Двоє старих солдатів

Жили колись два солдати, кожному з них уже перевалило за шістдесят. Вийшовши у відставку, вони вирішили повернутися до себе на батьківщину. Дорогою вони почали радитися один з одним:

«Як нам тепер заробити собі на прожиття? Навчатися ремеслу нам уже пізно, а якщо ми станемо просити милостиню, нам скажуть, що ми ще можемо працювати, і нічого нам не дадуть». Тоді один із них сказав:

— Кидаймо жереб, кому з нас судилося дати виколоти собі очі, і будемо разом жебракувати.

Другий солдат визнав, що це вдала думка.

Жереб випав тому, у кого ця думка з’явилася. Його товариш виколов йому очі, а сам став провідником; так вони йшли від одного дому до іншого, просячи милостиню. Їм щедро подавали, але сліпому від цього було мало користі: провідник залишав собі всі ласощі, а йому діставалися лише кістки та сухі шматочки хліба.

— На жаль, — говорив нещасний, — чи мало того, що я сліпий? Навіщо ще ображати мене?

— Якщо ти будеш скаржитися, — відповів йому другий солдат, — я тебе покину.

Але бідний сліпець не міг стриматися від нарікань. І врешті провідник кинув його в лісі.

Сліпий довго блукав лісом, потім зупинився біля одного дерева.

«Що зі мною буде? — подумав він. — Скоро ніч, дикі звірі мене розірвуть». Щоб сховатися від них, він виліз на дерево.

Близько одинадцятої години, а то й опівночі, туди прийшли чотири звірі: лисиця, кабан, вовк і козуля.

— Я щось знаю, — заявила лисиця, — але нікому не розповім.

— Я теж щось знаю, — сказав вовк.

— І я, — сказала козуля.

— Як би не так, — заявив кабан, — що ти можеш знати з такими маленькими ріжками?

— Е, — відповіла козуля, — у моїй маленькій голові та маленьких ріжках розуму хоть відбирай.

— Так ось, — промовив кабан, — нехай кожен розповість, що він знає.

Лисиця почала:

— Неподалік звідси тече річка, вода якої повертає зір сліпим. На моєму віку мені вже кілька разів траплялося сліпнути на одне око — варто було лише вмитися цією водою, і я одужувала.

— Я цю річку знаю, — сказав вовк, — я навіть більше про неї знаю, ніж ти. Королівська донька дуже хвора; її обіцяють віддати заміж тому, хто зможе її вилікувати. Варто лише дати їй випити води з тієї річки, і вона одужає.

Козуля в свою чергу сказала:

— У місті Ліоні не вистачає води; п’ятнадцять тисяч франків обіцяно тому, хто зможе допомогти цій біді. А ось якщо розкопати землю біля дерева свободи, там заб’є джерело, і води буде вдосталь.

— Що до мене, — сказав кабан, — то я нічого не знаю.

На цьому звірі розійшлися.

— Ах, — сказав собі сліпий, — якби мені знайти цю річку!

Він зліз з дерева і пішов навпомацки. Нарешті він вийшов до річки, промив очі водою і дещо побачив, ще раз промив і став бачити зовсім добре.

Тоді солдат поспішив до мера Ліона і сказав, що якщо той хоче отримати воду вдосталь, йому потрібно лише наказати розкопати землю біля дерева свободи. І справді! Ледь розкопали землю, як там відкрилося джерело, і місто стало отримувати скільки завгодно води. Солдату видали обіцяні п’ятнадцять тисяч франків, і він вирушив до короля, сказавши йому:

— Ваша величність, я дізнався, що ваша донька дуже хвора, але я знаю засіб, який її вилікує. — І солдат розповів про ту воду.

Король негайно послав своїх слуг до річки. Принцесу почали поїти цією водою, купати в ній, і хвора одужала.

Король сказав солдату:

— Хоч ти, мабуть, і в літах, все ж я видам мою доньку за тебе, а якщо хочеш, я дам тобі грошей.

Солдат вирішив одружитися з принцесою: він знав, що за донькою король дасть і грошей у посаг. Одразу ж зіграли весілля.

Одного разу, коли солдат гуляв у своєму саду, він побачив людину в лахмітті, яка просила милостиню. Солдат одразу впізнав у ньому свого товариша. Він підійшов до жебрака і запитав:

— А чи не траплялося тобі колись жебракувати удвох? Де твій товариш?

— Він помер, — відповів жебрак.

— Скажи мені правду — тобі не доведеться про це шкодувати. Що з ним сталося?

— Я його кинув.

— Чому?

— Він завжди скаржився, а між тим усі ласощі діставалися йому. Коли нам давали хліб, я йому поступався м’якушем, бо в нього вже не було зубів, а сам гриз шкірку; я віддавав йому яловичину, а сам гложував кістки.

— Це брехня: ти робив якраз навпаки. Міг би ти впізнати свого товариша?

— Не знаю.

— Так ось! Цей товариш — я.

— Та хіба ви не король?

— Звичайно, але я і твій колишній товариш. Заходь, я тобі все розповім.

Коли жебрак дізнався, що сталося зі сліпим, він сказав йому:

— Мені теж хочеться спробувати щастя! Веди мене до того дерева, може, звірі ще раз туди прийдуть.

— Охоче, — відповів колишній товариш. — Я відплачу тобі добром за зло.

Він привів жебрака до дерева, і той виліз на нього.

Близько одинадцятої години, а то й опівночі, чотири звірі знову зібралися біля дерева. Лисиця сказала:

— Те, що ми говорили тієї ночі, стало відомим: королівська донька одужала, а в місті Ліоні стало вдосталь води. Хто ж видав нашу таємницю?

— Це не я, — сказав вовк.

— Не я, — заявила козуля.

— Я впевнена, що це кабан, — продовжила лисиця. — Йому нічого було сказати, і він розповів те, що ми говорили.

— Неправда, — відповів кабан.

— Стережися, — сказала лисиця, — ми всі троє з тобою розрахуємося.

— Я вас не боюся, — сказав кабан і виставив ікла, — тільки спробуйте мене чіпати!

Раптом, подивившись угору, вони побачили на дереві жебрака.

— Ага, — одночасно вигукнули вони. — Там якась людина нас підслуховує!

Вони почали підкопувати дерево, звалили його і розірвали жебрака.

↑ Догори

Двоє старих солдатів

Інші казки