Син диявола

Колись один багач вирушив на ярмарок.

Дорогою йому зустрівся гарно одягнутий пан. Це був сам диявол.

— Щось ви сумні, — сказав диявол багачу.

— Про що мені сумувати? — відповів багач. — Адже в мене є все, що мені потрібно.

— Це правда, але якби у вас були діти, ви були б у багато разів щасливішими.

— І це правда, — сказав багач.

— Отже, — продовжив диявол, — рівно через дев’ять місяців, день у день, у вас народиться двоє дітей, якщо тільки ви пообіцяєте одного з них віддати мені.

— Обіцяю, — сказав багач.

Через дев’ять місяців, день у день, дружина багача народила двох хлопчиків, Жана і Жака. Незабаром диявол прийшов і забрав одного з них — Жака. Він забрав його до себе і виростив як власного сина. Хлопчик став великим і сильним, у тринадцять років у нього була борода, як у сапера.

Диявол тримав прядильню. Одного разу він сказав Жаку:

— Мені треба відлучитися, у мою відсутність ти придивиш за пряхами. Дивись уважно, щоб вони добре працювали.

— Добре, батько.

Придивляючись за пряхами, Жак вирішив заодно поголитися. Займаючись цим, він побачив у дзеркальці, що одна з прях за його спиною показує йому ріжки. Він дав їй ляпаса, і миттєво всі пряхи — а їх було двадцять п’ять — разом зітхнули.

Незабаром диявол повернувся додому.

— Де пряхи? — запитав він. — Добре працювали?

— Вони всі полягли — підіть, подивіться.

Диявол спробував їх розбудити; переконавшись, що вони мертві, він почав докоряти синові.

— Не наважайся зробити це ще раз, — сказав він йому.

— Добре, батько, більше не буду.

Диявол привів двадцять п’ять жінок замість тих, що померли, і потім сказав синові:

— Мені треба відлучитися; дивись, щоб пряхи не гаяли часу дарма.

— Добре, батько.

Поки диявола не було вдома, одна з прях знову чимось досадила хлопцеві. Він дав їй ляпаса, і всі двадцять п’ять жінок разом упали мертвими.

Коли після цього Жак вийшов погуляти в сад, він побачив гарну пані в білому. Вона підкликала його і сказала:

— Друже, ти в недоброму домі.

— Як, — вигукнув хлопець, — хіба будинок мого батька недобрий?

— Ти не у батька живеш, — продовжила пані, — а у диявола. Справжній твій батько — один багач, він живе далеко звідси. Одного разу, коли він ішов на ярмарок, назустріч йому попався диявол, який сказав, що він чимось засмучений. Твій батько відповів, що йому ні про що сумувати, але диявол не вгавав і сказав: «Якби у вас були діти, ви були б у багато разів щасливішими. Отже, через дев’ять місяців, день у день, у вас народиться двоє дітей, якщо тільки ви пообіцяєте одного з них віддати мені». Твій батько погодився, і диявол забрав тебе до себе. А тепер, друже, постарайся втекти звідси якнайшвидше. Але спочатку пошукай у диявола під подушкою. Там ти знайдеш старі чорні штани, візьми їх із собою. Чим більше грошей ти виймеш з кишень цих штанів, тим більше їх там залишиться.

Жак сказав пані, що послідує її пораді, і повернувся до дому.

А диявол, повернувшись, побачив, що всі жінки знову мертві. Він сильно розгнівався.

— Якщо ти ще раз це зробиш, — сказав він, — я тебе вижену з дому.

А Жаку тільки того й треба було. Тому, як тільки диявол знову доручив йому придивитися за пряхами, він одним махом убив їх усіх. Цього разу диявол вигнав його.

Жак забрав чорні штани і пішов прямо до своїх батьків. Спочатку його там не впізнали, але він все ж таки був схожий на свого брата, і з ним незабаром почали поводитися як із рідним сином. Однак батькові не довелося довго радіти, що в його домі з’явився такий силач.

Батьки Жака, хоча й були багаті, все ж самі ходили за плугом; тому брат одного разу взяв його з собою в поле. Поки вони орали, одна з коней заупрямилася.
— Лясни їй батогом, — гукнув Жан.

Жак так ляснув коня батогом, що розколов його навпіл. Жан побіг додому розповісти батькові, що сталося.

— Нічого не вдієш! — сказав батько. — Залиш його в спокої, інакше він усіх нас повбиває.

Незабаром силач повернувся додому. Плуг він ніс на плечах, а в кожній кишені у нього було по полконя: він батоговищем зорав усе поле.

— Батьку, — сказав він, — я ляснув коня батогом, а він розвалився навпіл.

— Нічого, сину, купимо іншого.

Незабаром у сусідньому селі святкували свято. Брат запропонував піти туди. Жак погодився. Жан ішов попереду зі своєю нареченою, а Жак позаду. Вони дійшли до майдану, де селяни танцювали. Жак, не промовивши ні слова, дивився на танцюючих, поки комусь із них не спало на думку пожартувати й підставити йому ногу.

— Стережись, — сказав жартівникові Жан, — він одним клацанням може тебе вбити на місці.

— Не боюся я ні тебе, ні твого брата, — відповів той і повторив свій жарт.

Тоді силач наказав братові та його нареченій відійти вбік, ближче до музикантів, а сам так вдарив бешкетника, що всі танцюючі разом впали мертвими. Жан кинувся тікати, забувши про наречену, а Жак відвів дівчину до її батьків. Дійшовши до їхнього дому, він запитав її:

— Ви тут живете?

— Так, — відповіла дівчина.

— От і добре! Ідіть додому.

Він залишив її і пішов собі.

Дома Жан уже розповів усе, що сталося.

— Прийдуть жандарми, — говорив він, — нашу родину ославлять по всій окрузі.

А силач, повернувшись додому, замкнув усі двері на гачки й засуви і сказав батькам:

— Якщо жандарми прийдуть за мною, скажіть, що мене немає вдома.

І справді, близько години ночі прийшли двадцять п’ять жандармів; їм відчинили клуню і всіх впустили туди. Як тільки силач їх побачив, він узяв вила і вдарив ними того, хто йшов попереду, — двадцять чотири жандарми миттєво впали мертвими, а двадцять п’ятий кинувся тікати, щоб повідомити начальство. Однак справа на тому й зупинилася. Наступного дня вербувальники з барабанним боєм пройшли селом: вони оголосили, що всі, хто запишеться в солдати, отримуватимуть щедру плату. Жак сказав батькам:

— Мені хочеться піти служити.

— Сину, — промовив батько, — ми досить заможні, щоб тебе прогодувати, не потрібно тобі це.

— Батьку, — сказав син, — я сам бачу, що й надалі буду вам завдавати лише неприємностей; краще я піду з дому.

І ось він пішов і вступив на військову службу. Одного разу полковник дав Жакові та ще двом солдатам записку, за якою потрібно було отримати яловичину — вони мали принести по п’ятнадцять фунтів кожен. Усі троє пішли до м’ясника, і той відпустив їм м’ясо.

— Як, — сказав Жак, — це все? Та я сам з’їв би цю порцію. Швидко заріжте нам трьох биків!

— На це, друже, потрібні гроші.

Тоді Жак засунув руку в кишеню чорних штанів, а оскільки рахувати він не вмів, то почав повними жменями кидати гроші на прилавок. М’ясник зібрав гроші і зарізав трьох биків.

— Тепер, — сказав силач товаришам, — ми понесемо кожен по бику.

Почувши це, солдати переглянулися.

— Якщо вам це важко, — сказав силач, — я і без вас обійдуся.

Він попросив у м’ясника мотузку, обв’язав нею всіх трьох биків і взвалив їх собі на плечі. На вулиці всі перехожі зупинялися і дивилися на нього з подивом. Полковник теж не вірив своїм очам. Наступного дня Жака послали по вино, він приніс три бочки одразу: обв’язав їх мотузкою і взвалив собі на спину.

Усе це не сподобалося полковнику — він був радий би позбутися такого силача-солдата. Щоб відбити в нього бажання служити, він послав його в поле охороняти гармату, таку важку, що тридцять коней не могли зрушити її з місця, і наказав йому всю ніч стояти на варті. Хлопцеві це заняття швидко набридло, він ліг на землю і заснув. Через годину він прокинувся, взвалив гармату собі на спину і відніс її у двір будинку, де жив полковник. Двір був вимощений. Коли він поставив гармату на землю, вона пробила мостову. Юнак закричав:

— Полковнику, ось ваша гармата! Тепер вам уже нічого боятися, що її вкрадуть.

Жака записали в солдати на вісім років; але він був простак і думав, що йому потрібно відслужити лише вісім днів. Коли вісім днів минули, він пішов до полковника і запитав, чи не закінчився вже термін його служби.

— Так, шановний, — сказав полковник, — ти вже відслужив свій термін.

Отримавши таку відповідь, Жак попрощався з полком і пішов найматися до одного селянина. Дома була лише господиня; юнак запитав її, чи не потрібен їм робітник. Вона відповіла:
— Чоловік якраз пішов шукати робітника, почекай, поки він прийде.

Незабаром селянин повернувся; йому нікого не вдалося знайти, і хлопець сказав, що готовий залишитися у них у служінні: платні йому, мовляв, не треба, а нехай, коли він відслужить рік, господарі дадуть йому стільки зерна, скільки він зможе навантажити собі на спину. Селянин порадився з дружиною.

— Безперечно, — говорили вони між собою, — хлопець високий, дужкий, але більше п’ятнадцяти буасо йому ніяк не понести.

Ударили по руках. Селянин показав йому свої поля і наказав їх орати. У плуг були запряжені дві худих конячки. Боячись, щоб навіть легкий удар батогом не розсік їх навпіл, силач розстелив на землі свою куртку, поклав на неї обох коней, а сам запрягся в плуг. Дружина селянина виглянула у вікно і сказала чоловікові:

— Подивись, новий робітник сам на собі оре. Нам не під силу буде його оплатити: все наше зерно піде на те, щоб з ним розрахуватися. Як би від нього відчепитися!

Жак закінчив орання, сунув у кожну кишеню по коню і повернувся додому. Господар і господиня вдавали, ніби дуже йому раді.

— Чому ти не прийшов обідати? — запитали вони його.

— Я хотів спочатку закінчити роботу, — відповів хлопець. — Усі ваші поля орані.

— Гаразд, — сказав селянин, — решту дня можеш відпочивати.

Силач сів вечеряти; він із задоволенням з’їв би сам усе, що подали на стіл, але йому довелося задовольнятися своєю часткою.

Наступного дня господар, вирішивши його згубити, наказав йому відвезти зерно на один млин, звідки ще ніхто не повертався. Жак вирушив у дорогу, весело насвистуючи. Прийшовши на млин, він побачив дванадцять дияволів, які кинулися навтьоки, як тільки він наблизився.

— Гаразд, — сказав він, — доведеться, мабуть, мені самому молоти зерно.

Він став кликати дияволів, але чим голосніше він їх кликав, тим швидше вони тікали. Він взявся сам молоти зерно, а коли впорався з цим ділом, наказав господарському коневі, якого привів із собою, повертатися додому. Побачивши коня одного, без робітника, господиня зраділа: вона подумала, що хлопець уже не з’явиться більше. Але він незабаром повернувся, тягнучи за собою млин і млиновий струмок. Притягнувши їх до господарського дому, він сказав:

— Тепер мені буде зручніше, не доведеться так далеко ходити на помел.

— Господи боже, — сказали господар і господиня, — який ти силач!

Вони вдавали, що дуже задоволені, а насправді дуже досадували.

Якось господар сказав Жаку:

— Мені потрібні камені — сходи за ними он туди, до каменоломні.

Силач узяв кирку й усе необхідне для обтесування каменю і спустився до каменоломні, а вона була глибиною добрих сто футів; ніхто не наважувався туди спускатися, бо зі стін постійно обвалювалися важкі камені. Він взявся відколювати величезні брили і з усієї сили кидав їх через плече, так далеко, що вони падали на будинки і пробивали дахи. Незабаром прибіг господар і став кричати:

— Досить! Досить! Обережніше! Адже брили, які ти кидаєш, руйнують будинки.

— Ну, от ще, — сказав простак, — ці-то камінчики! Не знаючи, що йому робити, селянин послав Жака з листом до свого брата, який служив тюремником, і наказав йому дочекатися відповіді. Прочитавши лист, тюремник закував Жака в кайдани і замкнув його у в’язницю, а той не опирався, думаючи, що такий у цьому краю звичай і що тут-то люди й чекають відповіді.

Але зрештою йому набридло чекати, він розірвав кайдани, потягнувся на всю міць і так ударив у двері ногою, що двері злетіли на дах. Після цього він пішов до тюремника і запитав:

— Ну як? Де ж відповідь?

— Правильно, — сказав тюремник, — я зовсім забув. Почекай хвилинку.

Тюремник написав братові, щоб той відчепився від силача як зуміє, а сам він за це не береться. Жак поклав листа в кишеню і вирушив у дорогу, але, спохопившись, забрав із собою в’язницю разом із тюремником і поставив її біля господарського дому.

— Тепер, — сказав господарю хлопець, — ви зможете часто бачитися з братом. — І додав: — А чи не відслужив я вже рік?

— Так воно і є, — відповів господар, — рік якраз закінчився.

— Тоді дайте мені зерна, скільки я собі виголосив. При цих словах чоловік і дружина почали плакати і голосити.

— Ніколи, — говорили вони, — нам не здобути стільки зерна, скільки тобі потрібно, навіть якщо зберемо всі запаси, які є в селі.

Силач спочатку вдавав, що вимагає плати, але зрештою сказав, що не хоче їх ображати, і, пошаривши в кишені чорних штанів, навіть дав їм грошей.

Пішовши від селянина, він пішов куди очі дивляться і дійшов до берега моря; там він сів на перший-ліпший корабель. Але один із матросів, дізнавшись, що в нього є штани, в кишенях яких не переводяться гроші, зарізав його, коли він спав, і вкрав штани. Матроса я сьогодні бачив, він у цих самих штанах гуляв.

↑ Догори

Син диявола

Інші казки