Жан і П'єр

Давним-давно жила бідна жінка; у неї було два сини — Жан і П’єр. Бачачи нужду матері, П’єр пішов найматися в робітники до одного селянина.

— Скільки ти просиш жалування? — запитав селянин.

— Сто екю, — відповів П’єр.

— Нехай буде по-твоєму. Але ось яка у нас умова: при першій же сварці той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне.

Не минуло й тижня, як П’єр посварився з хазяїном, розсердився, і селянин відлупцював його. П’єр повернувся до матері та розповів своєму братові Жану про те, що з ним сталося. Жан попросив брата показати, де живе хазяїн, і пішов найматися на роботу. Однак Жан не сказав, що він рідний брат П’єра.

— Скільки ти хочеш?

— Дайте мені сто екю, хазяїне.

— Нехай буде по-твоєму. Але ось яка у нас умова: при першій же сварці той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне.

Наступного дня хазяїн наказав Жану везести зерно на ринок. Жан продав воза і четвірку коней, а гроші відніс братові. Коли він повернувся до хазяїна, той його й питає:

— А де ж віз і коні?

— Хазяїне, — відповів Жан, — я їх продав чоловікові, якого зустрів на дорозі.

— А що ти зробив із грішми?

— Гроші я віддав братові, якому ви відлупцювали боки.

— Так ти мене розорити хочеш?

— Хазяїне, чи ви, часом, не сердитесь?

— Ще чого, стану я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, що той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Та я й не думаю сердитися.

Наступного дня хазяїн сказав дружині:

— Я пошлю Жана зрубати найбільший дуб у лісі, він не зможе його притягнути, а коли я почну його лаяти, він розсердиться.

Жан вирушив у ліс із возом, запряженим четвіркою коней, продав, як і минулого разу, віз і коней, а потім повернувся додому.

— Що це таке, — запитав його хазяїн, — де віз?

— Віз? Я його залишив у лісі, він там застряг.

— Ой! Ти нас остаточно розориш! А дружина кричала ще голосніше:

— Ти нас остаточно розориш!

— Хазяїне, — промовив Жан, — чи ви, часом, не сердитесь?

— Ще чого, стану я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, що той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Та я й не думаю сердитися!

Якось, коли Жан на току молотив хліб, хазяїн із дружиною пішли снідати, а його не покликали. Жан і виду не подав, що помітив це; він вирушив на ринок, продав обмолочене зерно, ситно поснідав у заїзді і пішов додому.

— Жан, — сказав хазяїн, — що ти зробив із зерном?

— Ви мене не покликали снідати. Я продав зерно і на ці гроші поснідав.

— Ти нас розориш, Жан, остаточно розориш!

— Хазяїне, чи ви, часом, не сердитесь?

— Ще чого, стану я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, що той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Та я й не думаю сердитися! Дружина сказала чоловікові:

— Давай пошлемо його пасти поросят на дальній вигін; людоїд його з’їсть, і ми позбудемося його.

І ось Жан вирушив із стадом на вигін. Опинившись біля житла людоїда, він зайшов туди. У руці він тримав горобця.

— А що, — запитав він людоїда і показав йому горобця, — напевно, тобі ніяк не злетіти так високо, як ця пташка?

— Ні, не злетіти, — відповів людоїд.

— Я голодний, — сказав Жан.

— І я також. Що ми приготуємо на сніданок?

— Давай, — сказав Жан, — зваримо кашу.

Коли каша зварилася, вони сіли за стіл. Жан заздалегідь приготував об’ємну кишеню на животі і потихеньку відкладав туди чималу порцію, поки людоїд уплітав кашу за обидві щоки. Коли кишеня наповнилася, Жан розрізав її ножем, і кажа висипалася на підлогу; потім він знову взявся за їжу.

— Диви-но, — сказав людоїд. — Я теж хотів би так полегшитися! Розріж і мені живіт!

Жан не змусив себе довго просити: він так спритно розрізав людоїдові черево, що той одразу ж здав дух.

Після цього Жан повернувся до своїх поросят, обрізав їм усім хвостики, продав поросят, а потім воткнув хвостики в трясовину, яка вкривала ближнє болото, і повернувся до хазяїна.

— А де ж поросята? — запитав той.

— Вони потрапили в болото.

— Як так? Треба їх звідти витягнути!

— Хазяїне, туди ніяк не пройти.

Хазяїн все-таки вирушив подивитися, як справи; але коли він схопився за один хвостик, думаючи витягнути поросенка, хвостик залишився у нього в руці, а сам він з розмаху впав у багнюку.

— Ти нас розориш, Жан, остаточно розориш!

— Хазяїне, чи ви, часом, не сердитесь?

— Ще чого, стану я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, що той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Та я й не думаю сердитися! Дружина сказала чоловікові:

— Треба послати його пасти гусей на вигоні.

Жан погнав гусей на вигін. Ввечері виявилося, що кілька гусей зникло — двох або трьох він продав.

— Жан, — сказав хазяїн, — я недолічився кількох гусей.

— Хазяїне, не я тому винен, їх утягнув якийсь звір.

— Ти нас розориш, Жан, остаточно розориш!

— Хазяїне, чи ви, часом, не сердитесь?

— Ще чого, стану я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, що той з нас, хто розсердиться, отримає від іншого лупцювання.

— Та я й не думаю сердитися!

— Дивний у нас слуга, — сказала наступного дня дружина, — він нас розорить. Піду сховаюся в кущах і подивлюся, куди він діває гусей.

Жан почув ці слова; перед тим, як іти на вигін, він сказав хазяїнові:

— Я візьму з собою вашу рушницю; якщо той звір знову прийде, я його вб’ю.

Побачивши в кущах жінку, він вистрілив і вбив її наповал.

— Хазяїне, — сказав він, — перелічіть гусей, усі цілі; я вбив того звіра, який їх краде.

— Ой! Що ти, негіднику, зробив! Ти вбив мою дружину!

— Ось не знаю. Як би там не було, я вбив великого звіра. А ви, здається, справді сердитесь?

— Ще б пак, як же мені не сердитися!

Тут Жан відлупцював його, а потім пішов до себе додому, і я теж.

↑ Догори

Жан і П'єр

Інші казки