Діти воєводи

У одного мірошника були три дочки. Дві старші сестри були гарні собою, а молодша — краща за них обох. Настала пора, і всі три дівчата стали нареченими. Сиділи вони якось вечором біля млина і пряли при світлі місяця. Ось старша і каже:

— Якби посватався до мене син воєводи, я наткала б йому стільки полотна, що вистачило б на все його військо.

— А якби син воєводи взяв мене за дружину, — сказала середня сестра, — я спекла б йому такий великий білий коровай, що він нагодував би ним все своє військо.

Молодша ж промовила:

— Якби син воєводи одружився зі мною, я народила б йому двох хлопчиків із золотим волоссям та срібними зубками.

А син воєводи щовечора спускався до річки напоїти свого білого коня, і шлях його пролягав біля млина. Трапилося, що саме в цей час він проходив повз трьох прядильниць і почув їхню розмову. Напоїв воєводич свого коня, а коли повів його назад, то завернув до млина і сказав старому мірошнику:

— Слухай, дідусю, віддай мені за дружину одну з твоїх дочок.

— Яка ж із них тобі до вподоби? — зрадів мірошник.

— Молодша.

— Бери її, сину, тільки спершу скажи, чи є в тебе якесь ремесло.

— Я син воєводи. Мій батько вже старий. Коли я одружуся, він поставить мене на чолі всього війська. Я стану воєводою.

— Ну добре, коли так, — каже мірошник.

Наступного ж дня зіграли весілля. Воєводич посадив свою молоду дружину в позолочену карету, відвіз її до батькового палацу, і зажили вони щасливо.

Чи багато, чи мало часу минуло, постарів старий воєвода і поступився своїм місцем синові. Став той воєводою. Одного разу до палацу до молодшої сестри прийшли дві інші і почали благати:

— Прийми нас до себе жити, сестричко! Набридло нам сидіти на батьковому млині, не хочемо більше ходити обсипаними борошном.

— Ласкаво прошу! — відповіла молодша і залишила їх жити в палаці.

А старша сестра була зла і заздрісна. День і ніч вона думала, як би знищити сестру і самій вийти заміж за молодого воєводу. Настала пора, і молодша сестра народила двох хлопчиків із золотим волоссям та срібними зубками. Не надивується мати на новонароджених. А її молодий чоловік у той час був на полюванні, і чекали його тільки до вечора. Сестра ж заздрісниця стояла біля ліжка породіллі і вся тремтіла від злості. Задумала вона лихе діло і каже дружині воєводи:

— Тобі б, сестричко, трохи дрімати!

— А як же малюки? — питає мати.

— Я покладу їх у колиску і буду колихати, поки не заснуть.

Втомлена породілля закрила очі і заснула. А заздрісниця тільки того й чекала. Схопила новонароджених, вибігла з ними до саду, вбила їх і закопала в землю. Потім взяла двох щенят і поклала їх у колиску замість двох немовлят.

Породілля ще спала, коли воєвода повернувся з полювання.

— Вітаю з новонародженими! — зустріла його своячка.

— Де вони? — скрикнув молодий батько і кинувся до колиски, але побачив там двох щенят і пожовтів від гніву:

— Викиньте цю падлю, — крикнув він, — а їхню матір прогнати геть! Нехай поселиться в шалаші біля річки і пасе там моїх качок!

— Як же ти житимеш без дружини? — спитала заздрісниця.

— За цим діло не стане. Тебе ось візьму замість неї! — відповів розгніваний воєвода.

Тієї ж ночі його наказ був виконаний.

Наступного дня воєвода вийшов прогулятися садом і що ж бачить: на тому місці, де заздрісниця закопала немовлят, виросли два чудові деревця зі срібним листям та золотими квітами. Здивувався воєвода і покликав свою нову дружину:

— Подивись-но, що тут за диво!

Пройшов воєвода під деревами — вони схилилися над ним і почали гладити його волосся своїм листям. А як пішла за ним воєводиха — почали дерева бити її гілками по обличчю.

Тоді воєвода покликав майстрів і сказав:

— Зміцніть між гілками кожного з цих дерев по ліжку. Ми будемо ночувати тут із дружиною.

Майстри зробили все, як їм наказали. Прийшли вечором воєвода з дружиною і лягли спати. А над їхніми головами зашелестіло срібне листя. Воєвода заснув швидко: гілки колихали його, квіти ніжно гладили по обличчю. А воєводиха лежала як на голках, боялася ворухнутися, бо гілки били її. О півночі дерева заговорили людськими голосами:

— Брате, — питає одне дерево, — важко тобі тримати воєводу?

— Та адже ж він наш батько, а хіба своя ноша тягне? Легко мені тримати його на своїх гілках. А тобі, брате, мабуть, важко тримати воєводиху?

— Так, брате, вона важка, як буйволиця. Гілки мої тріщать від її ваги.

Дружина воєводи почула це, злізла з дерева і всю ніч пролежала на мокрій траві.

Наступного дня, коли воєвода знову пішов на полювання, вона взяла сокиру, зрубала деревця і спалила їх. Залишилася від них купка попелу. А мати загублених немовлят, яка тепер стала качкаркою, зібрала цей попіл і розсипала його в городі. До вечора на грядках виросли два волошки з золотими тичинками та срібними пелюстками. Заздрісниця здогадалася, що ці квіточки виросли з попелу, що залишився від дерев, пустила в город вівцю, і та з'їла волошки. Тієї ж ночі вівця принесла приплід: двох ягнят із срібною шерстю та золотими ріжками. Побачила це заздрісниця, швидко поклала ягнят у кошик, обмазала його смолою і кинула в річку. Понесла річка ягнят вниз за течією. Якраз перед шалашом качкарки кошик зачепився за вербовий кущ, і ягнята жалібно заблеяли, бо були голодні. Качкарка почула блеяння, встала, запалила свічку і підійшла до вербового куща. Дивиться — прибило до берега просмолений кошик. Відкрила вона кошик і побачила в ньому двох ягнят із срібною шерстю та золотими ріжками. Мати одразу впізнала своїх діток. Принесла їх до шалашу і дала їм грудь. Перший ягня глотнув материнського молока — і тут же перетворився на дитинча. Зраділа мати, дала посмоктати другому — і другий став хлопчиком.

Почали рости двоє хлопчиків із золотим волоссям та срібними зубками в шалаші качкарки і скоро почали ходити і розмовляти. Часто грали вони на березі річки, і кожен, хто проходив повз, зупинявся, щоб полюбуватися на них. Одного разу пройшла повз воєводиха. Діти побачили її і почали кидати каміння їй у слід. А коли проїхав воєвода, вони вискочили з шалашу і давай розмітати мітлами дорогу перед його конем.

Побачив їх воєвода і дуже здивувався: що це за хлопчики із срібними зубками та золотим волоссям? Адже таких синів обіцяла йому народити перша дружина. Занепокоївся він і пішов шукати качкарку. А вона тим часом пасла качок біля річки.

— Звідки в тебе ці хлопці? — спитав воєвода.

— Річка принесла їх мені в просмоленому кошику, — відповіла качкарка і сховалася в шалаші.

Воєвода повернувся до палацу. А воєводиха в цей час ганялася за кішкою, яка вилакала молоко.

— Не бий мене, бо я розповіду воєводі, як ти знищила його синів, а замість них підклала щенят! — замяукала кішка.

Воєвода почув це, вихопив з рук дружини палицю, викинув її за вікно, а потім нахилився, взяв кішку на руки і став її розпитувати. А кішка ж уночі не спить, тому вона й знала про все. Розповіла вона воєводі від початку до кінця, що зробила заздрісниця з дітьми, деревами, волошками та ягнятами.

— А як же ягнята перетворилися на дітей? — спитав воєвода.

— І це мені відомо, — сказала кішка. — Я саме полювала за мишами біля шалашу качкарки, коли вона знайшла кошик із ягнятами. Як тільки дала вона їм материнського молока, так вони й перетворилися на дітей.

Дізнавшись про все, воєвода привів до палацу свою першу дружину та дітей, а заздрісницю наказав посадити в бочку і кинути в море.

↑ Догори

Діти воєводи

Інші казки