрас сказав Тому, що, оскільки в нього немає нікого рідних, він робить Тома своїм спадкоємцем і наказує йому забрати всі скарби, які він сховав у печері під замком.

— А тепер допоможи мені піднятися на вершину пагорба, — попросив він Тома.

Вони з трудом вилізли на пагорб, і велетень сів на своє улюблене кам'яне ліжко, притулившись спиною до широкої плоскої скелі.

— Поховай мене честь по честі! — сказав він Тому. — Тут, де я сиджу зараз. За законами старців нашої країни. Ось камені, якими ти мене оточиш. Великий койт я давно приготував. Поховай мене з честю і будь ласкавий до моєї собачки!

— Я все зроблю, старий друже, тільки не вмирай!

Але велетень похитав головою і випустив дух.

Том оточив Денбраса з усіх боків великими каменями, склав йому руки на колінах — словом, зробив усе честь по честі. А потім він спустився у двір замку, поставив на місце колесо і дубову вісь, на що багато часу йому не знадобилося, вивів на дорогу волів із возом, зачинив міцно ворота замку і вирушив до Сент-Айвза. Безпечно передав пиво, кому було наказано, і вже іншою дорогою повернувся наступного дня до Маркет-Джу.

То був святий вечір — канун Іванового дня, — і на всіх пагорбах палали багаття.

У Маркет-Джу на вулицях танцювали під волинку і барабан. Хонні, господар трактиру, веселився разом із усіма. Він дуже зрадів, що Том повернувся і з возом, і з його волами в доброму здоров'ї.

— Молодець! — сказав він йому, коли Том перекусив із дороги і випив. — Залишайся в мене на рік працювати, я тобі положу добру платню.

— Не можу, — відповів Том, — хоча кращого місця мені не знайти.

— Тоді чому ж ти кажеш «ні»? — здивувався Хонні. — Ти ж тільки вчора просив у мене роботи.

Але Том не хотів розповідати, що в нього вийшло з велетнем Денбрасом, і він відповів:

— Бачиш, за цей час у мене помер дідусь, який жив у горах, і залишив мені в спадок землю й гроші. Я мушу швидше піти туди і поховати старого честь по честі.

Під цим приводом Том покинув гостинного господаря і поспішив до своєї коханої в Кролас. Їй він усе розповів без утаєння; вони одружилися і зажили в замку велетня припіваючи.

↑ Догори

Малютка Том і велетень Денбрас

Інші казки