Чудова шапка

Було те чи не було — жив один бідний селянин зі старою матір’ю. Жили вони в великій нужі.

Ось одного разу й каже син:

— Мамо, невмоготу так жити! Піду похаджу по світу, або знайду щось добре, або життя втрачу — усе краще буде.

— Добре, — каже мати. — Іди, мій сміливий сину, за нашою удачею! І що б не сталося, я тебе завжди чекатиму. Нема в мене нікого, крім тебе.

Встав він і пішов. Іде, сам не знає куди. Втомився, сів відпочити біля дороги. Бачить, йде мандрівник.

— Вітання тобі! — каже мандрівник.

— І тобі вітання, — каже селянин.

— Чого ти такий сумний? — питає мандрівник.

— Як же мені не сумувати? — каже селянин. — Сідай, розповім тобі.

Сів мандрівник, і розповів йому бідняк, як він жив і навіщо пішов з дому:

— Є в мене стара мати. Більше нікого. Відпросився у неї, ось ходжу, шукаю. Трапиться щось — добре, а ні, я й не повернуся додому живим.

А той мандрівник був злий чаклун. Захотів чаклун скористатися зусиллями бідняка, послати його на ризиковану справу. І сказав чаклун:

— Що ж, коли так, розповім тобі дещо, тільки знай, важка це справа, не кожен її виконає.

— Розкажи, — просить бідняк.

Розповів чаклун:

— Іди ось так, все прямо. Пройдеш з верству, побачиш високу скелю. Ця скеля розкривається раз на сім років. Ти підійди до скелі і стань, чекай, вона незабаром розкриється. А як розкриється, ти заходь швидше, там висить шапка, хапай її і спіши вийти. Тільки дивись, більше нічого не бери, а то закриється скеля, і залишишся ти в ній на сім років.

Подякував бідняк мандрівникові і сміливо пішов до тієї скелі.

Прійшов з верству, бачить, і справді скеля.

Подумав селянин: «Певно, це і є та скеля».

Підійшов, стоїть, чекає, що буде.

Розкрилася раптом скеля. Кинувся бідняк усередину, побачив шапку, схопив, зірвав зі стіни. Оглянувся, а там — чого-чого тільки немає. Розбіглися очі у бідняка. Бачить виноград, та який! А бідняк голодний, вже скільки днів нічого не їв, очі не може відвести від цього винограду.

Не витримав бідняк.

— Ех, буде що буде, не вмирати ж з голоду! — потягнувся і зірвав гроно винограду.

Тільки він зірвав, замкнулася скеля, і залишився він один у темряві.

Сім років не розкривалася скеля, сім років сидів бідняк один у темряві. Дочекався все ж, минуло рівно сім років, розкрилася скеля. Кинувся бідняк назовні, встиг вибігти, і замкнулася скеля.

Сів він біля скелі перепочити. Сидить, не знає, що робити. Не знає й того, яка сила в його шапці.

Приляг у тіні, підклав під голову шапку і думає:

— Ех, шапка-то є в мене, голові м’яко, ось би ще килим підстелити, поспав би на славу.

Тільки подумав, як звідки ні візьмися — килим.

Розстелив його бідняк, ліг і каже собі:

— Як-то зараз моя мати? Залишив її одну, бідолашну, ось би опинитися зараз вдома, біля неї.

Тільки сказав, як піднявся килим разом з бідняком і його шапкою, полетів просто повітрям і опустився біля їхнього дому.

Зрозумів бідняк, яка сила в тій шапці.

— Оце так шапка! — каже. — А ну, моя шапко, якщо можеш, постав-но мені тут у дворі дім, такий, щоб кращого й у царя не було.

Тільки він сказав, "виріс у дворі цілий палац, такий, що кращого й бути не може. Увійшов бідняк у той палац, ліг і лежить собі.

Настав ранок. Виглянула мати бідняка зі своєї хатини, бачить — стоїть у їхньому дворі дім-палац.

Заплакала старуха:

— Хто це на моєму дворі дім поставив і землю всю зайняв?

Дивуються сусіди — як це за одну ніч такий палац збудували.

Встав бідняк, вийшов, йде до матері:

— Чого ти плачеш, мамо?

— Як не плакати, сину, — каже старуха, — хтось он у нас на дворі собі дім-палац поставив, всю нашу землю зайняв.

— Не журися, мамо, — каже син, — це наш з тобою новий дім. І тепер ми з тобою в цьому домі будемо завжди ситі.

Зраділа мати. Увійшли вони у свій новий дім і зажили собі без потреби. Вперше за своє життя вони нарешті могли їсти досита і спати на добрих м’яких ліжках.

На третій день і каже син:

— Мамо, скажу тобі дещо.

— Що, мій рідний сину? — питає щаслива мати.

— А ось що — у нашого царя є дочка-красуня, піди до нього і скажи: є в мене син. Ти там особливо й не хвали і не гани мене, а скажи тільки, що прошу я його дочку за дружину.

— Не піду, — каже перелякана мати. — Що ти, уб’є мене цар за це, голову зніме.

Не дає син спокою:

— Іди та й іди!
Подумала мати:
— Що ж, піду, буде що буде. Уб’є, так уб’є, страшнішого нічого не буде. А для сина так щастя хочеться! Мені й своєї старої голови для сина не шкода.

Попрощалася вона з сином і пішла до царя.

Прийшла до палацу. Виглянули караульні царя, бачать — ходить біля палацу якась стара жінка, і питають:
— Що ти тут шукаєш, мати?
— Хочу царя побачити, — каже стара.

А цар тієї країни був могутній, добрий і турботливий, тому наказав своїй сторожі завжди приводити до нього кожного, хто його питає.

Повели стару до царя.
Питає її цар:
— Що тобі треба? Яка в тебе до мене справа?
— А ось яка в мене справа, — каже стара, — просить мій син у дружини твою дочку.
— Що ти! Що в тебе за син, щоб моя улюблена єдина дочка, моя царівна, моя рідна розумниця й красуня, за якою я сам з її народження всяк доглядав, стала його дружиною?
— Ні й ні, віддайте її нам! — повторює стара.
— Ну, що ж, іди й скажи своєму доброму молодцеві-сину: якщо він такий великий молодець, що гідний одружитися з моєю єдиною дочкою, нехай розіб’є сади з обох боків дороги, що йде від мого палацу аж до вашого дому.
— Добре, — сказала стара.

Пішла вона, прийшла до сина.
— Що ж сказав цар? — питає син.
Розповіла мати:
— Спочатку цар дуже здивувався, а потім і каже: нехай, якщо він такий молодець, нехай розіб’є сади від свого дому аж до самого мого палацу, та з обох боків дороги!
— Це нічого, — каже син, — іди відпочинь, я сам усе зроблю.

Встав він, взяв свою шапку й каже:
— Ну, моя шапко, якщо можеш, розіб’є сади від мого дому аж до самого царського палацу з обох боків дороги, та щоб до ранку все було готово!

Настав ранок.
Виглянув цар із вікна — красуються прекрасні сади з обох боків дороги!

А син і каже матері:
— Іди, скажи цареві: «Тепер-то можна вашої дочці стати дружиною мого сина?»
Пішла стара до царя.
— Що ж, — каже, — тепер-то можна йти твоїй дочці за мого сина?

Відповідає цар, подумавши, щоб не помилитися:
— Іди, скажи синові: «Раз ти такий молодець, виклади до ранку всю дорогу від свого дому до мого палацу чистим мармуром».

Пішла стара до сина.
— Що ж він сказав? — питає син.
Розповіла мати, що цар вимагає.
Сказав син своїй шапці:
— Ну, моя шапко, якщо можеш, виклади від нашого дому до царського палацу всю дорогу чистим мармуром.

Виглянув на ранок із вікна, а дорога, скільки око сягає, вся мармуром викладена.
Син знову посилає матір до царя за відповіддю. Пішла вона, сказала цареві:
— Тепер-то можна віддати твою дочку за мого сина?

Сказав цар:
— Бачу, і справді молодець твій син. Іди, скажи йому: «Ось якщо можеш застелити всю цю мармурову дорогу від твого дому до мого палацу килимами, — приходь і бери мою дочку».

Прийшла мати, розповіла синові, що цар наказав.
— Добре, — сказав син, — іди спати, це моя справа.

Встав він, взяв свою шапку й каже:
— Ну, моя шапко, якщо можеш, застели до ранку всю дорогу від мого дому до царського палацу килимами.

Встав син на ранок, дивиться — вся дорога килимами застелена. Зібрався він, забрав друзів і поїхав до царя за нареченою.

Приїхали, віддав йому цар у дружини свою дочку, якій цей добре і міцно складений, гарний обличчям і сміливий бідняк-селянин одразу дуже сподобався. Саме про такого чоловіка красуня-царевна завжди мріяла — і ось він до неї нарешті посватався. Нікого кращого вона в своєму житті й не бажала.

Царевна розповіла про свою любов цареві-батькові, якому нічого більше не залишалося, як призначити день весілля.

Відсвяткували весілля, а на ранок і каже зять цареві:
— Поїдемо зараз до мене, та беріть із собою всіх ваших придворних людей, все військо.

Думає цар:
— Зять-то хороший, і собою міцний, і недурний, і розумом, і сміливістю не обділений, та де йому прогодувати все моє військо? Та ще й моїх ненажерливих царедворців. Ну, та поїду, подивлюся. Так, на всяк випадок, візьму для війська й свити всі необхідні припаси, щоб зятя не ганьбити, та свої царські намети, щоб своїх людей розмістити.

Поїхав цар, і все військо з ним, і всі царедворці. І всякі царські припаси із собою везуть.
Приїхали, дім і справді хороший, як палац. Увійшли, а всередині лише порожні столи — ні їжі, ні пиття. Збирався тут цар наказати свої припасене внести.

Тут узяв зять свою шапку і каже:
— Ну, моя шапко, якщо можеш, застав цей стіл стравами та питвом, як цареві належить.

З'явилися раптом страви та вино, що душі заманеться, все там є. Три дні пирував цар із своїми гостями, на четвертий день попрощався і поїхав до свого палацу. Соромно йому стало, що до свого вельми багатого зятя даремно царські припаси з собою везе.

Залишилися чоловік із дружиною та старою матір'ю, живуть, ні в чому потреби не знають.

Одного разу захотілося чоловікові піти на полювання, і каже він дружині:
— Я піду на полювання, а ви з матір'ю побудьте вдома. Я скоро повернуся, багато смачної дичини для вас добуду.

Встав він, узяв рушницю, своїх мисливських собак і пішов.

А злий чарівник, який біднякові підказав, як ту шапку здобути, дізнався, що бідняк не загинув, повернувся — і не з порожніми руками. Та про нове щасливе життя колишнього бідняка-селянина дізнався, і охопила його чорна заздрість. Думає він: «Як би мені ту чарівну шапку до рук прибрати?»

Узяв чарівник нову гарну шапку, підійшов до дому-палацу, кричить:
— Нові шапки продаю, старі купую, нові шапки на старі безкоштовно міняю!

А красуня-царевна не знає, яка сила в чоловіковій шапці — її закоханий чоловік на радощах зовсім забув їй про цю важливу таємницю розповісти.

Ось турботлива царевна і думає:
— Дай-но, обміняю цю стару шапку на нову, порадую свого любимого чоловіка, який мені стільки всього доброго робить.

Покликала вона мандрівника:
— Стій, стій, підійди сюди!

Підійшов він, винесла вона ту чудову шапку і каже:
— Поміняєте мені цю стару шапку на нову?

— Що ж, — каже чарівник, — зовсім вона того не варта, та вже беріть, раз я обіцяв.

Зраділа вона, узяла нову гарну шапку замість старої, увійшла в дім.

А чарівник прибрав ту здобуту сміливим бідняком чудову шапку до рук і каже:
— Ну, шапко, якщо можеш, перенеси весь цей дім із красунею, та й мене, звідси подалі.

Щойно він це сказав, піднявся дім і помчав туди, куди він вказав.

Залишилася одна стара в старій хатині. Живе вона в тій же нужі, що й раніше.

Повернувся син з полювання — ні дому, ні любимої дружини! І голодна мати на порозі жалюгідної хатини плаче.

Та колишній бідняк плакати не став. Віддавати своє просто так, без боротьби, він не збирався. Узяв він свою влучну рушницю, гостру шаблю, всю зграю своїх мисливських собак і сміливо вирушив на пошуки.

Пішов він, ходить, скрізь свою дружину шукає.

А красуня-дружина плаче, сумує за любимим чоловіком, злого чарівника проклинає, але нічого вдіяти не може.

Шукав, шукав чоловік, дійшов так до однієї високої таємничої гори, подивився вгору — бачить, ось він, його дім.

Підійшов він ближче, а таємні сили злого чарівника до дому його не підпускають. Сів він біля дому і заплакав.

Виглянула дружина, побачила свого любимого чоловіка, закричала йому, покликала, заплакала, заридала.

Сказав чоловік:
— Піди-но, дістань мою стару шапку, сильніше і далі кинь її мені, щоб чарівні заборонені межі перекинути.

Пішла вона, дістала шапку, з усіх сил кинула її чоловікові, і чарівні межі подолала.

Узяв він у руки ту чарівну шапку — усі чарівні сили перед ним розступилися.

Увійшов він у дім і каже:
— Ну, моя шапко, знаю, яка в тобі сила, підніми-но цей дім і перенеси знову на старе місце — до мене на двір.

Важко це шапці? За дві хвилини перенісся дім і, як стояв, так і стоїть на дворі перед хатиною старої.

І сміливий любимий чоловік із вірною дружиною знову опинилися в своєму домі на колишньому місці.

А той злий чарівник теж лежить собі в чужому вкраденому домі, спить, нічого не знає.

Показала вірна любляча дружина кімнату в домі, де злий чарівник спить-відпочиває. Увійшов у ту кімнату сміливий чоловік, однією могутньою рукою підняв злого чарівника з ліжка вгору, міцно рубонув його шаблею навпіл, потім порубав усе на дрібні шматочки і віддав своїм мисливським собакам на з'їдення.

Нарешті дім повернувся на своє місце. Безмірно зраділа мати-стара, у якої більше нікого і не було, коли побачила свого сина з дружиною знову на своєму дворі.

І зажили всі вони разом дружно і щасливо. І не було більше нікого на світі, хто міг би завадити їхньому щастю.

У мами колишнього селянина, яка стала бабусею, ставало все більше і більше прекрасних онуків, яких вона дуже любила.

Люблячий свою дочку і свого зятя старенький цар часто приїжджав у гості до їхньої доброї міцної родини, щоб відпочити і набратися сил.

А коли цар став зовсім старий, він передав свою царську корону сміливому зятю і його вірній дружині.

І було до того часу у ставших царем і царицею сміливого чоловіка і його любимої дружини багато хороших і розумних діточок. А потім, під час їхнього правління, ще й більше прекрасних діточок додалося.

І кожному новонародженому обов'язково всією дружною родиною співали пісеньку:

Спи, малюку наш прекрасний,
Баю-баюшки-баю...

↑ Догори

Чудова шапка

Інші казки