Біннорі
Колись у замку біля чудових млинових гребель Біннорі жили дві королівські дочки. До старшої з них посватався сер Вільям, підкорив її серце і скріпив свої обітниці кільцем і рукавичкою. А потім він побачив молодшу сестру — золотоволосу, з обличчям ніжним, як квітуча вишня, — і віддав своє серце їй, а старшу розлюбив. І старша возненавиділа молодшу за те, що та відібрала в неї любов сера Вільяма, і ненависть її зростала з дня на день, і вона все думала та гадала, як би їй згубити сестру.І ось одного тихого світлого ранку старша сестра сказала молодшій:
— Підемо подивимося, як входять у чудові води Біннорі ладії нашого батька!
І вони взялися за руки й пішли. Коли ж підійшли вони до берега, молодша піднялася на великий камінь: хотіла побачити, як будуть витягувати на берег ладії. А старша сестра йшла за нею слідом і раптом обвила її стан руками й штовхнула у бурхливі води Біннорі.
— Ох, сестро, сестро, простягни мені руку! — скрикнула молодша принцеса, коли вода понесла її геть. — Я віддам тобі половину всього, що є в мене і що буде!
— О ні, сестро, не подам я тобі руки! Ти помреш, і землі твої дістануться мені! Ганьба мені буде, якщо я доторкнуся до тієї, що розлучила мене з коханим!
— О сестро, сестро, так простягни мені хоч рукавичку, і я поверну тобі Вільяма! — кричала принцеса, а потік уносив її все далі й далі.
— Тони! — відповіла жорстока принцеса. — Не доторкнуся я до тебе ні рукою, ні рукавичкою! Ти потонеш у чудових водах Біннорі, і милий Вільям знову буде моїм!
І вона повернулася до королівського замку.
А молодшу принцесу потік ніс все далі, і вона то спливала нагору, то знову ховалася у воді, поки, нарешті, річка не принесла її до млина. А в цей час дочка мірошника готувала обід, і знадобилася їй вода. Ось спустилася вона до річки, побачила — щось пливе до греблі, і скрикнула:
— Батьку! Батьку! Швидше опусти заслінки! Щось біле — лебідь чи русалка — пливе сюди річкою.
І мірошник поспішив до греблі й зупинив важкі, страшні млинові колеса. А потім батько з дочкою витягли з води принцесу й поклали її на берег.
Світла й прекрасна, лежала вона на землі. Перли й самоцвіти прикрашали її золоті кучері, золотий пояс стягував її тонкий стан, золота бахрома на подолі білої сукні ховала її ніжні ніжки.
Але вона не дихала, не дихала…
Поки прекрасна принцеса лежала на березі, повз гребель Біннорі проходив мандрівник — знаменитий арфіст. Він побачив її чарівне бліде обличчя і з того часу не міг його забути. Довго мандрував він світом, а обличчя це все стояло перед його очима.
Багато-багато днів потому він повернувся до чудових вод Біннорі, але принцеса давно вже спала вічним сном, і він знайшов лише кістки її та золоті кучері. І він зробив із них арфу й піднявся з нею на пагорб, що стоїть над греблею Біннорі, і підійшов до замку, де жив король-батько.
Того вечора король і королева, їхній син і дочка, сер Вільям і весь двір зібралися в залі послухати прославленого арфіста. І ось заспівав арфіст, перебираючи струни своєї арфи, і всі — то раділи й веселилися, то плакали й сумували, підкоряючись його бажанню. І раптом арфа сама заспівала тихим і ясним голосом; тоді арфіст замовк, і всі затаїли подих.
Ось про що співала арфа:
О, там сидить мій батько, король,
Біннорі, о Біннорі;
А з ним сидить королева-мати
Біля чудової греблі Біннорі.
Стоїть тут і Х’ю, мій рідний брат,
Біннорі, о Біннорі;
І вірний-невірний Вільям мій,
Біля чудової греблі Біннорі;
Диву далися всі в залі, а старий арфіст розповів, як одного разу побачив він на березі мертву принцесу, що потонула біля чудових гребель Біннорі, і як зробив із її кісток і кучерів цю арфу.
І раптом арфа знову заспівала голосним і ясним голосом:
А ось і сестра, що втопила мене
Біля чудової греблі Біннорі.
І тут струни лопнули, і арфа замовкла назавжди, назавжди.
Інші казки
