Дві жаби

Давним-давно, коли місто Кіото ще було столицею Японії, жила в Кіото жаба.

Жила вона не де-небудь, а біля храму, у маленькому напіввисохлому колодязі на подвір'ї палацу.

Добре їй там було: дно м'яке, липке, сире.
Але ось настало спекотне літо. Таке спекотне, що все навколо висохло — калюжі, канави, струмки. І старий колодязь, звичайно, теж повністю пересох. Дно потріскалося, стало сухе й тверде. Навіть не вірилося, що в колодязі сидиш.

«Довесться переїжджати! — подумала бідна жаба. — Та куди ж? Поруч усе навколо висохло. Піду-но я до міста Осака. Осака, кажуть, біля моря, а я моря ніколи не бачила. Хоч подивлюся, яке воно!»

Вибралася жаба з колодязя й тихенько пострибала дорогою до міста Осака.
А в місті Осака жила інша жаба. У великому круглому ставку їй жилося вільно. Вона заривалася з головою у м'який мул або плавала у каламутній воді серед хитаючихся водоростей, а в сонячний день грілася на теплому гладенькому камені.

Але й в Осака теж стало дуже спекотно. Там теж висохли й канави, і струмки, і ставки. Висох і той круглий ставок, у якому жила жаба. Дно зовсім обміліло. Все життя жила жаба в ставку, а тепер опинилася на суші — ні води, ні мулу, одна суха пилюка.

«В Осака посуха! — подумала жаба. — Треба кудись перебиратися. Піду-но я до міста Кіото. Кіото, кажуть, столиця Японії. Заодно подивлюся на столичні палаци та храми».

Подумала так жаба й пострибала не поспішаючи дорогою до Кіото.
І сталося так, що обидві жаби вирушили в дорогу одного й того самого дня й навіть одної й тієї самої години — рано вранці. Одна пострибала з Кіото до Осака. Інша — з Осака до Кіото. Стрибали жаби не поспішаючи: скок — і посидять, скок — і посидять. І оскільки вийшли вони в дорогу одночасно й кожна з них стрибала не швидше й не повільніше за іншу, то, значить, і зустрітися вони мали якраз посередині дороги.

А якраз посередині дороги між Осака й Кіото стоїть гора Тенодзан. Ось жаби пристрибали до цієї гори, трохи відпочили й почали поволі підніматися вгору схилом. Піднімалися вони, звичайно, дуже повільно, бо не звикли стрибати по горах. Пыхаючи й надуваючись, лізли вони все вище й вище. Одна одну вони ще не бачили, бо між ними була гора. Нарешті жаби дісталися до самої вершини. Тут-то вони й зіткнулися головами.

— Ось так так! — сказала кіотська жаба.
— Ось так так! — сказала осакська жаба.
— Я жаба з Кіото й стрибаю до Осака. А ви? — запитала кіотська жаба.
— Я жаба з Осака й стрибаю до Кіото. У нас в Осака така посуха!
— В Осака посуха? В Осака посуха? — збентежилася кіотська жаба. — Як і в Кіото? Як і в Кіото?

— А хіба в Кіото теж спекотно?
— Як же, як же! У нас в Кіото не те що калюжі, а навіть і колодязі пересохли.

— Значить, немає сенсу нам і стрибати далі, — сумно сказала осакська жаба. — Якщо у вас посуха й у нас посуха, то краще вже гинути вдома.

Жаби замовкли й задумалися. Прикро повертатися з півдороги!
Думали вони, думали й вирішили одна одну перевірити. Хто знає, що тобі наговорили перехожі!

— Я ось що думаю, — сказала кіотська жаба. — Якщо вже я злізла на таку гору, то хоч подивлюся звідси на місто Осака. Адже з гори, мабуть, можна побачити й море.

— Ось це добре придумано! — сказала осакська жаба. — Подивлюся-но й я з вершини гори. Адже звідси, мабуть, можна побачити й палаци, і храми міста Кіото.

Обидві жаби піднялися на задні лапки, витяглися на весь свій жаб'ячий зріст, витріщили свої жаб'ячі очі й почали дивитися вдаль.

Дивилися, дивилися, і раптом кіотська жаба гепнулася на землю й сердито сказала:

— Та що ж це таке? Нічого нового, нічого цікавого! Точнісінько наш Кіото! Усі говорять: море, море! А ніякого моря я в Осака не бачу.

І осакська жаба теж розсердилася:
— Що ж це таке! Яка ж це столиця! Точнісінько наш Осака. Я-то думала побачити столичні палаци й храми. А насправді нічого там немає цікавого, усе як у нас.

— Ну, якщо так, треба повертатися до Кіото! — сказала кіотська жаба. — Будемо чекати дощу вдома.

— Ну, якщо так, треба повертатися до Осака! — сказала осакська жаба. — Якщо піде дощ, то й вдома буде мокро.

Жаби попрощалися, повернули кожна в свій бік і зашльопали вниз по горі. І як тільки стрибнули разів зо два, то й загубили одна одну з очей, бо між ними знову піднялася гостра вершина гори.

Тим усе й закінчилося: кіотська жаба повернулася до Кіото, а осакська жаба — до Осака. І до кінця свого життя думали вони, що місто Кіото — як дві краплі води схоже на місто Осака, а місто Осака — на місто Кіото.

Але це неправда. Зовсім не схожі ці міста.
То в чому ж справа?
А в тому, що кіотська жаба бачила зовсім не Осака, а свій рідний Кіото, а осакська жаба бачила зовсім не Кіото, а Осака.

Адже у жаб очі на маківці. І тому, коли вони стали на задні лапки й задрали голови догори, то очі у них опинилися ззаду.

Ось вони й дивилися не вперед, а назад: кожна жаба дивилася туди, звідки прийшла.

Тільки самі вони про це не знали.
І ось осакська жаба повернулася до Осака, до свого ставка, й сумно сказала своїм жабенятам: — Що Осака, що Кіото — усе одне болото! І жабенята гірко заплакали. Тому й кажуть: «Діти жаби — ті ж жаби».

А кіотська жаба повернулася до Кіото, на старе місце, забралася знову до свого колодязя й сказала сусідкам-жабам:

— Ніякого моря на світі немає!
Тому й кажуть: «Колодязна жаба моря не знає».

↑ Догори

Дві жаби

Інші казки