Принцеса Тройоль

Це було в ті роки,
Коли у курей росли роги.

Жив-був колись благородний юнак; батьки його померли, і він залишився на опіці мачухи. Як це зазвичай буває, вона не любила пасинка, і хлопцеві доводилося тяжко.

Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, він пішов від неї і вирушив шукати щастя. Звали його Фанш. «Буде, що буде, — думав він, — гірше, ніж у мачухи, ніде не може бути».

І пішов він, як то кажуть, куди очі дивляться.

Він ішов все прямо і прямо, зупинявся у селян, коли його заставала ніч, іноді навіть спав під відкритим небом. Але про дім своєї мачухи він зовсім не сумував.

Одного разу на заході сонця він побачив перед собою прекрасний замок. Ворота на двір були відчинені, і він увійшов. Там не було ні душі. Він побачив ще одні відчинені двері, увійшов і опинився на кухні. Знову ні душі. Але через хвилину на кухню заглянула коза. Вона зробила Фаншу знак іти за нею. Він послухався, і вона привела його в прекрасний сад. Там коза сказала Фаншу:

— Якщо хочете залишитися тут, у вас буде все, чого ви побажаєте, але вам доведеться провести три ночі в кімнаті, яку я вам вкажу.

— Що за дивний замок, де кози розмовляють, як люди! — здивувався юнак.

— Я не завжди була такою, якою ви мене зараз бачите, — відповіла коза. — Мене тримають тут злі чари. Усі мої рідні теж зачаровані, але інакше, ніж я. Якщо ви будете точно виконувати все, що я вам скажу, ви нас усіх звільните і не пошкодуєте про це.

— Скажіть, що потрібно зробити, щоб звільнити вас, і, якщо зможу, я це зроблю.

— Вам доведеться провести в одній із кімнат три ночі поспіль і при цьому не промовити жодного слова, не вимовити жодної скарги, що б вам не довелося побачити або почути і що б з вами не робили.

— Добре, спробую.

Коли настав вечір, Фаншу подали вечерю в багато прикрашеній кімнаті. Але, на своє велике здивування, він бачив лише дві руки, які ставили страви, а самого чоловіка не було видно. Коли Фанш наївся і напився досхочу, одна з рук взяла свічник із запаленою свічкою і поманила його за собою. Він пішов за рукою, а вона світила йому і привела в кімнату, де стояло ліжко. Рука поставила свічку на стіл і тут же зникла.

Фанш не був боягузом, але все це здавалося йому дуже дивним.

Він ліг і одразу заснув. Близько півночі його розбудив сильний шум у кімнаті.

— Давайте грати в кулі, — говорили чиїсь голоси.

— Ні, краще вигадаємо нову гру, — відповідали їм інші.

Фанш дивився навкруги, але нікого не бачив.

— Знаєте що, — сказав один голос, — спершу займемося тим, хто лежить у ліжку.

— А хіба там хтось є?

— Ну так, дивіться.

Вони витягли бідного Фанша з ліжка і почали перекидати його, наче м'яч. Але як вони не намагалися, Фанш не вимовляв жодного слова і весь час удавав, що спить.

— Що ж, він так і не прокинеться? — запитав хтось.

— Почекай трохи, — відповів інший, — я його розбуджу.

І він з такою силою кинув Фанша об стіну, що той розплющився, як печене яблуко. Потім невидимки голосно засміялися і пішли.

Тут же в кімнату увійшла коза, яку Фанш уже бачив у замку. Але цього разу в неї була голова прекрасної дівчини.

— Бідолашний, — сказала вона, — як вони тебе мучили!

Вона почала натирати Фанша якоюсь маззю, і життя поступово поверталося в його тіло, поки він не ожив зовсім і не почув себе таким здоровим, як ніколи.

— Цього разу все обійшлося добре, — сказала дівчина-коза, — але наступної ночі випробування буде ще важчим. Що б з вами не сталося, як і раніше зберігайте повну мовчанку, і ви будете винагороджені.

— Я зроблю все, що зможу, — відповів Фанш. Коза пішла.

Фанш добре поснідав і пообідав, і, як і раніше, йому прислуговували лише руки без тіла. Цілий день він гуляв замком і садом, нікого не зустрічаючи, а після вечері та ж рука взяла свічник і провела його в ту саму кімнату. Цього разу Фанш сховався під матрац.

«Можливо, вони не знайдуть мене тут», — думав він.

Близько півночі лув такий же оглушливий шум, як і минулої ночі.

— Тут пахне людиною, — сказав чийсь голос.

— Але звідки? — відповів інший. — Ти сам бачиш, що на ліжку нікого нема. Грай і перестань балакати про людину!

І вони почали грати в карти. Раптом перший голос знову закричав:

— Кажу вам, браття, тут пахне людиною!

Він підняв матрац і знайшов Фанша.

— Що я вам казав? Ти, значить, ще живий, черв'яку! Почекай, ми з тобою розберемося.

І вони розірвали його на шматки; потім з гучним сміхом пішли.

Тут же в кімнату знову увійшла коза, але цього разу вона була дівчиною до поясу.

— Бідолашний, — сказала вона, — в якому вигляді я знаходжу тебе!

Вона склала шматки один до одного і почала натирати їх маззю.

Помітно шматки зрослися, тіло набуло колишнього вигляду, і незабаром Фанш знову став живим і здоровимим.

— Третя ніч буде найстрашнішою, — сказала тоді дівчина-коза. — Але озбройтеся терпінням, і, якщо ви проведете її так само мужньо, як перші дві, ваші муки закінчаться, а разом з ними закінчаться і муки всіх, хто ще страждає тут.

— Не думаю, що зі мною може статися щось гірше за смерть, а я вже двічі помирав, — відповів Фанш.

І ось на третю ніч він після вечері знову пішов у ту саму кімнату, але цього разу сховався під ліжко.
Близько півночі прийшли невидимки і почали грати в карти.

— Тут знову пахне людиною! — раптом сказав чийсь голос. — Невже цей черв'як ще живий?

Вони розрили ліжко, але нікого не знайшли; тоді вони заглянули під ліжко.

— Ось він, ось він!

І вони за ноги витягли його з-під ліжка. Потім почали радитися:

— Цього разу з ним треба покінчити. Що нам із ним зробити?

— Давайте підсмажимо його і з'їмо.

— Давайте, давайте! — закричали всі разом.

Вони розвели великий вогонь у каміні, догола розділи бідного Фанша, підвісили його над вогнем, а коли він добре підсмажився, сіли і з'їли його.

Закінчивши бенкет, вони пішли, і одразу ж у кімнату увійшла красуня-принцеса в багатому вбранні. Кози цього разу вже й сліду не було.

— На жаль, — сказала вона, — боюся, що вони не залишили від нього жодного шматочка.

І вона почала шукати всюди: і на столі, і на підлозі. Нарешті, після довгих пошуків, їй вдалося знайти шматочок черепа.

— Слава Богу, — вигукнула вона, — ще не все втрачено!

Вона почала натирати шматочок черепа своєю маззю. Вона терла і терла, і шматочок ставав все більшим і більшим, покривався м'ясом, потім на своїх місцях виросли руки і ноги, і, нарешті, з'явилося все тіло, таке живе і здорове, як ніколи.

— Як я рада! — вигукнула принцеса. — Тепер у велетнів-невидимок більше немає влади ні надо мною, ні над моїми рідними, і все, що тут є, належить вам, Фанш, навіть я сама.

Одразу ж звідусіль почали збиратися люди всіх звань і відмін — принці, принцеси, герцоги, барони, простолюдини, всі, кого злі чари тримали в цьому замку. Вони виходили з усіх кутків і дякували своєму визволителю, а потім роз'їжджалися хто куди, кожен до себе на батьківщину.

— Тепер час і нам, — сказав Фанш принцесі, — поїдемо до вашого батька.

— Ні, — відповіла вона, — нам ще потрібно прожити тут три дні; кожного ранку вам доведеться голодувати: їсти і пити вам можна буде лише після полудня. Якщо до цієї години ви щось з'їсте або вип'єте, ви одразу ж заснете і більше мене не побачите. Кожного полудня я буду приходити до вас, і тоді ви зможете поїсти і попити. Чекайте мене в лісі, на камені біля джерела, і як тільки пролунає полудень, я буду тут як тут. Але пам'ятайте, що до цієї години вам не можна ні їсти, ні пити.

Сказавши це, вона зникла.

Наступного дня, задовго до полудня, Фанш із своїм слугою вже чекали принцесу на камені біля джерела. Фанш ще нічого не їв і не пив і страшенно проголодався. Поки він сидів і чекав, до нього підійшла маленька старушка з кошиком слив у руках.

— Добрий день, юний лицарю, — сказала вона Фаншу.

— Добрий день і вам, бабусю.

— Візьміть у мене сливу.

— Дякую, я не люблю їх.

— Спробуйте хоча б одну, вона вам нічого не коштуватиме; подивіться, яка вона гарна.

Фанш взяв сливу. Але ледве він надкусив її, як одразу ж заснув. У цю мить пролунав полудень, і з'явилася принцеса.

— На жаль, він спить, — сказала вона, побачивши Фанша.

— Так, — відповів слуга. — Якась старушка дала моєму панові сливу, і не встиг він піднести її до рота, як заснув.

— Що ж... віддайте йому цю хустку, коли він прокинеться, щоб він не забував мене.

Вона віддала слузі білу хустку і полетіла. У ту ж мить прокнувся Фанш і ледве встиг побачити її. Вона була вся біла, наче ангел.

«Я заснув, — подумав він. — Завтра буду обережнішим».

Наступного дня, коли він знову сидів із своїм слугою на камені біля джерела, до нього підійшла та сама старушка з кошиком винних ягід у руках.

— Візьміть у мене винну ягоду, прекрасний лицарю, подивіться, які вони гарні.

Фанш і цього разу взяв у старухи винну ягоду. Він з'їв її і одразу ж заснув.

Як тільки пролунав полудень, біля джерела з'явилася принцеса.

— На жаль, він знову спить, — сумно сказала вона.

— Так, — відповів слуга, — знову прийшла старушка, дала моєму панові винну ягоду, і лише він з'їв її, як одразу ж заснув.

— Віддайте йому цю сіру хустку, коли він прокинеться, щоб він не забував мене.

І, зітхнувши, принцеса полетіла.

У ту ж мить прокнувся Фанш і встиг побачити летючу до неба принцесу. Цього разу вона була вже в сірій сукні.

— Боже мій, — сказав він, — я знову заснув. Що це мене так тягне в сон?

— Я думаю, пане, — відповів слуга, — що це від плодів, які дає вам старуха.

— Ну, цього не може бути. Завтра буду обережнішим і ні за що не засну.

Слуга віддав Фаншу другу, сіру, хустку, як раніше віддав білу.

Наступного ранку, коли вони знову чекали біля джерела, до них підійшла старушка, у якої цього разу в руках був кошик із прекрасними апельсинами.

— Візьміть у мене апельсин, прекрасний лицарю, — сказала вона Фаншу. — Подивіться, які вони гарні.

Слузі дуже хотілося порадити Фаншу відмовитися, але він не наважився. Фанш взяв апельсин, з'їв його і знову заснув.

Коли пролунав полудень, з'явилася принцеса. Побачивши, що Фанш спить, вона гірко вигукнула:
— Нещасний, він знову заснув!

— У всьому винна стара жінка, — відповів їй слуга. — Вона знову прийшла і дала моєму пану апельсин. Він узяв апельсин, з'їв і одразу ж після цього заснув.

— Віддайте йому третій хустину, коли він прокинеться, і скажіть, що я попрощалася з ним назавжди, бо, на жаль, більше я його не побачу.

І з жалібним стогном принцеса полетіла.

У той же момент прокинувся Фанш і встиг помітити поділ її сукні та кінчик ноги. Але, на його жах, цього разу принцеса була вся в чорному. Чорною була й третя хустина, яку вона дала слузі для Фанша.

— На жаль, я знову заснув! — вигукнув Фанш у розпачі.

— На ваше нещастя, мій бідний пане. Перед тим, як полетіти, принцеса дала мені для вас третю хустину і наказала передати, що вона попрощалася з вами назавжди і що більше ви її не побачите.

Великим було горе Фанша, коли він почув це. Він рвав на собі волосся і, ридаючи, кричав:

— Ні, я побачу її знову, я день і ніч буду ходити і шукати її, поки не знайду!

І він одразу ж вирушив у дорогу, взявши з собою з їжі лише один білий хлібець.

Коли настав вечір, він сів на траву біля краю дороги, щоб трохи відпочити і поїсти. Саме в цю мить повз проходила якась стара жінка.

— Смачного, синку, — сказала вона Фаншу.

— Дякую, бабусю. Чи не хочете й ви перекусити? Я охоче поділюся з вами.

— Нехай тебе благословить Господь, синку. Я живу в цих краях уже багато сотень років, і ніколи ще ніхто не пропонував мені хліба.

Стара жінка охоче поділилася з ним його скромною вечерею, а потім сказала Фаншу:

— Щоб віддячити тобі, синку, я дам тобі скатертину, яка послужить тобі добру службу. Коли захочеш їсти чи пити, розстели її на землі чи на столі, і на ній одразу з'явиться стільки їжі, скільки ти побажаєш. Ось тобі ще біла паличка в подарунок: варто вдарити нею об землю — і вона перенесе тебе за сто льє від місця, де ти знаходишся.

— Нехай вас благословить Господь, бабусю, — відповів їй Фанш, приймаючи з рук старої жінки скатертину-самобранку і чарівну паличку.

Після цього стара жінка зникла. «Чи правду вона мені сказала?» — подумав Фанш. Він ударив паличкою об землю і одразу ж опинився за сто льє від місця, де знаходився. Перед ним була маленька хатинка, вкрита очеретом і папороттю. Неподалік селянин орав землю, і Фанш запропонував йому обмінятися з ним одягом. Селянин із радістю погодився, бо на ньому були якісь лахміття, а Фанш був одягнений як принц. Переодягнувшись, Фанш постукав у двері хатинки. Йому відкрила стара жінка, у якої з рота стирчали зуби завдовжки в лікоть.

— Що тобі потрібно, синку? — запитала вона.

— Пустіть мене на нічліг, бабусю.

— Погане місце ти вибрав. У мене три сини, які не терплять людей, — як тільки повернуться, вони обов'язково з'їдять тебе.

— Сховайте мене кудись, бабусю. Я допоможу вам по господарству і постараюся домовитися з вашими синами.

Вона сховала його в стару скриню, яка стояла у неї в підвалі. Потім стара жінка почала готувати обід для своїх синів. У трьох дірявих бочках замість каструль вона зварила суп.

— Не знаю, що їм дати на друге, — сказала вона. — У мене є лише три барашки, а цього замало.

— Ну, бабусю, про це не турбуйтеся, — відповів їй Фанш, вилазячи зі скрині.

Він розстелив на столі свою скатертину і сказав:

— Скатертино-самобранко, добра служниця, подай мені трьох смажених биків і три бочки вина.

І одразу ж на скатертині з'явилися смажені бики й бочки з вином.

Через хвилину в трубі щось загуділо, ніби гукала сова, якій холодно: у-у-у-у!

— Ось іде мій молодший син, — сказала стара жінка. — Швидше ховайся в скриню.

І одразу ж по трубі спустився молодший син старої жінки і закричав:

— Я дуже голодний, мамо, я дуже голодний!

— Добре, сідай ближче до вогнища, чекай братів і не шумій так.

Він сів на табуретці біля вогнища, але одразу ж закричав:

— Тут пахне людиною, мамо, я хочу його з'їсти!

— Що ж, ти, може, з'їси свого двоюрідного брата, який прийшов відвідати мене і приніс кожному з вас по смаженому бику? Хіба не бачиш смаженого?

Потім стара жінка наказала Фаншу вилізти зі скрині, і він дуже швидко подружився зі своїм двоюрідним братом.

Незабаром у трубі знову щось загуділо і завило. Другий син старої жінки, другий вітер, спустився по трубі і, побачивши Фанша, закричав:

— Людина! Я зараз його з'їм!

— Хотіла б я подивитися, як ти його з'їси! — сказала стара жінка. — Він твій двоюрідний брат, прийшов відвідати мене і приніс кожному з вас по смаженому бику. Сідай до вогнища і поводись добре, а то бережися моєї палиці.

Вітер сів на табуретку біля вогнища, навпроти брата, і більше не сказав ні слова.

Через хвилину знову почувся оглушливий шум. Навколо хатинки тріщали і розліталися в шматки дерева. Фаншу стало страшно.

— Ось і мій старший син іде, — сказала стара жінка. Третій вітер спустився по трубі і розкидав увесь вогонь у вогнищі. Він кричав:

— Я голодний, мамо, я дуже голодний!

— Заспокойся, замовчи — вечеря готова.

Тут він помітив Фанша, закричав: «Людина!» — і хотів уже кинутися на нього і проковтнути, але стара жінка схопила молодий стовбур в'яза, який вона заздалегідь принесла з саду, і почала з усіх сил бити сина.

— Ти що ж, хочеш з'їсти свого двоюрідного брата, сина моєї сестри, милого хлопчика, який прийшов відвідати мене і приніс кожному з вас по бику і по бочці вина? І ти думаєш, що я тобі це дозволю?
Вона, не жаліючи, лупила його, а вітер кричав:

— Тихіше, тихіше, матір, не бийте так сильно, я не чіпатиму нашого двоюрідного брата, адже він приніс кожному з нас по бику й бочці вина.

Тоді стара жінка перестала його бити, і всі сіли за стіл. Але вони були такі ненажерливі, особливо старший вітер, що Фаншу довелося тричі кликати на допомогу свою скатертину. Нарешті, коли вітри наситилися — а сталося це не скоро, — вони всі сіли біля вогнища й завели розмову, як старі друзі.

— Куди ти прямуєш, брате? — запитав у Фанша молодший вітер.

— Я шукаю принцесу Тройоль. Чи не знаєш ти, де вона живе?

— Ні, не знаю, я навіть ніколи про неї не чув.

— А ти, брате? — запитав Фанш у середнього вітра.

— Я про неї чув, але не знаю, де вона живе.

— А ти, старший брате? — запитав Фанш у старшого вітра.

— Я знаю, бо я щойно звідти повернувся і завтра знову полечу туди.

— Візьми мене з собою.

— Візьму, якщо тільки зможеш наздогнати мене. Ну а тепер час спати, завтра нас чекає довга дорога.

Наступного ранку вітри помчали хто куди.

— Іди за мною, якщо зможеш, — сказав старший вітер Фаншу.

І він полетів. У-у-у-у! Фью-фьють! А Фанш за ним навздогін. І ну бити об землю білою палицею, яка при кожному ударі переносила його на сто льє. Коли старший вітер озирнувся, щоб подивитися, де залишився Фанш, він, на своє велике здивування, побачив, що той слідує за ним по п'ятах. Вони долетіли до берега моря.

— Я не зможу летіти далі, якщо ти не посадиш мене собі на спину, — сказав тоді Фанш старшому вітру.

— Я охоче візьму тебе на спину, якщо ти годуватимеш мене щоразу, коли я проголодаюся.

— Гаразд, будеш їсти до відвалу.

Фанш сів на спину старшому вітру, і вони полетіли. Кожну хвилину вітер просив їсти. Але у Фанша була скатертина-самобранка, і він не жалів частування. Вони летіли, летіли, у-у-у-у, фью-фьють! Нарешті показався замок принцеси Тройоль. Вітер опустив Фанша у двір. Фанш дістав три хустки принцеси — білу, сіру й чорну, прив'язав їх до своєї палиці, а потім забив її на самому середині двору. Незабаром повз Фанша пройшла принцеса під руку з власником замку. Вони йшли до церкви вінчатися. Принцеса побачила Фанша, впізнала хустки й сказала своїй служниці:

— Підіть і запитайте в того чоловіка, скільки він хоче за одну хустку.

Служниця одразу підійшла до Фанша.

— Моя пані питає, скільки ви хочете за одну хустку.

— Скажіть вашій пані, що в неї не вистачить грошей, щоб купити цю хустку.

Служниця повернулася до своєї пані.

— Що він вам сказав?

— Він сказав, що у вас не вистачить грошей, щоб купити цю хустку.

Почувши таку відповідь, принцеса вдала, ніби в неї болить голова, і весілля відклали до наступного дня.

Вранці вона відправила служницю до Фанша дізнатися, скільки він хоче за дві хустки.

— Скажіть вашій пані, — знову відповів Фанш, — що в неї не вистачить грошей навіть на одну хустку.

Служниця повернулася з цією відповіддю до своєї пані.

— Тоді підіть до нього і скажіть, щоб він прийшов поговорити зі мною.

Служниця пішла до Фанша і сказала йому:

— Моя пані просить вас зайти до неї, їй потрібно поговорити з вами.

— Скажіть вашій пані, що якщо їй потрібно поговорити зі мною, нехай вона сама до мене й прийде.

Тоді принцеса пішла до Фанша сама.

— Ходіть зі мною на хвилинку до моєї кімнати, — сказала вона.

Фанш пішов за нею до її кімнати, і там вони кинулися одне одному в обійми, плачучи від радості.

Потім принцеса наказала служниці піти до власника замку і сказати йому, що вона все ще нездорова і просить відкласти весілля до наступного дня.

Однак вона додала при цьому, що, оскільки всі гості вже зібралися, весільний бенкет можна влаштувати одразу.

Так і зробили. Бенкет вийшов на славу. Наприкінці всі так розвеселилися, що почали розповідати смішні історії. Стали просити й принцесу розповісти щось. Тоді вона підвелася з місця і сказала:

— У мене була маленька шкатулка з гарним золотим ключиком. Я загубила його і наказала зробити новий.

Але потім я знайшла старий ключ. І ось тепер я не знаю, що робити, і питаю вас, який ключ обрати — старий чи новий?

— Я б обрав старий, — відповів власник замку.

— Ось і я так думаю, — сказала принцеса. — Зараз покажу вам мій старий ключ.

Вона встала з-за столу, вийшла до сусідньої кімнати і одразу повернулася під руку з Фаншем, який був одягнений як принц. Потім вона звернулася до господаря і до всіх гостей:

— Ось він, я обрала його з самого початку, і моїм чоловіком буде він, і ніхто інший.

Наступного дня вони відсвяткували весілля, і на їхню честь влаштували такий бенкет, якого я й уві сні не бачив, і вони залишилися жити в цьому прекрасному замку, бо власник його одразу ж як крізь землю провалився, і ніхто ніколи не дізнався, що з ним сталося.

↑ Догори

Принцеса Тройоль

Інші казки