Помста краба

Давним-давно жили по сусідству краб і мавпа. Одного разу в погожий день вирішили вони прогулятися. Ідуть вони гірською стежкою – лежить на землі зернятко хурми. Мавпа його підняла, і пішли вони далі. Підходять до річки, і тут краб знайшов рисовий колобок. Підняв його краб і показує мавпі:

– Дивись, що я знайшов!

– А я знайшла ось це зернятко! – відповідає мавпа.

А сама з заздрістю думає: Ех, мені б такий колобок! І почала вона умовляти краба:

– Давай поміняємось: ти мені рисовий колобок, а я тобі зернятко хурми.

– Е, ні. Мій колобок ось який великий...

– Але ж зернятко можна посадити, воно зійде, виросте дерево, скільки хурми ти збереш, подумай!

Подумав краб і погодився:

– Ну що ж, мабуть, ти права! – І краб проміняв свій великий колобок на маленьке зернятко хурми.

Схопила мавпа колобок і тут же, на очах у краба, почала ним ласощітися. А коли з'їла, сказала:

– До побачення, крабе! Дякую тобі за частування!

І, посміхаючись, побігла. А краб поспішив до свого саду і посадив там зернятко.

Посадив і примовляє:

– Швидше зійди, зернятко хурми, а то роздавлю клішнею.

Незабаром з'явилися паростки, а потім листок за листком, гілочка за гілочкою, дерево з кожним днем все росте та росте. Це дуже тішило і радувало Краба; він відчував величезне задоволення від думки про те, що скоро дерево стане великим і на ньому з'явиться багато плодів.

Правду кажуть, що для каштана і персика треба три роки, а для хурми – вісім.

Якраз на восьмий рік восени колишнє зернятко, завбільшки з кінчик мізинця, перетворилося на таке велике дерево, що на нього треба було дивитися, задираючи голову, і, точно як казала Мавпа, воно все було обвішане, наче ліхтариками, червоними смачними плодами.

Краб був у захваті. Йому дуже хотілося швидше скуштувати хурми, але, як він не намагався дістати їх знизу, на жаль, ніяк не міг схопити їх своїми клішнями, бо був дуже низьким на зріст.

Забратися на гілки дерева теж не виходило, адже краби можуть пересуватися лише в один бік – убік. Що ж робити?

«Ні, – засмутився він, – самому мені тут, мабуть, не впоратися; залишається лише йти до своєї приятельки Мавпи і просити її зібрати для мене плоди з дерева. Так, це найкраще».

В одну мить краб опинився біля житла Мавпи.

– Ти вдома, пані Мавпо?

– А, пане Крабе! Рада вас бачити, давно ми з вами не зустрічалися.

– Давно-то давно. А за цей час те саме зернятко, яке я колись виміняв у тебе на рисовий колобок, виросло в величезне дерево.

– Ось бачиш, я ж тоді казала. Ну, а як плоди, багато їх?

– Ціла купа... Тільки ось у чому річ. Ніг у мене, як ти сама знаєш, дуже багато, але я все ж не зміг залізти на дерево і не дістався до плодів, які виростив із такою турботою. Ну, чи не досадно? Соромно мені турбувати тебе, пані Мавпо, але що робити! Будь ласка, сходи збери їх для мене. У нагороду за твій труд я дам, звичайно, тобі одну-дві штучки.

– Та що ти, такі дрібниці, старий Крабе. Яка тут нагорода! Адже ми ж з тобою приятелі, здається. Зараз же я піду і зберу їх для тебе.

Виявивши так легко свою згоду, Мавпа вирушила разом із Крабом.

Прийшли вони до житла Краба. Подивилася Мавпа на дерево... А й справді!

Дерево стало дуже великим, і все воно обвішане червоними стиглими плодами.

– Гарно, що й казати; і смачні ж мають бути плоди.

– Ну, про це потім поговоримо, а ти ось лізь швидше на дерево, збирай і кидай їх сюди.

– Зараз я так і зроблю.

Мавпа швидко вилізла на дерево. Миттєво зірвавши один плід, вона одразу почала його їсти.

– Гм, як смачно, кращого і бути не може.

Краб під деревом заворушився.

– Гей! Ти там сама ласощішся? Ну, це нікуди не годиться.

– Це я пробую, чи не отруйні вони. – Вона знову зірвала плоди і почала жувати.

– Ти знову їси. Не смій ласощітися там сама, кидай сюди!
- Гаразд, зараз кину. - І вона кинула один плід. Спритний Краб підібрав плід і приготувався майже цілком проковтнути його, але... О жах! Гіркою терпкістю зв'язало йому язик і горло.

- Цей зовсім гіркий, зірви, будь ласка, мені стиглі.

- Ну, а цей як?

Краб пожував-пожував і сплюнув: знову зелений.

- І що ти тільки там примхливий. Ну ось тобі, ось!

Мавпа з усіх сил почала кидати зовсім зелені, тверді як камінь плоди, намагаючись потрапити ними Крабу в голову.

- Ой, боляче! - не витримав нарешті Краб, падаючи навзнаки.

Мавпа шпурнула ще раз.

- Боляче, боляче!.. Що ти робиш?

- Та що мені тут товкти з тобою, всі ці плоди мої, а ти пропадай пропадом, здихай зовсім.

І розбійниця Мавпа, як градом, посипала незрілими плодами, розбивши ними без жалю Крабу вдребезги весь його панцир.

Помітивши нарешті, що він уже зовсім не дихає, вона зірвала всі до останнього стиглі плоди й, схопивши їх у в'язку, без оглядки кинулася додому.

У Краба був син; цього дня він якраз вирушив на прогулянку зі своїм товаришем до далекого озера.

Ось він повернувся з прогулянки — і який же жах постає його очам вдома! У саду під деревом розпластався бездиханним його батько Краб. Панцир і клешні були розбиті вдребезги. Він уже не бачив, він уже не чув, він уже був Крабом іншого світу.

Бачачи це, Краб-син ледь не збожеволів. Гірко, безутішно заридав, обіймаючи бездиханне тіло свого батька... На жаль! Не повернути його цим до життя. Залишається одне — помститися за загибель батька, вбивши ворога. Але хто ж це? Де він? Як знайти хоч якийсь слід? З пригніченим виглядом озирався юнак навколо.

Тут він помітив, що від тих красивих стиглих плодів, які ще вчора висили на дереві, не залишилося й сліду. Навколо валялися в великій кількості лише зелені, не дозрілі плоди, якими, мабуть, і був розбитий панцир його батька. Молодий Краб ляснув себе по коліну.

«Ну, тепер розумію. Очевидно, це справа рук Мавпи. Не раз чув я від батька, що колись давно, коли він прогулювався біля річки з Мавпою, він виміняв у неї на рисовий кульок зернятко хурми, яке й посадив ось тут.

Значить, тепер цій підлій Мавпі захотілося скористатися працею мого батька, ось вона й убила нещасного так по-розбійницьки. Так воно і є; вона забрала всі стиглі плоди, лише зелені й залишила. Ну, захотілося тобі поласувати, що ж тут такого? Скажи ти про це батькові, і він, звичайно, поділився б, але вбити так підступно й утекти!

Постривай же, найпідліша Мавпишко, скоро ти дізнаєшся, як уміє помщатися Краб». Він розсердився так, що почав фурчати, випльовуючи піну, і очі його налилися кров'ю; потім задумався знову.

«Як-не-як, а Мавпа — істота, мудра життєвим досвідом; вона зуміла так сприт позбавитися навіть мого батька, де ж мені з моєю недосвідченістю впоратися з нею?»

Довго розмірковував він і врешті зовсім засмутився, не бачачи жодного виходу з цього становища, але раптом у нього ніби просвітліло в голові.

Батько його завжди був у великій дружбі з кам'яною Ступою.

Ця Ступа раніше була звичайним каменем у кам'яній огорожі, де жив старий Краб, але потім її помітили люди, і вона зробила блискучу кар'єру, досягнувши високого звання Ступи. Від природи вона непохитна в принципах і такого характеру, що не піде на попятну, якщо дасть обіцянку.

Якщо їй розповісти все й попросити допомоги в помсті, то вона, напевно, не відмовить. Не гаючи ні хвилини, молодий Краб вирушив прямо до Ступи. Будучи прийнятий нею, він з риданням розповів усі обставини жахливої, незаслуженої смерті свого батька.

Слухаючи його, Ступа глибоко переживала й уселяко втішала молодого Краба.

- Яке злочинство! - обурювалася вона. - Можу уявити, як ти маєш бути засмучений; але не хвилюйся, будь ласка, я помщуся, вб'ю ворога.

А все ж ворог — це Мавпа, і не так легко впоратися з нею. - Потім вона послала свого слугу попросити завітати до неї Печеного Каштана, майстра стріляти з рушниці, та Велику Осу, вчительку фехтування на списах. Ступа давно вже була з ними в дружбі.

Коли Каштан і Оса прийшли до Ступи, роздумуючи дорогою, навіщо вона їх покликала, вона звернулася до них з такою промовою:

- Дуже вдячна вам, що так швидко завітали. Я наважилася турбувати вас через наступну справу. Я користувалася надзвичайними милостями з боку батька присутнього тут Краба. Ось,- і вона розповіла детально про все,- він зазнав незаслуженої смерті від Мавпи, і я вирішила допомогти цьому панові, молодому Крабу, помститися за смерть його батька, але наш супротивник — відомий сміливець, спритна Мавпа, і не так просто й легко вбити її.

Мені хотілося б попросити вас взяти участь у помсті за смерть старого Краба. Ось чому я турбувала вас, попросивши прибути сюди.

Допоможіть, будь ласка, вбити цю підлу Мавпу.

Вислухавши все це, Каштан підсунувся ближче й сказав переконано:

- З того, що я щойно чув, випливає, що причиною сварки послужив мій товариш, плід хурми, і ось я, теж плід, вважаю себе зобов'язаним стати помічником панові Крабу в помсті. Наказуй, будь ласка, Ступо, що вважаєш потрібним.

Оса теж не захотіла відставати.

- А я,- заявила вона,- дуже рада нагоді встромити своє спис і помститися цій підлій Мавпі, яка завдавала мені чимало горя, осквернюючи мої житла.
Ступка була дуже рада такій одноголосності своїх приятелів.

— У мене просто додається сил від того, що ви так охоче погоджуєтесь. Ну, так ось, у мене є дещо план, не знаю тільки, чи сподобається він вам.

— Який план?

— У будь-якому плані найголовніше — це скритність, підсуньтеся ж до мене ближче.

— Ми слухаємо тебе, Ступко.

Кажуть, що якщо троє людей радяться разом, то й сам Мондзу не зможе придумати нічого мудрішого. Ступка, Каштан і Оса, схилившись один до одного, почали виробляти якийсь секретний план, і, ведучи свої переговори шепотом, нарешті дійшли до певного рішення.

— Будемо ж уважні, — говорив один.

— Не вкладатимемо меча в піхви! — мужньо вигукував інший.

На цьому вони й розійшлися.

Ступка, яка була особливо дружна з батьком Краба, пішла разом із ним до його житла і, обрядивши, як належить, тіло покійного, благоговійно вклонилася йому.

Звернімося тепер до Мавпи. Підло вбивши Краба, забравши всі стиглі плоди, вона була задоволена тим, як вдало все закінчилося, але, усвідомлюючи все ж таки, що зробила погано, вона очікувала від родичів страшної помсти. Думка про це турбувала її, і вона кілька днів просиділа вдома, нікуди не показуючись і страждаючи від нудьги.

Але нахабства Мавпі не бракує.

«Ні, — вирішила вона, — нічого подібного не може бути. Коли я вбивала Краба, там не було нікого стороннього, до того ж Краба я забила на смерть, а мертві не говорять; отже, ніхто не може знати, що це справа моїх рук, а раз ніхто цього не знає, то навіщо мені самій засмучуватися і боятися. Так, звичайно, нема чого мені хвилюватися через це».

Заспокоївши себе такими аргументами, Мавпа вибрала деньок і обережно пробралася до житла Краба, щоб розвідати, як обстоїть справа. Все виявилося саме так, як вона вирішила.

Молодий Краб зовсім і не думає їй мстити. Родичі покійного дійшли висновку, що старий сам необережно ліз на дерево, бажаючи зірвати хурму, але оскільки панцир у нього дуже важкий, то ноги не витримали; він кулеметом полетів із дерева і, впавши на тверді, недозрілі плоди, яких було багато на землі, розбився на смерть.

Причина, отже, у власній необережності Краба; він, як то кажуть, що посіяв, те й пожав, і мстити за це, звичайно, нікому.

Мавпа заспокоїлася і вирішила, що якщо справа обстоїть так, то непогано було б їй відправитися до молодого Краба і висловити свої співчуття з приводу спітканого його нещастя.

Ось вона, мавпина мудрість: глибоко тоне, але дрібно пливе.

Поки Мавпа розмірковувала над таким станом справ, до неї завітав посланець від Краба. Роздумуючи, навіщо це він прийшов, Мавпа ввела його всередину житла і приготувалася вислухати.

— На днях наш пан, старий Краб, бажаючи зірвати плоди хурми в саду, ліз, чого б, власне, йому не слід було робити, на дерево.

Справа, звичайно, для нього незвична; не втримавшись, він кулеметом полетів униз і тут же віддав Богу душу, розбившись об землю.

Сьогодні якраз минає сьомий день з часу його смерті. Ти була з ним дружна, і син покійного просить тебе завітати на поминки, заздалегідь вибачаючись за скромність пісного частування. Крім того, він просить тебе прийняти на знак пам’яті дерево хурми, яке йому більше не знадобиться.

Молодий пан Краб наказав мені просити тебе завітати до нас зараз же, разом із мною. Посланець повідомив усе це дуже ввічливо.

Вислухавши його, Мавпа зробила вигляд, що вражена. — Що я чую?

Пан Краб впав із дерева і розбився на смерть? Та не може бути! Я просто вухам своїм не вірю. Ой, ой, яке нещастя! Повинна сказати правду, тут є частка і мого гріха.

З дитинства ми жили з Крабом душа в душу. Вісім років тому ми якось гуляли біля річки, і пан Краб знайшов рисовий кульок, а я — зернятко хурми. Ми тоді ж і помінялися ними. Подумати тільки, що це нещасливе дерево виросло з того самого зернятка. Шкода, тим більше шкода, що сама я, значить, трохи причетна до цього... Якби я знала, що так вийде, ні за що б не дала йому це зернятко, але він так благав, що я все ж таки погодилася... А тепер... трапилася така історія... Просто слів не знаходжу!..

Чи то вона таємно лизнула перець, але сльози з очей полилися нестримно, і вона непідробно заплакала.

«І звідки береться в неї? — дивувався посланець. — Ну що ж, подивимося, скоро ми змусимо тебе плакати справжніми сльозами».

Але він не подав ніякого виду і ще ввічливіше сказав їй:

— Як тебе засмутило це, як ти сумуєш! Наш покійний пан Краб радіє, напевно, в глибині своєї могили. А яку відповідь накажеш передати моєму панові?

— Само собою зрозуміло, яку. Я дуже винна, що, не знаючи про те, що сталося, не прийшла досі висловити свої співчуття, але я хочу виправити цю помилку і зараз же відправлюся попрощатися з покійним.

— Як буде радий молодий пан, що ти так охоче погодилася завітати. Ну, тоді я піду трохи попереду.

— Я зараз же за тобою.

— З нетерпінням будемо чекати.

— Зараз, зараз буду.
- До побачення.
- До побачення, дуже вдячна.

Коли посланець пішов, Мавпа почала говорити сама з собою:

«Ну, звичайно, так все і є, ніякого підступу. У цього дурня Краба даремно тільки очі на вилізку, нічого він ними не бачить; ні на що путяще він не годиться. Ось і зараз: він зовсім не помічає свого ворога, який уже поруч. Навпаки, його він наполегливо запрошує попрощатися з померлим, умовляє прийняти дерево на пам’ять... Правду каже прислів’я: “Злодієві ж і нагорода”.

Дурень, ну дурень! Але не будемо, однак, балакати про це, все це на мою ж користь. Підемо, підемо на їхні поминки».

Чим далі, тим нахабнішою ставала Мавпа. Одягнувшись, як належало за обставинами, вона вирушила до житла Краба. Там її шанобливо зустріли, вклонившись до землі, родичі Краба, які чинно розсілися праворуч і ліворуч біля кам’яної огорожі. Бачачи це, Мавпа з гордовитим виглядом повільно пройшла між ними до передпокою.

Тут її чекав слуга Краба, який, побачивши гостю, з вітанням шанобливо вклонився, провів її коридором у внутрішні кімнати і запросив сісти на приготоване для неї місце.

Мавпа сіла, де їй було вказано, і почала відпочивати.

Через деякий час до неї вийшов господар, молодий Краб.

- Ласкаво просимо, пані Мавпо. Прошу вибачити, що приймаю тебе в такому бідному житлі, — ввічливо привітав він її.

- А-а! Син покійного Краба! Несподівано спіткало тебе таке нещастя; уявляю, як тобі, мабуть, важко, — відповіла Мавпа, з важливістю висловлюючи свої співчуття.

Тим часом почалися клопоти з прийому гості.

Принесли маленький столик з їжею; подали саке.

Мавпа, надзвичайно задоволена, бачачи, що за нею так доглядають, зовсім забула про обережність і почала частуватися, як то кажуть, до відвалу.

Після обіду гостю провели до чайної кімнати, де мала відбутися чайна церемонія за всіма правилами. Попросивши її відпочити тут, молодий Краб вийшов.

Минуло вже чимало часу, а він все не повертався.

«Я чула, що чайна церемонія — дуже довга, але мені зовсім не під силу терпіти так довго. Ах! Добре б якнайшвидше попити чаю, горло зовсім пересохло», — подумала вона.

Мавпа, поступово опам’ятовуючись, почала відчувати сильну спрагу.

Втративши всяке терпіння і бажаючи випити хоч чашку окропу, вона підійшла до жаровні, але лише приклала руку до кришки казана, як схований там заздалегідь Каштан, розрахувавши, що настав слушний момент, вистрілив у неї так, що тільки гупнуло, і влучив їй у шию.

Це стало для Мавпи повною несподіванкою, і, ахнувши, вона впала. Але не така це істота, щоб можна було укласти її з одного разу.

- Ой! Ж...ж...жже! — заверещала вона і, затискаючи рану, стрімко вибігла з чайної кімнати.

Тут, зовні будинку, її підстерігала схована під навісом Оса.

- Ага! Тебе-то мені й потрібно, гірська Мавпо! — І вона, виставивши величезне вістря свого списа, одразу ж встромила його в щоку Мавпи.

Одна засідка за іншою; зовсім розгубилася Мавпа і, вирішивши, що з усіх тридцяти шести способів боротися наразі найкращим буде втеча, бо життя дорожче за все, прикрила лапами голову і кинулася геть.

Але на шляху її вже підстерігала Ступка, схована в кам’яній огорожі. З глухим гуркотом впала вона на голову пробігаючої Мавпи і притиснула її до землі. Під вагою Ступки Мавпа не могла навіть поворухнутися; розпластавшись, вона лише жалібно стогнала.

Тут прибіг уже встигший переодягнутися в бойові обладунки молодий Краб і, блищачи перед самим мордою Мавпи своїми успадкованими від батька клішнями, холодно засміявся, побачивши її в такому жалюгідному стані.

- А як ти думаєш, гірська Мавпо, що буде тепер?
- Так, звичайно, мені про те...
- Звичайно! Про це й говорити нема чого. За те, що ти так безжалісно обійшлася з моїм батьком...
- Ні... Він сам через те, що...
- А! Так ти все наполягаєш на своєму?! Ну, я змушу замовкнути твій брехливий язик, — сказав він і, розкривши з клацанням свої клішні, одразу ж відсік голову Мавпі.

Так славно Краб помстився Мавпі за свого батька.

↑ Догори

Помста краба

Інші казки