Перлинні сльози
Було, та й не було нічого — жили на світі два брати. Обидва були одружені, але в одного були діти, а в іншого ні. Так і жили вони разом ладно та дружно. Але ось підросли діти у молодшого брата, а дружина й каже йому:— Треба нам розділитися з братом, старі вже він і його дружина, що в них користі!
Розсердився чоловік:
— Що ти, дружино, як можна! Куди їм податися, старим? Поки були молоді, як воли працювали, трудилися на нас та на наших дітей, а тепер, як постаріли та захворіли, так і гнати їх?
— Ні й ні! — каже дружина. — Не розійдешся з братом — піду в ріку кинуся, покінчу з собою.
Що робити? Пішов чоловік, розповів усе братові.
Зажурився бездітний брат, каже:
— Навіщо тобі гнати мене на старості літ? Уже й так я на порозі смерті. Брат же я тобі, гріхом тобі зарахується. Не обійдемо тебе, моя доля не те що нас зі старухою, цілу родину прогодує, а дітей у мене немає, не в могилу же заберу своє, твоїм дітям усе й залишиться!..
— Як мені бути — каже брат. — Мені й самому не хочеться розлучатися з тобою, та ось дружина заїла зовсім, погрожує руки на себе накласти. Що лишалося бездітному братові? Пішов він, розповів усе дружині, і наступного ж дня вирушили вони в дорогу. Нічого не взяли з собою, так з порожніми руками й пішли.
Ішли вони, йшли і дійшли до одного лісу.
Стали шукати собі в цьому лісі притулок.
Проблукали так два дні, а на третій знайшли старий занедбаний будиночок. Увійшли вони, господарів не видно, а хліба й вина стільки, що на багато років вистачить. Старий зі старухою й кажуть:
— Що ж, мабуть, це дідове добро. Прийде він, з'їсть нас, хоч від муки звільнить. Стали жити.
Живуть так місяць, два. Іде час. Вже багато місяців минуло — не видно господаря. Тихо, спокійно живуть старий зі старухою на новому місці, тільки іноді засумують:
— Ось помремо, хто очі нам закриє, хто нас поховає?
Минуло ще час, і відчула старуха, що в утробі її дитина рухається.
Зраділи вони, чекають.
Настав час, і народилася в старухи дочка, та яка: засміється — навколо троянди, фіалки зацвітають, та так, що й помираючий одужає від їхньої краси та аромату; заплаче — сльози перлами сипляться.
Так і живуть. Як заплаче дитина, посиплються перли, підбере старий, продасть, купить усе, що треба.
Зажили старий із дочкою щасливо та безбідно. Старий і замок збудував дочці.
Іде час.
Підросла дочка, стала дівчиною-красунею, такою, що тільки глянеш на неї — усе на світі забудеш.
Одного разу пішов на полювання син царя тієї країни. Цілий день полював син царя разом зі всіма своїми радниками та мисливцями, одного лише фазана вбив.
Вечором і каже син царя:
— Ідіть, засмажте де-небудь цього фазана. Тут переночуємо, а завтра ще походимо. Не повертатися ж до палацу з одним фазаном!
Взяв один мисливець фазана і пішов шукати, де його засмажити. Дійшов він до житла того старого. Увійшов. Прийняв його старий як слід, пригостив. Сказав гість:
— Я слуга сина царя, ось маю засмажити для нього цього фазана. Хотів старий взяти фазана смажити, не дає мисливець:
— Я сам маю його приготувати для пана.
Розвели вогонь, нанизав мисливець фазана на рожен і став смажити його. Тут увійшла дочка старого.
Глянув на неї мисливець і задивився. Стоїть дівчина, а той дивиться, очей не відірве — пташка і підгоріла на вугіллі.
Що робити? Устав мисливець і поніс підгорілу пташку. Подивився син царя й каже:
— Що це фазан у тебе так підгорів?
— Винуватий, пане, — каже мисливець, — там старий так добре мене зустрів, просив і вас до себе в гості. Хотів і фазана віддати домашнім засмажити, та я не дав, вирішив, що сам приготую для вас. А поки він смажився, увійшла дочка старого, така красуня, очей від неї не відірвеш, — задивився я, ось пташка у мене і згоріла.
Пішов син царя з усіма своїми радниками до старого в гості.
Зрадів старий гостям, зустрів їх з усією пошаною.
Усе, що було в домі, все на стіл подали. А як стали сідати за стіл, взяв старий глечик з водою, став обходити гостей, щоб полити їм на руки. Підійшов до сина царя, а той відмовляється:
— Не дам старому поливати мені воду. Є, мабуть, у вас хто молодший, нехай польє. Взяла тоді воду дружина старого, обійшла гостей, а син царя і їй не дає полити собі. Хотів син царя, щоб дочка старого подала йому воду.
Покликали старі дочку.
Увійшла дівчина, несе глечик з водою, а син царя як глянув на неї, так і застиг і свідомість втратив. Засміялася дівчина, дивлячись на нього, і посипалися навколо троянди та фіалки. Цими-то трояндами та фіалками і привели в почуття юнака, і всі сіли за стіл.
Пообідали, і став просити юнак у старого віддати йому за дружину дочку.
Сказав старий:
— Пане мій, не варті ми того, але якщо ваша воля на те, кого кращого нам і бажати?
Зрадів син царя. Тієї ж ночі заручився з красунею, а зранку поїхав до рідних з радісною звісткою.
І батьки згодні:
— Якщо тобі до душі, то й ми наперекір не підемо.
Був у цього царя один злий дядько.
А в дядька погана дочка — чорнявка. Ось і задумав злий дядько як-небудь видати цю свою дочку заміж за сина царя.
Викликався дядько їхати за нареченою. А як сідав у коляску, заховав у задку і свою брудну, як ворон, чорняву дівку, повіз із собою.
Приїхали, взяли наречену, везуть.
Взяв дядько з собою два глечики води.
Дорогою дав нареченій поїсти солоної їжі — вмирає дівчина від спраги.
Просить вона:
— Дайте мені води хоч краплю. А дядько:
— Де тут у глухому лісі воду взяти?
— Дайте води, що хочете, візьміть натомість, — благає дівчина.
— Ось хіба що віддаси око, дістану тобі води, — каже дядько.
— Беріть око, тільки дайте напитися, — каже дівчина. Дістав дядько глечик води, вирвав у неї око і сховав.
Випила дівчина до дна весь глечик, а все не вгамувала спраги. Знову просить води. Дістав їй дядько ще глечик води і вирвав інше око. Потім сказав дядько слугам:
— Втомилася наречена, треба дати їй відпочити, а ви їдьте, не зупиняйтеся.
Слуги поїхали, а дядько зупинив коляску, вивів сліпу дівчину, підвів її до дерева, зняв з неї всі наряди, одягнув свою дочку-чорнявку нареченою, посадив у коляску і поїхав.
Приїхали до палацу.
А син царя задумав багате весілля, скликав гостей, чекає свою красуню-наречену, не дочекається.
Привезли йому замість його красуні дівку-чорнявку, потвору неписану. І ні троянд, і ні перлів, і ні фіалок.
Розгнівався син царя — що це за потвора, хто підмінив мою красуню цією чорнявою, що ворон, дівкою?!
— Де моя красуня наречена, що ти вчинив із нею?! — кричить він на дядька.
— Пане мій, — каже дядько, — це вона і є. Тільки плакала вона багато, прощаючись із рідними, ось від сліз у лиці й змінилася. Відійде, все та ж буде.
Не вірить син царя. Не підпускає до себе чорнявку.
Так і живуть — дружина сама по собі, чоловік сам по собі.
А сліпа дівчина залишилася сама в лісі. Стоїть вона біля того дерева, де її дядько зсадив із колісниці, плаче, плаче, убивається. Текли сльози перлами, сипалися перли, засипали дівчину.
Засипали так її перли аж до самої грудей, вкрили нагу дівчину.
Біля того лісу, де дівчина плаче та убивається, було місто. У місті жив один бідний старий. У старого тільки й майна, що віслюк.
Піде старий у ліс із своїм віслюком, набере там сухих гілок, хмизу, навантажить віслюка, привезе в місто, продасть, роздасть гроші нужденним; піде в полудень, привезе ще хмизу, продасть, внесе до храму на бідних; піде ввечері, знову збере суччя, привезе, продасть і вже на себе й на дружину-старуху гроші витратить. Так і живуть добрі старі.
Ось раз пішов він у ліс, відпустив віслюка пастися, а сам рубає сухі гілки. Зібрав, зв’язав, шукає віслюка, а його нема.
Пішов старий, ходить лісом, шукає.
Бачить — стоїть віслюк, втупився на гору перлів, а в перлах по груди зарита дівчина.
Розсердився старий на віслюка, став відганяти його, а дівчина й каже:
— Хто ти, чоловіче? Будь мені братом чи батьком, врятуй мене, відкопай із цієї гори перлів.
Відкопав її старий, відвів додому, зібрав потім перли, відніс їх у дім.
Розбагатів старий. Одягнув, взув дівчину, збудував багаті хороми й відвів їй окрему палату.
Ось сидить раз у себе дівчина і чує: курка на подвір’ї чогось розсердилася на курча, клюнула його дзьобом. Запищало курча, прибіг півень, став лаяти курку:
— Чого ти мого дитяти ображаєш?!
Почула дівчина, засміялася. Посипалися троянди, фіалки, так і зацвіло все навколо. Увійшов старий, здивувався: звідки ці чудові квіти, наче сад розцвів раптом. Сказала дівчина:
— Батьку, візьми ці троянди й фіалки до міста, де цар живе. Носи, тільки не продавай, скільки б не давали. Знайди дядька царя. Захоче він купити ці троянди й фіалки, а ти скажи: я не продаю, я тільки на очі міняю. Дасть він тобі очі — віддай квіти, а очі принеси мені.
Понес старий квіти до міста.
Ходить, носить, а тільки нікому не продає, хоч багато хто торгується. Нарешті натрапив він на того дядька. Сказав дядько:
— Продай троянди й фіалки, старий!
Вирішив дядько купити квіти, розсипати біля своєї дочки і сказати: ось знову троянди й фіалки цвітуть навколо нареченої. А старий каже:
— Я не продаю, я тільки на очі міняю.
Дав дядько старому одне око, забрав квіти, приніс, розсипав навколо своєї чорнявої доньки, та тільки не допомогло й це — і близько не підходить син царя до потворки.
А старий приніс око красуні, вставила вона око, розтерла перли в соку своїх троянд і фіалок, промила, оживила око.
На одне око прозріла дівчина, а на друге ще сліпа. Як здобути його?
Приготувала дівчина собі труну й каже старому:
— Ось у мене на шиї намисто, зніми його з мене, знай, я вмру, як знімеш, а ти віднеси до того дядька й обміняй це намисто на інше око. Приживи його мені, а потім поклади мене в труну, віднеси на те саме місце, де ти мене знайшов, і залиш там.
Пішов старий, обміняв у дядька намисто на око дівчини, приніс, вставив помираючій і з плачем відніс її на те місце, де побачив уперше в перловій горі.
Народився у красуні там син. Лежить хлопчик у труні біля матері, встане, посмокче молоко і знову ляже.
А царевич сумує за нею і близько до дядькової доньки не підходить.
Ось поїхав він раз на полювання трохи розважитися. Увійшов у ліс. Злякав лань, побігла вона. Пустив стрілу син царя, втекла лань. Погнався за нею син царя.
Біжить, біжить лань, біжить за нею юнак.
Раптом стрибнула лань, перескочила через труну й зникла. Підійшов царевич, подивився, бачить — лежить у труні його красуня, впізнав він кохану.
А вона лежить, наче спить. Обняв її царевич, плаче, ллє сльози, та чим сльозами допоможеш?
Виплакався він, відійшов трохи, взяв сина свого, що лежав у труні біля матері, повів його з собою до палацу.
Привів він хлопчика, взяла хлопчика дядькова донька, повела до себе, пестить, грається з ним, хоче тим царевича задобрити.
Взяла його на руки, а хлопчик ухопився за намисто й тягне до себе, рве, сам плаче.
Розсердився син царя, каже чорнявці:
— Віддай йому, що просить, не дражни дитину. Зняла вона намисто, віддала хлопчику.
А хлопчик як дістав, що просив, ще більше заплакав, тягнеться до матері в ліс.
Взяв син царя дитину, посадив до себе на коня й помчав у ліс. Побачив хлопчик матір, заспокоївся, засміявся, замахав рученятами.
Посадив царевич хлопчика до матері й дивиться, що він буде робити. А хлопчик поповз, обхопив шию матері руками і накинув їй на шию намисто. Ожила красуня, розкрила очі, підвелася, дивиться.
Зрадів син царя, не знає, що й робити від радості.
Посадив до себе на коня й дружину, і сина й помчав додому.
Під’їхав до палацу, кричить:
— Ось моя дружина, а ось і син!
Вийшли назустріч цар, цариця, обіймають, цілують невістку.
Увійшла вона до палацу, згадала все, що пережила, заплакала — полилися сльози — так і засипало підлогу перлами.
Побачила красуня дядькову доньку-чорнявку, взяв її сміх — зацвіли навколо троянди й фіалки.
Злого дядька й його доньку прив’язали до кінських хвостів і на шматки розірвали, а царевич одружився зі своєю нареченою.
Інші казки
