Сліпий змій
Жив-був колись коваль. Добре йому жилося з дружиною та синочком. Наковальня коваля дзвеніла з ранку до вечора, а синочок крутився біля батька — ремеслу навчався. Навіть викував собі залізний ножик. Та незабаром щастю коваля прийшов кінець. Захворіла його дружина й померла. Коваль одружився з іншою, і народилося у них багато дітей. Своїх дітей мачуха любила, а на пасинка дивилася криво й щодня говорила чоловікові:— Прожени його з дому, поки він ще не підріс. Виросте, стане працювати в кузні й у братів хліб відіб'є: бачиш, які в нього вмілі руки.
Все село йому замовлятиме серпи та сокири, а братам доведеться голодувати.
— Куди ж я його подіну? — питає коваль.
— Відведи в густий ліс, де водяться вовки, прив'яжи до дерева й залиш там.
— Ну, цього я не зроблю! — відповів коваль.
Але дружина коваля не заспокоїлася. Покликала вона потай від чоловіка його помічника й умовила відвести хлопця в ліс.
— Я тебе щедро нагороджу, якщо позбавиш мене від нього! — сказала вона.
Той відвів хлопця в густий ліс, витягнув із сумки мотузку й почав її розмотувати. Хлопець дивився на нього, дивився та й питає:
— Нащо тобі, дядьку, та мотузка? Помічник батька у всьому йому зізнався.
— Якщо ти добрий чоловік і є в твоєму серці жалість, — промовив син коваля, — пощадь мене! Не прив'язуй, а залиш у лісі. А я вже про себе подбаю.
Чоловікові стало соромно, і він зробив так, як просив хлопець. Кинув мотузку в яр, а сироту в лісі залишив. Озирнувся хлопець і пішів через хащі. Цілий день блукав, натрапив на козячу стежку й пішов нею.
— Піду туди, куди мене виведе стежка, — вирішив він.
Ішов аж до самого вечора. І коли сонце зайшло, дістався до прекрасного палацу. «Може, мене прихитять люди, які тут живуть», — подумав він і увійшов у двір.
Але там не було ні душі. Хлопець все обійшов, у всі куточки заглянув, нарешті побачив у глибині двору старого сліпого змія, що сидів у кріслі перед великим котлом. Поруч ліниво похапував кульгавий осел. Хлопець навшпиньках підійшов до котла й заглянув у нього. Він був порожній. Але ось, трохи згодом, почулися дзвіночки, і у двір увійшло стадо кіз без пастуха. Сліпий змій підвівся, узяв відерко, почав їх доїти, а молоко з відра виливати в котел. Видоїв усіх кіз, нахилився над котлом і став з жадібністю пити. Хлопець помирає з голоду. Дивився він, дивився, та й нахилився над котлом, напився вдосталь. Але сліпому змієві нічого не сказав, бо боявся, щоб той його не з'їв.
Минуло п'ять-шість днів. Кожного вечора змій лягав, не наївшись досита, бо хлопець пив молоко, і змієві його не вистачало.
«Що за диво, — подумав сліпий змій, — чому мені не вистачає молока, хіба його хтось потай від мене п'є? Треба дізнатися, у чому тут справа».
Наступного дня, коли змій став пити молоко, він раптом простягнув лапи й почав шукати навколо котла. Хлопець і озирнутися не встиг, як змій схопив його.
Перелякався хлопець, заплакав і став просити:
— Відпусти мене, дядьку змію! Дуже прошу тебе! Якщо ти залишиш мене живим, я буду на тебе працювати.
— Гаразд, — сказав змій, — це мені на руку. Я постарів, а кіз моїх доїти нікому.
Тепер ти будеш їх доїти, а молоко в котел зливати. Впораєшся з цим ділом — будеш двір підмітати. Молока пий, скільки хочеш. Треба, щоб ти добре наївся, і тоді я тебе з'їм. Давно мені не доводилося ласощатися людським м'ясом: з тих пір, як я осліп. А в молодості я з'їв стільки людей, скільки піщинок на дні морському.
— Як же ти сюди потрапив? — запитав хлопець.
— Я останній змій, нащадок гігантських чудовиськ, які давним-давно населяли землю. Я дуже старий. Усі зуби в мене випали.
Змій відпустив хлопця, і той став працювати на нього. А оскільки був він працьовитим і спритним, то господар пустого палацу швидко звик до нього і одного разу сказав:
— Я тобою задоволений. До цього часу ти підмітав лише двір. Тепер я тобі дам ключі — підмети весь палац. Можеш відкрити всі кімнати, тільки в дві, останні, не заходь. Інакше буде тобі погано!
Хлопець узяв ключі, відімкнув всі кімнати, вимів їх добре і нарешті дійшов до двох останніх. Зупинився перед дверима і сказав собі: «Якщо змій не дозволяє мені їх відкривати, значить, за ними якесь диво сховане. Давай подивлюся!» І відкрив заборонені двері.
Увійшов у першу кімнату, бачить — б'є там чудовий фонтан: замість води з нього ллється чисте золото. Хлопець підставив руки під струмінь, і вони відразу ж пожовтіли.
— Такий фонтан, — подумав він, — бачу я вперше в житті!
Увійшов у другу кімнату і бачить — стоїть у ній дивний вороний кінь, а в куті горить глиняна плошка. Як тільки хлопець відкрив двері, кінь підняв голову і промовив людським голосом:
— Зараз же сідай на мене, і помчимося, тут мені немає життя!
Тоді заговорив кінський хвіст, який був вірним слугою змія:
— Спробуйте тільки втекти, я ось розкажу змієві, і він вас з'їсть.
— Відріж мені хвіст! — наказав кінь. Хлопець своїм ножиком відрізав хвіст — лишився лише один волосок, — стрибнув на коня, а той каже йому:
— Візьми глиняну плошку, в якій горить вогонь, візьми мій гребінець, і помчимося через ліс!
Хлопець зробив усе, що сказав йому кінь. Але тільки виїхали вони з палацу, невідрізаний волосок з кінського хвоста як закричить, як запищить — на весь ліс. Змій почув шум. У ту ж мить він підвівся, вліз на свого кульгавого осла і погнався за втікачами. Осел хоч і був кульгавий, а мчався, як вітер. За лісом, де вже починалося чисте поле, змій став наздоганяти вороного коня. Затремтів хлопець від страху.
— Кидай гребінець! — крикнув кінь. Обернувся хлопець, кинув гребінець, і в ту ж мить перед змієм і його ослом виріс цілий ліс гребінців зубцями догори. Поки осел пробирався крізь цей зубчастий ліс, він і другу ногу собі поранив, але все ж запітнів, зафукав і знову став наздоганяти вороного коня. Тоді кінь сказав хлопцю:
— Кидай плошку з маслом!
Кинув хлопець плошку, і в ту ж мить у нього за спиною розлилося глибоке масляне озеро. Осел з розмаху кинувся в озеро й потонув. Потонув і сліпий людоїд-змій.
А хлопець повернувся назад, у палац змія, поселився в ньому, облаштував там собі кузню й взявся кувати серпи, мотики, сокири, лемехи для сох. І оскільки золотий фонтан ніколи не висихав, він щодня мив собі руки золотою водою. Тому всі стали його називати: «Коваль-золоті руки!»
Інші казки
