Син мисливця
Жив колись один мисливець. Щодня ходив він у ліс, приносив додому здобич і годував сім'ю.Одного разу спустився мисливець у невелику долину, і раптом перед ним постає білий олень. Шерсть на ньому блищить, переливається.
— Стріляй у мене! — каже йому олень людським голосом. — Пощастить тобі — влучиш, а промахнешся — сам помреш.
Пустив мисливець стрілу і промахнувся. Повернувся він додому похмурий.
— Настав мій час помирати, — каже він дружині. — Цілився я в білого оленя і не влучив!
Промовив мисливець ці слова і помер. Був у цього мисливця син.
Якось грав хлопчик на вулиці — пускав з однолітками стріли з маленького лука. Ішли повз люди, поглянули на сина мисливця і кажуть: — От якби йому батьківський лук, став би він славним мисливцем! Побіг хлопчик до матері й питає, де лук батька. Боялася мати, що син теж стане мисливцем, і не дала йому лук. Просить син, благає.
Не витримала мати, сказала сину правду:
— Твій батько був мисливцем і загинув на полюванні. Не хочу, сину, я твоєї загибелі. Тому й сховала лук зі стрілами, але раз так — піднімись у верхню кімнату, знайдеш там і лук, і сагайдак зі стрілами.
Дала вона сину ключ від верхньої кімнати. Відчинив хлопчик двері і застиг на місці: з усіх боків на нього дивилися чучела птахів, зайців, лисиць, шакалів. Нарешті, він помітив на стіні лук батька. Спробував зняти, але не зміг. Вибіг із сльозами до матері.
— Не плач, будеш сильним, як батько, — заспокоїла його мати. — Іди в ущелину за селом, там два потоки: один каламутний, другий прозорий. Спочатку викупайся в каламутному потоці, потім у прозорому.
Викупався хлопчик і таким сильним став, що лук зі стрілами здався йому пір’їнкою. Три стріли пустив він у дерево, що стояло далеко в полі. Всі три стріли встромилися поруч — одна біля одної.
Після цього син мисливця вирішив піти на полювання. До вечора ходив він лісом і опинився в невеликій долині. І раптом з’явився перед ним білий олень. Шерсть на ньому блищить, переливається.
— Стріляй у мене! — каже олень. — Пощастить тобі — влучиш, а промахнешся — сам помреш!
Прямо в серце оленя влучила вірна стріла.
Хлопчик приніс шкуру додому і повісив на стіну. Біла шкура світиться, освітлює кімнату сяйвом. Переливаються на шерстинках перлини й алмази.
Чуда про дивну шкуру пішли по всьому царству. Дійшли вони й до царя. Послав цар слугу перевірити, чи правду кажуть люди. Не довелося слузі довго шукати дім мисливця: з його вікна лився яскравий-преяскравий світ! Підкрався слуга до вікна, заглянув у кімнату і ледве не осліп — так виблискувала і сяяла шкура білого оленя!
Бігом помчався він назад до палацу, доповів цареві про перлиново-алмазну шкуру.
— Государю, не годиться простолюдину бути багатшим за тебе, — кажуть назир-візирі цареві. — Відбери в нього шкуру.
Рад би царь відібрати, та як? Не вриватися ж у дім! Що скажуть люди?
— Що тут думати, государю, — каже головний візир. — Запропонуй синові мисливця на бенкет. Неотесаний він, не зуміє поводитися як належить. Тоді ми скажемо, що недостойний він володіти чарівною шкурою, і відберемо її.
Царь негайно запросив сина мисливця на бенкет.
Мати хлопчика була мудрою жінкою. Вона одразу здогадалася, навіщо кличуть її сина до палацу.
— Дивись, сину, поводься ввічливо, — наказала вона. — Поки цар не засміється, не смійся. Не заговорить з тобою, рота не розкривай. Раніше царя і візирів із-за столу не вставай. Коли почнуть розносити їжу, з кожного блюда бери найменше, не їж багато. Після бенкету царь поїде верхи на прогулянку, так ти не випереджай царя і не відставай від нього, якщо поганятимуть коней ускачь.
У палаці син мисливця поводився так, як наказувала мати. Здивувався царь ввічливості сина мисливця. Розгнівався він на своїх назир-візирів, накричав на них, коли син мисливця пішов додому.
— Дурні безмозклі! Розумної поради дати не можете! Не зумієте відібрати шкуру — з вас самих шкуру здеру!
Мовчать назир-візирі, тремтять від страху. Сидять, думають, як виконати наказ царя. І додумалися.
— Накажи, государю, синові мисливця збудувати тобі палац із кісток вешапі, — сказав головний візир цареві. — Проковтне вешапі хлопчиська, і дістанеться тобі шкура білого оленя. А якщо збудує, накажеш перенести шкуру до палацу. Скажеш, не годиться чарівній шкурі висіти в простому домі.
Сподобалася цареві порада візирів. Покликав він сина мисливця й наказав йому збудувати палац із кісток вешапі.
— Змилуйся, великий государю! Я не тесляр, не муляр, ніякого ремесла не знаю, як мені збудувати палац? — благав хлопчик.
— Знати нічого не знаю! Не збудуєш — заплаче по тобі твоя мати! Повернувся син мисливця додому пригнічений, розповів матері, яку роботу доручив йому царь.
— Іди назад до палацу, сину. Попроси царя дати тобі сімдесят арб і візників. Нехай викують для тебе стріли вагою в п’ятдесят пудів, і все це за гроші візирів. Вирушай у країну Каджети. Там у глухому лісі живе вешапі. Візників залиш на узліссі, а сам заночуй у гущавині. Убити вешапі зможеш лише на світанку, якщо підійдеш до нього з тієї сторони, звідки сонце сходить.
Усе зробив син, як наказувала мати.
Дістав він від царя сімдесят арб і візників. Викували йому стріли вагою в п’ятдесят пудів. І за все це гроші платили візирі.
Вирушив хлопчик у країну Каджети. Ніч він провів у лісі, де жив вешапі, а ледве розвиднілося, підкрався до чудовиська зі сходу.
Лежить вешапі, закинувши хвіст за голову. Почув кроки людини, повернув голову до нього, але нічого не побачив — засліпили його промені сходу сонця.
Три стріли пустив сміливий хлопчик і вбив чудовисько. Повернувся він до візників, розбудив їх і послав повідомити жителям Каджети, що звільнив їх від вешапі.
Збіглися каджі, пустилися в танок навколо вбитого чудовиська. Раді, що позбулися ненажерливого вешапі. Потім повели сина мисливця до царя Каджети. Подякував він хлопчикові, запитав, чим винагородити його.
— Нічого мені не треба, — відповів син мисливця. — Допоможіть розділити вешапі та завантажити його кістки на арби.
Дружно взялися каджі за справу і миттю виконали бажання хлопчика, потім вирушили з ним і допомогли йому звести палац із кісток вешапі.
Запрошує син мисливця царя і візирів полюбуватися на палац. Страшний був величезний палац! Поглянув на нього цар і впав без пам’яті.
Не скоро отямився царь. А як прийшов до тями, похвалив хлопчика за старанність і відвагу й наказав залишитися при ньому.
— Будеш супроводжувати мене на полюванні, — каже царь. — А шкуру оленя перенесеш до палацу з кісток вешапі. Цій чарівній шкурі лише в такому палаці й годиться висіти.
Насупилися візирі, не сподобалося їм, що царь наблизив до себе сина простого мисливця. Через хлопчика їм стільки грошей довелося витратити, а тепер ще й очі колупатиме на полюванні. Змовилися візирі погубити сина мисливця. Дізналися вони, що в Залізного дэва є золотий стовп, і кажуть цареві:
— І палац у тебе дивовижний, государю, і шкура білого оленя небачена. Одне погано — не світить шкура в усі боки однаково. Добре б висіла вона на золотому стовпі посеред палацу.
— Добре б, але де взяти золотий стовп?
— У домі Залізного дэва. Накажи відважному синові мисливця перенести той стовп до твого палацу.
Не став царь думати, чи легко юнакові впоратися з таким ділом.
— Принесеш золотий стовп із дому Залізного дэва. А не зумієш — горе твоїй матері! — сказав царь синові мисливця.
Пішов хлопчик за порадою до матері. До кого ж ще йти в тяжку годину? Допомогла йому мати порадою і цього разу:
— Попроси в царя арбу з візником і стрілу міцнішу. Залізний дэв живе за трьома високими горами. У п’ятниці він на полювання виходить, тоді й забереш золотий стовп. Пам’ятай, не подолаєш того Залізного дэва в чесному бою.
Наказав царь візирам дати синові мисливця арбу, візника і стрілу. Викували візирі за свої гроші стрілу вагою в п’ятдесят пудів. Зігнув її син мисливця і зламав. Викували іншу стрілу вагою в сімдесят пудів. Хлопчик і її зламав. Принесли йому стрілу вагою в дев’яносто пудів — не гнеться стріла, не ламається.
Спорядився син мисливця в далеку дорогу. Перебрався він через одну високу гору, через іншу, піднявся на найвищу третю і побачив внизу, біля підніжжя гори, дім Залізного дэва.
Було це якраз у п’ятницю. Пустив хлопчик з вершини гори стрілу в дім Залізного дэва. Загула тятива, заспівала стріла, і рухнув дім. Впав золотий стовп, що підпирав дах.
Спустився син мисливця з візником у долину. Взвалили вони золотий стовп на арбу і привезли цареві.
Царь нагородив сина мисливця й відпустив побачитися з матір’ю, а сам наказав візирам поставити золотий стовп у палаці з кісток вешапі. Повісили сяючу шкуру оленя на стовп. Милується царь нею, не намилується.
Тим часом повернувся з полювання Залізний дэв і бачить: дім його зруйнований, золотого стовпа немає.
Розлютився Залізний дів, помчався слідом за людьми. Затріпотіли гори від його тупоту. Вдерся Залізний дів до палацу з кісток вешапі, а там цар із візирами. Зірвав Залізний дів світячуся шкуру білого оленя, вихопив стовп і почав нищити все й усіх навколо! Розніс він палац — розлетілися кістки вешапі.
Забрав Залізний дів золотий стовп та ще й перлово-діамантову шкуру прихопив із собою.
А син мисливця з того часу перестав ходити на полювання і вбивати звірів. Жив він із матір'ю спокійним, мирним життям.
Вешапі — крилатий дракон.
Інші казки
