Король Англії та його хрещеник
Жив колись в Англії король, який до страсті любив полювання. У його землях для нього не вистачало дичини, і він вирушив до Франції, де її було вдосталь.Одного разу він побачив на гілці прекрасного птаха невідомої йому породи і тихенько підкрався до нього. Але в ту мить, коли він ледь не схопив його, птах зірвався і, перелітаючи з дерева на дерево, сів на сучок яблуні в саду постоялого двору. Король хотів будь-що спіймати птаха, увійшов до саду, але його зусилля були марними — птах знову вислизнув від нього і зник.
Проблукавши цілий день лісами й долинами, король увечері прийшов до селища, де йому довелося заночувати. Він постукав у хату до одного бідняка, який прийняв його так добре, як тільки міг. Бідняк розповів, що його дружина нещодавно народила хлопчика, але вони не знайшли для нього хрещеного батька, бо були бідними. На їхнє прохання король погодився бути хрещеним батьком дитини і назвав її Євгеном. Перш ніж піти, король вийняв із свого гаманця запечатаний лист, який передав батькам, сказавши, щоб вони віддали його синові, коли йому виповниться сімнадцять років.
Коли хлопчикові виповнилося шість років, він сказав батькові:
— Ти часто розповідаєш мені про мою хрещену матір, чому ти ніколи не кажеш про мого хрещеного батька?
— Дитино моя, — промовив батько, — твій хрещений батько — найзнатніша людина, це король Англії. Він залишив запечатаний лист, який я маю віддати тобі, коли тобі виповниться сімнадцять років.
Хлопчик почав ходити до школи, і вчителю були надіслані невідомо звідки гроші на його навчання.
Нарешті настав день, коли Євгену виповнилося сімнадцять років. Він встав рано вранці і сказав батькові:
— Мені треба піти до хрещеного батька.
Батько дав йому коня і тридцять шість лярів, і юнак попрощався з батьками; але перед тим, як вирушити в дорогу, він зайшов до своєї хрещеної матері, яка розумілася на чаклунстві.
— Друже, — сказала вона йому, — якщо ти зустрінеш кульгавого або горбатого, поверни назад.
Юнак пообіцяв хрещеній матері виконати її пораду і вирушив у дорогу. Неподалік від села йому зустрівся кульгавий. Він повернув коня. Наступного дня йому зустрівся горбань. Він знову повернувся.
«Завтра, — сказав він собі, — мені, можливо, пощастить».
На третій день йому назустріч попався інший горбань. Це був його шкільний товариш на ім’я Адольф. «Цього разу, — сказав собі Євген, — я не повернусь».
— Куди ти прямуєш? — запитав його горбань.
— Я йду до свого хрещеного батька, короля Англії.
— Хочеш, я піду з тобою?
— Добре.
Вони разом продовжили шлях і, коли стемніло, зайшли на постоялий двір. Євген сказав конюху, що вирушить далі о четвертій годині ранку. А горбань трохи згодом наказав осідлати коня до третьої години і, як тільки пробило три, сів на нього і поскакав.
Євген сильно здивувався, прокинувшись і не знайшовши свого коня.
— Де ж мій кінь? — запитав він слугу.
— Ваш товариш, — відповів слуга, — приходив від вас і сказав, щоб коня осідлали до третьої години. Ось уже година, як він поскакав.
Євген негайно пустився в погоню за горбуном і наздогнав його в лісі, біля хреста. Горбань зупинився і сказав з погрозою:
— Якщо тобі дороге життя, поклянись перед цим хрестом нікому не говорити, що ти королівський хрещеник, хіба що через три дні після твоєї смерті.
Євген поклявся, вони продовжили шлях і прибули до палацу англійського короля.
Король, який прийняв горбуна за свого хрещеника, зустрів його з розпростертими обіймами. Його супутника він також прийняв дуже ласкаво.
— Хто цей юнак? — запитав він горбуна.
— Це, хрещений, — сказав горбань, — мій шкільний товариш, якого я взяв із собою.
— Ти добре вчинив, сину, — сказав король. — Але я не зможу виконати свою обіцянку. Ти знаєш, я обіцяв віддати тобі в дружини мою дочку, коли ти виростеш, але її в мене викрали. Ось уже одинадцять років, як за моїм наказом її шукають скрізь, на суші й на морі, і все не можуть знайти.
Обох юнаків поселили в палаці, і Євгена всі почали називати Адольфом. Вельможі та придворні дами полюбили його, бо він був гарний і розумний, а горбуна всі ненавиділи. Тільки король, який все ще вважав його своїм хрещеником, ласкаво до нього ставився. Але він також виявляв доброзичливість до його супутника, і це дратувало горбуна.
Одного разу горбань прийшов до короля і сказав йому:
— Хрещений, Адольф хвалиться, що добуде у велетня його мула.
Король викликав до себе Адольфа:
— Євген сказав мені, що ти хвалився, ніби достанеш у велетня його мула.
— Я, ваша величність? Та як я міг цим хвалитися? Я навіть не знаю, де шукати цього мула.
— Все одно! Якщо ти мені його не приведеш, тебе живцем спалять на вогні.
Захопивши з собою трохи їжі, Адольф, сумний, вирушив у дорогу. Пройшовши деяку відстань, він зустрів старуху, яка попросила в нього шматочок хліба.
— Бережіть все, якщо хочете, — сказав Адольф, — мені не до їжі.
— Ти сумний, друже, — сказала йому старуха, — я знаю причину твого смутку: тобі наказали дістати мула у велетня. Так от, велетень живе по той бік моря; у нього є дрізд, який співає так голосно, що чути з одного берега до іншого. Як тільки ти почуєш його спів — але дивись, не раніше — переправляйся через море. А коли побачиш велетня, говори з ним сміливо.
Юнак незабаром дійшов до морського берега, але співу дрозда не було чути. Він дочекався, поки птах заспіває, і переправився через море. Велетень одразу з’явився і сказав йому:
— Що тобі тут треба, тінь від моїх вусів, пил з моїх долонь?
— Я прийшов за твоїм мулом.
— Нащо він тобі?
— Не твоя це справа. Віддай його мені.
— Гаразд, я його віддам тобі, але з умовою, що колись ти його повернеш.
Адольф узяв мула, який пробігав сто миль за мить, і повернувся до палацу.
Король був дуже радий, що знову бачить Адольфа, і пообіцяв його більше не ображати. Але незабаром горбань, почувши про дрозда, прийшов до короля і сказав:
— Хрещений, Адольф хвалився, що може відібрати в велетня його дрозда, який так гарно співає і чиє спів так далеко розноситься.
Король викликав Адольфа до себе:
— Ежен сказав мені, що ти хвалився, ніби можеш дістати в велетня його дрозда.
— Я, ваша величність? Я цим не хвалився, та й як би я міг його спіймати?
— Все одно! Якщо ти мені його не принесеш, тебе живцем спалять на вогні.
Адольф знову пішов на берег моря. Почуючи спів дрозда, він одразу переправився через море і спіймав птаха.
— Що тобі тут треба, — запитав його велетень, — тінь від моїх вусів, пил з моїх долонь?
— Я прийшов за твоїм дроздом.
— Нащо він тобі?
— Не твоя це справа. Віддай його мені.
— Нехай буде, я тобі його віддам, але за умови, що колись ти мені його повернеш.
Коли Адольф повернувся до палацу, усі придворні дами були в захваті від співу дрозда, а король дав юнакові слово надалі його не ображати.
Незабаром горбань сказав королю:
— У велетня є великий ліхтар, який освітлює землю на сто льє навколо. Адольф хвалився, що дістане цей ліхтар і принесе сюди.
Король викликав до себе Адольфа:
— Ежен сказав мені, що ти хвалився, ніби можеш дістати в велетня його ліхтар.
— Я, ваша величність? Як би я міг це зробити?
— Все одно! Якщо ти мені не принесеш ліхтар, тебе живцем спалять на вогні.
Адольф вирушив у дорогу і незабаром дійшов до морського берега. Дрозда, який повідомляв йому, коли можна перейти на той бік, уже не було там; проте він наважився на переправу і, досягнувши іншого берега, прямо пішов до велетня.
— Що тобі тут треба, — запитав його велетень, — тінь від моїх вусів, пил з моїх долонь?
— Я прийшов за твоїм ліхтарем.
— Нащо він тобі?
— Не твоя це справа. Віддай його мені.
— Нехай буде, я тобі його дам, але за умови, що колись ти мені його повернеш.
Юнак подякував велетневі і пішов назад. Неподалік від королівського палацу він зупинився, дочекався настання ночі і тоді продовжив шлях, високо тримаючи ліхтар, який освітлював все навколо.
Радісний король ще раз дав Адольфу слово надалі його не ображати.
На деякий час Адольфа залишили в спокої, але раптом горбань каже королю:
— Адольф хвалився, що знає, де ваша дочка, і що він міг би знайти її і привезти додому.
Король викликав до себе Адольфа:
— Ежен сказав мені, ніби ти хвалився, що знаєш, де моя дочка, і можеш мені її доставити.
— Ах, ваша величність, адже за вашим наказом її шукали всюди, на суші і на морі, і ніде не змогли знайти. Як же ви хочете, щоб я, невідомий прибулець, впорався з таким завданням?
— Все одно! Якщо ти її не привезеш, тебе живцем спалять на вогні.
Адольф, дуже засмучений, вирушив у дорогу. Йому зустрілася та сама стара, яку він уже бачив. Вона сказала йому:
— Король хоче, щоб ти знайшов його дочку? Іди знову до велетня.
Адольф переправився через море і, прийшовши до велетня, запитав його, чи знає він, де королівська дочка.
— Знаю, — відповів велетень. — Вона в замку королеви зі срібними ногами, але, щоб її звільнити, треба багато попрацювати. Перш за все попроси короля повернути мені мула, дрозда і ліхтар. Потім треба збудувати корабель у триста туазів завдовжки, такої ж ширини і у сто п’ятдесят туазів заввишки, на тому кораблі треба зробити кімнату, а в тій кімнаті — ткацький верстат. А найголовніше — весь корабель має бути збудований без заліза і міді; нехай король робить, як знає.
Адольф передав королю те, що сказав велетень. Тоді одразу скликали майстрів і наказали їм збудувати корабель у триста туазів завдовжки, такої ж ширини і у сто п’ятдесят туазів заввишки, на цьому кораблі зробити кімнату, а в тій кімнаті — ткацький верстат, і ніде жодного шматочка заліза чи міді. Корабель збудували за дві доби. Але горбань підкупив одного з майстрів, і той вставив у корабель залізну скріпу.
Адольф прибув з кораблем до велетня. Той сказав:
— Корабель скріплювали залізом.
— Ні, — відповів Адольф, — заліза тут немає.
— Ось у цьому місці є залізо, — сказав велетень. — Поверни корабель королю, нехай він покличе майстра з молотком і долотом, і ви побачите, що я правий.
Як тільки майстер приставив долото до вказаного місця і вдарив по ньому молотком, долото зламалося. Залізну скріпу одразу вийняли, і коли Адольф знову прибув з кораблем, велетню вже не до чого було чіплятися.
— Тепер, — сказав велетень, — треба завантажити на цей корабель триста караваїв хліба, триста фунтів яловичини, триста мішків проса, триста фунтів льону, а ще помістити туди триста дівчат.
Король наказав знайти їх у місті Лондоні і в околицях. Коли триста дів були знайдені, їх посадили на корабель, завантажили також хліб, яловичину і все інше, і тоді Адольф знову прибув до велетня. Той відштовхнув корабель від берега, і корабель одразу винесло більш ніж на двісті льє в море. Адольф стояв за кермом, під палубою триста дів пряли, а велетень ткав.
Раптом у далині показалася гора — чорна-пречорна.
— Ах, — сказав Адольф, — ось ми й приїхали!
— Ні, — сказав велетень, — це королівство риб. Скажи їм, що ти французький принц і прямуєш у далекі краї, інакше вони тебе не пропустять.
— Ти навіщо сюди явився? — запитали риби юнака.
— Я французький принц і прямую у далекі краї.
— Нам діла немає, що ти принц, — ми тебе не пропустимо.
Тоді Адольф почав кришити їм хліб у воду, риби всі разом накинулися на корм, а корабель тим часом пройшов.
Не встиг він далеко відплисти, як риб’ячий король сказав своїм підданим:
— Ми вчинили дуже неввічливо — не подякували принцеві за те, що він допоміг нам у великій нашій потребі. Наздоганяйте його та поверніть!
Риби привели корабель назад, і король сказав юнакові:
— Дарую вам мою кісточку. Коли вам знадобиться допомога, я й моє королівство будемо до ваших послуг.
— Ну як? — запитав Адольфа велетень. — Що тобі дав риб’ячий король?
— Він дав мені свою кісточку. А нащо мені риб’яча кісточка?
— Поклади її в кишеню, вона тобі знадобиться.
Незабаром перед ними постала друга гора, ще чорніша за першу.
— Чи не тут нам потрібно причалити? — запитав Адольф.
— Ні, — відповів велетень, — це мурашине королівство.
Мурахи з ранцями на спинах, у повній амуніції, займалися військовими вправами. Вони хором запитали Адольфа:
— Ти навіщо сюди явився?
— Я французький принц і прямую у далекі краї.
— Нам діла немає, що ти принц, — ми тебе не пропустимо.
Адольф кинув їм жменю проса. Мурахи всі разом накинулися на корм, а корабель тим часом пройшов.
— Ми вчинили дуже неввічливо, — сказав трохи згодом мурашиний король, — що не подякували принцеві. Наздоганяйте його та поверніть!
Коли Адольфа повернули, король сказав йому:
— Принц, ось уже цілих сім років, як ми терпіли жорстоку нужду, — ви нас хоча б на деякий час звільнили від неї. Дарую вам свою лапку; коли вам знадобиться допомога, я й моє королівство будемо до ваших послуг.
— Що тобі дав мурашиний король? — запитав велетень.
— Він дав мені свою лапку. А нащо мені мурашина лапка?
— Поклади її в кишеню, вона тобі знадобиться.
Через деякий час постала перед ними третя гора, ще вища за ті дві і ще чорніша.
— Тепер ми вже, мабуть, на місці? — запитав Адольф.
— Ні, — відповів велетень, — це королівство щурів.
— Ти навіщо сюди явився? — запитали щури.
— Я французький принц і прямую у далекі краї.
— Нам діла немає, що ти принц, — ми тебе не пропустимо.
Адольф кинув їм хліб, і щури дали кораблю пройти.
— Ми вчинили дуже неввічливо, — сказав щурячий король, — що не подякували принцеві. Наздоганяйте його та поверніть!
Коли юнака повернули, щурячий король сказав:
— Ми дуже вдячні вам за те, що ви нам допомогли у великій нашій потребі. Дарую вам волосок із моїх вусів; коли вам знадобиться допомога, я й моє королівство будемо до ваших послуг.
— Ну як? — запитав велетень. — Що тобі дав щурячий король?
— Він дав мені волосок із своїх вусів. А нащо мені щурячий волосок?
— Поклади його в кишеню, він тобі знадобиться.
Корабель продовжив шлях і незабаром наблизився до третьої високої гори.
— Чи не тут нам потрібно причалити? — запитав юнак.
— Ні, — відповів велетень, — це королівство воронів.
— Ти навіщо сюди явився? — запитали ворони.
— Я французький принц і прямую у далекі краї.
— Нам діла немає, що ти принц, — ми тебе не пропустимо.
Адольф кинув їм м’ясо, і ворони пропустили корабель.
— Ми вчинили дуже неввічливо, — сказав трохи згодом король воронів, — ми не подякували доброму принцеві. Наздоганяйте його та поверніть!
Юнака привели до короля, а той сказав йому:
— Ви зробили для нас добру справу, ми дуже вам вдячні за це. Дарую вам моє пір’їнко; коли вам знадобиться допомога, я і моє королівство будемо до ваших послуг.
— Що тобі дав король воронів? — запитав велетень.
— Він дав мені своє пір’їнко. А нащо мені вороняче пір’їнко?
— Поклади його в кишеню, воно тобі знадобиться.
Незабаром Адольф побачив гору, набагато вищу й чорнішу за ті, що зустрічалися йому раніше.
— Цього разу, — сказав він, — ми, мабуть, вже на місці?
— Ні, — відповів велетень, — це королівство велетнів.
— Нащо ти сюди прийшов? — закричали велетні.
— Я французький принц і йду в далекі краї.
— Нам байдуже, що ти принц, — ми тебе не пропустимо.
Адольф почав кидати їм хліб великими шматками. Велетні підбирали їх і жадібно їли. Корабель тим часом пройшов повз.
— Ми дуже неввічливо вчинили, — сказав король велетнів, — що не подякували принцу. Наздожіть його і поверніть.
Коли юнак повернувся, король сказав йому:
— Ми вам дуже вдячні за те, що ви нам допомогли; ми вже готові були з’їсти один одного. Дарую вам волос із моєї бороди; коли вам знадобиться допомога, я і моє королівство будемо до ваших послуг.
«Ось від них, — подумав Адольф, — мені буде більше користі, ніж від усіх інших, адже вони великі й сильні».
— Ну що? — запитав велетень. — Що тобі дав король велетнів?
— Він дав мені волос із своєї бороди. Що мені з ним робити?
— Поклади його в кишеню, він тобі знадобиться.
— Тепер, — продовжив велетень, — ми потрапимо до країни королеви з срібними ногами. Ти підеш прямо до замку; вхід до нього охороняє принцеса, донька англійського короля, — вона перетворена на левицю, її очі, ніздрі й паща випускають полум’я. У замку тридцять шість кімнат; спершу зайди в ту, що ліворуч, потім — у ту, що праворуч, і так пройди всі кімнати.
Прибувши до країни королеви з срібними ногами, Адольф пішов до замку. Коли він переступив поріг, левиця не тільки не накинулася на нього, але навіть почала лизати йому руки — вона відчула, що це її рятівник.
За порадою велетня юнак переходив із кімнати в кімнату, поки нарешті не потрапив до останньої, де сиділа королева з срібними ногами.
— Нащо ти сюди прийшов? — запитала його стара королева.
— Я прийшов за принцесою.
— Справді, ти заслуговуєш, щоб я, як покарання за твою зухвалість, теж перетворила тебе на звіра. Знай, щоб звільнити принцесу, треба чимало попрацювати. Спочатку принеси мені триста фунтів льону, який пряли триста дівчат.
Адольф приніс їй триста фунтів пряжі і привів триста дівчат, які її пряли.
— Добре, — сказала королева. — Тепер бачиш ту високу гору? Її треба зрівняти з землею і на тому місці розбити гарний сад, прикрашений квітами й обсаджений деревами; на тих деревах мають бути плоди, великі й стиглі, а часу тобі на все це дається дві доби.
Адольф пішов за порадою до велетня. Той покликав на допомогу всіх мешканців велетенського королівства, мурашиного королівства, щурячого королівства та ще й воронячого королівства. Велетні в мить зрівняли гору з землею, а уламки кинули в море. Потім щури й мурахи взялися копати й розпушувати землю, ворони полетіли до садів далеких країн за квітами й деревами, і все було готове ще до вказаного королевою терміну. Адольф пішов до старої королеви і сказав, щоб вона подивилася сад. Їй ні до чого було чіплятися, проте вона все ж бурчала крізь зуби.
— Це ще не все, — нарешті сказала вона юнакові, — мені ще треба живої й мертвої води.
Адольф знову звернувся до велетня. Але цього разу велетень не зміг дати йому доброї поради: він був не такий мудрий, як стара королева.
— Можливо, — сказав він, — ворони щось розумне нам підкажуть.
Засурмили збір. Ворони зібралися, але ніхто з них не знав, як за це взятися. Незабаром зрозуміли, що на збір не прийшли двоє старих вояків — Ля Шик і Ля Раме. За ними послали. Ля Раме був п’яний, він заявив, що не знає, де знайти живу й мертву воду, і що йому до цього немає ніякого діла. Його посадили до в’язниці.
Незабаром з’явився Ля Шик — той був ще п’яніший. Його запитали, де знайти живу й мертву воду, він відповів, що йому це відомо, але спершу нехай звільнять його приятеля. Адольф наказав випустити Ля Раме, потім дав п’ятсот франків його приятелю, щоб той випив за його здоров’я, і Ля Шик повів його до підвалу, в одному кінці якого текла жива вода, а в іншому — мертва.
Ля Шик порадив виставити біля входу до підвалу вартових, бо стара королева збиралася послати голубів, щоб ті розбили пляшки, в які можна було набрати води. І справді, голуби прилетіли, але ворони були сильніші за них і не дали їм наблизитися. Тоді велетень сказав юнакові:
— Спочатку ти подаси королеві живу воду і попросиш її, щоб вона повернула принцесі її природний вигляд. А потім ти бризнеш старій у лице мертвою водою, і вона помре.
Коли Адольф з’явився, королева запитала його:
— Ну що? Приніс ти живу й мертву воду?
— Так, — відповів Адольф, — ось жива вода.
— Гаразд. А де мертва?
— Спочатку поверніть принцесі її природний вигляд, тоді я дам і мертву воду.
Королева зробила так, як він хотів, і левиця перетворилася на прекрасну дівчину. Вона кинулася Адольфу на шию і почала дякувати його за порятунок.
— А тепер, — сказала стара королева, — подай мені мертву воду.
Адольф бризнув їй цією водою в лице, і вона впала мертвою.
Потім юнак вирушив із принцесою назад до Англії і послав гінця до короля, щоб повідомити його про їхнє прибуття.
Велика була радість у палаці. Усі придворні дами вийшли назустріч принцесі, щоб привітати її; вона всіх їх поцілувала. Серед них замішався горбун, який теж підійшов і хотів був поцілувати її, але принцеса сказала:
— Іди геть, ти дуже потворний!
Того ж вечора за вечерею король сказав принцесі:
— Доню моя, я обіцяв своєму хрещенику віддати тебе йому за дружину; гадаю, ти не змусиш мене порушити слово.
— Дорогий батьку, — сказала принцеса, дайте мені тиждень часу, щоб я могла як слід помолитися.
Король погодився.
Через тиждень принцеса сказала королю, що вона впустила в море перстень, який їй подарувала королева зі срібними ногами, і що перш за все треба дістати його з морського дна.
Горбань, заздрячи перевазі, яку принцеса надавала Адольфу, пішов до короля і сказав:
— Хрещений, Адольф хвалився, ніби може дістати з морського дна перстень принцеси.
Король негайно викликав до себе Адольфа:
— Ежен сказав мені, що ти хвалився, ніби можеш дістати з морського дна перстень принцеси.
— Ні, ваша величність; я й не зміг би його дістати.
— Все одно! Якщо ти не принесеш цей перстень, тебе живцем спалять на вогнищі.
Адольф пішов глибоко засмучений і вирушив до велетня, якому розповів про своє горе.
— Я вже заклявся тобі допомагати, — сказав велетень. — Але я все ж таки не хочу покинути тебе в біді. Зараз покличу риб.
Протрубили збір. З'явилося безліч риб, але жодна з них не знала, де знаходиться перстень.
Незабаром зрозуміли, що на збір не з'явилися двоє старих вояків — Ля Шик і Ля Раме. За ними послали. Ля Раме був п'яний; він сказав, що не знає, де перстень, і що йому до цього немає ніякого діла; його посадили до в'язниці. Небагато згодом з'явився Ля Шик — він був ще п'яніший. Він сказав, що перстень у нього в ранці, але спершу нехай звільнять його приятеля. Коли Ля Раме випустили, Ля Шик передав юнакові перстень. Адольф дав йому сто франків, щоб він випив за його здоров'я, а сам побіг з перснем до короля.
— Думаю, дочко моя, — сказав король, — ти повинна бути задоволена: завтра тебе повінчають.
— Я ще не вирішила, як мені бути, — мені хотілося б, щоб спершу сюди перенесли замок королеви зі срібними ногами.
Король негайно наказав закласти фундамент, а горбань, який все більше й більше заздрив Адольфу, сказав королю:
— Хрещений, Адольф хвалився, що знає спосіб, як перенести сюди замок королеви зі срібними ногами, і притому без жодної тріщини, навіть з булавочку.
Король викликав до себе Адольфа.
— Ежен сказав, ніби ти хвалився, що можеш перенести сюди замок королеви зі срібними ногами, і притому без жодної тріщини, навіть з булавочку.
— Ні, ваша величність, я цим не хвалився; та й як би я міг це зробити?
— Все одно! Якщо ти цього не зробиш, тебе живцем спалять на вогнищі.
Адольф, глибоко засмучений, знову пішов до велетня, той йому сказав:
— Перш за все попроси короля збудувати для тебе великий корабель.
Коли корабель був готовий, Адольф вирушив на ньому в дорогу разом із велетнем. Той скликав усіх мешканців велетенського королівства, мурашиного королівства та пацючого королівства. Мурахи та пацюки зняли замок із фундаменту, четверо велетнів підняли його і перенесли на корабель; потім скликали всіх без винятку мешканців риб'ячого королівства, щоб вони підтримували судно.
Коли Адольф повернувся, при дворі англійського короля всі зраділи. Замок же поставили на той фундамент, який був закладений навпроти королівського палацу. Тоді король сказав дочці:
— Тепер я сподіваюся, що ти вийдеш заміж за Ежена.
— Батьку мій, — сказала принцеса, — почекайте хоч трохи; я ще не вирішила, як мені бути.
Оскільки принцеса не приховувала від горбуна, що їй огидно на нього дивитися, то він все більше й більше заздрив Адольфу. Одного разу він сказав юнакові:
— Підемо на полювання до оленячого гаю.
— Із задоволенням, — відповів Адольф.
Коли вони увійшли до гаю, горбань вистрілив з рушниці Адольфу в спину і вбив його на місці, потім викопав яму і закопав тіло. Король, бачачи, що Адольф не повертається, запитав горбуна, куди він подівся.
— Не знаю, — відповів горбань. — Мабуть, пішов блукати світом — напевно, йому набридло жити тут у достатку та спокої.
Принцеса була в розпачі, але виду не подала, а лише попросила у батька дозволу вирушити на полювання до оленячого гаю.
Король, побоюючись, щоб з нею не трапилося якоїсь лихої пригоди, хотів, щоб її супроводжували сорок єгерів, але принцеса умовила відпустити її саму.
Увійшовши до гаю, вона побачила воронів, які кружляли навколо ями. Вона підійшла ближче і, впізнавши бідного Адольфа, вже наполовину з'їденого воронами, почала стогнати й плакати. Нарешті вона згадала, що при собі має пляшечку живої води; вона цією водою натерла труп, і юнак воскрес, сповнений сил і здоров'я. А було це якраз на третій день після його смерті.
Принцеса разом із Адольфом повернулася до палацу. Вона сховала його в одній із кімнат і пішла до короля.
— Батьку мій, — сказала вона, — ви були б раді побачити Адольфа?
— Доню моя, — відповів король, — що ти говориш? Адольф вирушив на край світу, він не може так швидко повернутися.
— Добре, — продовжила принцеса, — накажіть замкнути в палаці всі двері, поставте варту і йдіть за мною.
Коли король увійшов до покоїв принцеси, вона привела до нього юнака, і той сказав:
— Ваша величність, Адольф — це не моє справжнє ім'я, я Ежен, ваш хрещеник!
Потім він дістав із-за пазухи грамоту, яку король вручив його батькам, і подав її королю зі словами:
— Ви впізнаєте цей лист?
Коли король дізнався про все, що сталося, він наказав спалити горбуна на вогнищі, а Ежен одружився з принцесою. Я стояв на варті біля дверей принцеси, занудьгував і пішов.
Інші казки
