Про те, як людина в черепаху перетворилася
Колись давно, у одному селі жили чоловік із жінкою. Жили вони бідно. Чоловік той був лінивим, не любив селянської праці, тільки й робив, що цілими днями слонявся по двору. А дружина його з ранку до ночі працювала в полі — тільки ось багатства ніяк не прибувало! От якось увечері сталося. Заглянула жінка в комору, а там нічого, окрім жмені ячменю, і немає зовсім. Зітхнула вона і вирішила зварити ячмінну кашу.— Ти що, знову ячменем годувати мене збираєшся? — розсердився чоловік. — Не хочу їсти цю кашу!
— Що ж нам тепер робити? — відповіла жінка. — Рису в домі давно немає, і ячменю зовсім мало залишилося. Адже цей ячмінь на нашому з тобою полі вродився, ми й за нього богів дякувати повинні.
— Дурна ти, і голова в тебе дірчаста! — не вгамувався чоловік. — Не бажаю більше їсти ячмінну кашу!
Відштовхнув він миску.
— Бідний! Тільки й робиш, що нічого не робиш, краще б працював! — зітхнула жінка і взялася за їжу.
— Не смій мені перечити, негіднице! — закричав чоловік і вигнав дружину з дому.
Пішла вона, куди очі дивляться: ось уже й село позаду, і поле. Вийшла жінка на гірську стежку. «Піду в гори, там і помру», — думає.
Ішла вона, ішла — тихо навколо, тільки іноді десь сова похмуро гукне. Раптом бачить — горить серед дерев тьмяний вогник, ніби віконце світиться. Підійшла жінка ближче — і справді: стоїть між скель старий дім. Заглянула вона в дім, а там біля вогню сидить бородатий чоловік, варить кабаняче м'ясо.
— Вибачте мене за турботу, — сказала жінка. Обернувся чоловік і каже:
— У таку ніч люди в гори не ходять! Може, ти перевертень?! — Вийняв він із-за пояса довгий мисливський ніж.
— Змилуйтеся наді мною! — благала бідна жінка. — Я — селянка із села, що під самою горою. Дозвольте мені переночувати.
— Та ти, я бачу, справді жива людина, — промовив бородач. — Що ж, заходь, коли прийшла.
Привідкрила жінка солом'яну дверцята і ввійшла в дім.
— Розкажи мені, яка біда тебе вночі в гори привела? — став розпитувати її господар.
Не було жінці що від нього ховати, вона про все й розповіла.
— Треба твого чоловіка за лінощі покарати, — сказав господар. — Поживи поки тут. Ось побачиш — нужда його змусить працювати.
А чоловік дружину чекав, чекав — не вірив, що надовго вона з дому пішла. А потім вирушив її шукати. До ранку по селу ходив, кожен куточок оглянув, в кожний закуток заглянув, а дружини так і не знайшов.
День минав, другий. Слонявся чоловік по двору — працювати-то він не вмів. На третій день не стало сили голод терпіти. Довелося тоді чоловікові вчитися плести бамбукові кошики. Сплете — продасть, тим і жив.
Так десять років, як сон, і проминули. Змирився чоловік із тим, що його дружина давно померла, і рідко про неї згадував. Жив він бідно, працював погано, зовсім опустився.
Ось якось раз поніс чоловік бамбукові кошики по гірських селах. Ішов-ішов, та й дійшов до того самого домика, що між скелями стояв.
— Кошики! Кошики! Купуйте чудові бамбукові кошики! — закричав він, підійшовши ближче.
Вийшла з домика жінка, подивилася на нього, ледь не скрикнула від здивування. Але вирішила виду не подавати, що чоловіка впізнала.
— Прошу, пане торгівець, заходьте в дім, — каже, — дуже нам потрібні бамбукові кошики. А ви, мабуть, з дороги втомилися — відпочиньте, поїжте.
А чоловік із роками підсліпуватим став, дружину й не впізнав одразу. Поставила вона перед ним миску з ячмінною кашею і почала частувати:
— Їжте, не соромтеся!
Голодний був чоловік, миттю угощіння проковтнув і похваляти став: «Що за каша! Ох, як смачно!» — З яких це пір полюбив ти так варений ячмінь? — раптом засміялася жінка. — Пам'ятається мені, раніше ти його терпіти не міг!
Подивився тут чоловік на неї і дружину свою впізнав.
— Ох! — тільки й скрикнув він.
Стало йому раптом так соромно, що схопив він великий кошик, натягнув собі на голову і кинувся геть із дому.
— Гей, почекай! — закричала жінка, кидаючись у догонівку. — Почекай, зупинися! Я ж давно тебе чекала! Давай повернемося в село і будемо жити в мирі та злагоді!
Але чоловік все біг і біг, поки не побачив швидку гірську річку. Зупинився він, щоб перепочити, та раптом відчув: став кошик повільно з голови на спину сповзати. Зробився він маленьким-маленьким, а потім — раз! — і перетворився на гірську черепашку!
— Ой, що ж з тобою сталося?! — закричала жінка. Підбігла вона до річки, підхопила черепаху на руки і гірко-гірко заплакала. А черепаха від сорому голову в панцир втягнула.
З того часу, кажуть, і став панцир у черепах на Окінаві нагадувати бамбуковий кошик, а капризним дітям, які батьків не слухаються і погано їдять, стали казати: «Їж добре, а то перетворишся на гірську черепашку!»
Інші казки
