Старий і чудовисько
Давним-давно живів у одному селі дід. Страшенно любив він рибу ловити. Та ось біда — рибалка він був ніякий. Цілий день сидить біля моря, а спійманих рибок і на вечерю не вистачає. Думав дід, що йому робити, і надумав: «Піду-но я на риболовлю вночі. Навколо — нікого, та й риба сонна, тиха, може, мені пощастить».Ось одного разу вночі вирушив рибалка до моря. Знайшов місце безвітряне, біля самої скелі, закинув вудку — став чекати. Раптом бачить — сидить за скелею інший рибалка.
Розсердився дід. «І вночі спокою немає,— думає.— Навіщо це він на моє місце прийшов рибу ловити?» Хотів був він тому рибакові сказати, щоб ішов геть, та передумав — вирішив його краще розглянути.
Подивився він уважніше, та від страху зовсім мову втратив — сидить за скелею чудисько, що живе на великому шовковичному дереві: обличчя червоне, волосся червоне, у всі боки стирчить. Злякався дід, зігнувся весь, ледь дихає. Зовсім про рибу забув. А у чудиська риба тільки й робить, що клює. Так вони до світанку й просиділи.
«Тільки б світанку дочекатися,— думає дід.— Ось сонечко зійде, чудисько й зникне. Ніколи більше вночі рибу ловити не піду!» А тут і світати почало. Підвелося чудисько, потягнулося й питає:
— Гей, діду, чого ти такий мовчазний? Боїшся мене, чи що? Не бійся, я тебе не чіпатиму. Бачу я, ти теж любиш вночі рибу ловити. Дуже це мені подобається, а то самому нудно ночі проводити.
— Не знав я,— відповідає дід,— що чудиська люблять рибою поласувати. Ось ніколи б не подумав, що ти рибу ловиш.
— Та я й не люблю рибу зовсім,— поморщилося чудисько.— Подобаються мені тільки риб’ячі очі, а саму рибу я й не чіпаю.
— А куди ж ти її діваєш? — здивувався дід.
— Викидаю,— відповіло чудисько.— Та якщо хочеш, можеш собі взяти.
Стоїть дід, не знає, що робити: страшно в чудиська рибу брати.
— Чого задумався? — засміялося чудисько.— Бери — не пожалкуєш. Риба як риба.
Узяв дід ту рибу, додому відніс і юшку зварив. Смачна юшка вийшла.
З того часу так і повелося. Тільки місяць зійде, бере дід вудку і на риболовлю спішить, а чудисько його вже біля воріт чекає.
— Здоров, діду,— каже.— Тепла ніч сьогодні, чую я, добрий улов буде.
Прийдуть вони на берег, сядуть біля скелі і до світанку рибу ловлять. А як зоря займатися почне, вийме чудисько у спійманої риби ліве око і з’їсть, а решту дідові віддасть.
Великий улов був у чудиська. Став дід багато риби додому приносити — одному вже й не з’їсти. Надумав він тоді рибою торгувати. І треба ж, розкуповували ту безокую рибу миттєво!
Розбагатів дід. Лінь йому стало щоночі з чудиськом на риболовлю ходити. Ось і надумав він від свого друга позбутися.
Пішли вони одного разу рибу ловити, дід і каже:
— Ось ти, чудисько, на риболовлі такий вдалий, мабуть, немає на світі нічого, що б ти не зміг зробити.
— Так, мабуть,— погодилося чудисько.— Багато що мені під силу.
— Невже ти нічого на світі й не боїшся? — здивувався дід.
— Налякати мене важко,— засміялося чудисько.— Є, правда, дві речі, які мені зовсім не до вподоби. Нікому я про них не говорив, але тобі, як другові, скажу. Дуже не люблю я слизьких восьминогів, та ще півнів, які про початок дня сповіщають.
Добре запам’ятав дід слова чудиська і вирішив його, що б там не було, налякати.
Дочекався дід ночі, надів солом’яний плащ, капюшон на голову натягнув і на дах свого будинку забрався — чекає, коли чудисько за ним прийде. А чудисько й не відає, що дід лихе задумав, йде стежкою, вудкою махає і пісеньку наспівує. Підійшов до воріт, та як вкопанний і зупинився. Бачить — сидить на даху великий півень, крилами махає.
Здивувалося чудисько: «Що це півень серед ночі на даху робить?» Побачив дід, що чудисько його помітило, і давай ще швидше руками махати, ніби крилами, та кричати що є сили: «Кукуріку! Кукуріку! Скоро сонце зійде! Скоро сонце зійде!».
Злякалося було чудисько, назад попятилося, та зупинилося. «Дивний якийсь голос у цього півня,— думає,— на дідівський схожий». Здогадалося воно, що дід його обдурити вирішив, розсердилося.
— Де ж, діду, твоя вдячність? — питає.— Я з тобою дружити хотів, а ти...
Заплакало чудисько, обличчя руками закрило і геть побігло, та біля воріт восьминога побачило — слизького, огидного. Закричало чудисько, затремтіло, та в темряві й зникло, ніби й не приходило зовсім.
Зрадів дід, що від нечистої сили позбувся. «Не треба мені тепер на риболовлю ходити,— думає.— Буду вдома сидіти, гроші рахувати, та на сонечку грітися».
Та не вийшло так, як дід хотів. Прокинувся він вранці — тут болить, там болить. Поохав, поохав, та й помер.
Кажуть старі люди, що це чудисько його покарало за те, що вдячним бути не вмів.
Інші казки
