Три силачі

Багато років тому в одному селі народився славний малюк. І хоч він і ріс, але чомусь залишався немовлям. Навіть говорити не навчився.

«Такий же в нас уродився недорік! Яка ж доля його чекає?» — хвилювалися батьки. Але нічим не могли допомогти.

Так і ріс малюк, не вилазячи з кошика, в який його поклали батьки.
Минуло йому п’ять, сім, десять років. І весь цей час хлопчик пролежав у кошику, не вимовивши й слова.

І ось того дня, коли йому виповнилося п’ятнадцять років, він раптом закричав на весь дім:

— Батьку, купи мені залізну палицю вагою в сто кан! (Кан — міра ваги, що дорівнює 3,75 кг.)

Почувши його голос, батько був вражений:
— Дивись-но, синок заговорив!
Мати теж дуже здивувалася, підбігла до сина й вигукнула:
— Ти справді можеш говорити?
— Так, як бачите, я розмовляю. Купіть мені, будь ласка, залізну палицю!
Все більше дивуючись, батько запитав:
— Навіщо тобі палиця, якщо ти навіть ходити не вмієш?
— Правильно, поки що не вмію. Але залізна палиця буде мені посохом, коли я почну ходити, — сказав хлопчик.

«Досі він зовсім не говорив, а сьогодні заговорив, та ще й так уміло й розумно. Мабуть, це якийсь незвичайний хлопчина», — подумав батько і, не гаючи часу, вирушив у містечко замовити залізну палицю вагою в сто кан.

Через кілька днів коваль повідомив, що заказ готовий.
Батько взяв із собою двадцять сусідів, і всі вони з вигуками «Ен-яра-хой!», «Ен-яра-хой!» взвалили палицю на плечі, принесли в село і віддали її хлопчику. Той із радістю схопив палицю, сперся на неї, крякнув, напружився і встав на ноги. Потім він потягнувся і, на загальне здивування, вмить став дорослим і перетворився на красивого й товстого, як борець, здоровяка зростом більше шести сяку (Сяку — міра довжини, що дорівнює 30,3 см).

Батько, мати й мешканці села роззявили рота від подиву і почали протирати очі: чи не сон це все? Хлопчик, який стільки років залишався немовлям, раптом став красунем-богатирем! Як же це було не відсвяткувати!

Почалися вітання, люди заклопоталися й готували все для бенкету. Хто готував страви з рису та червоних бобів, хто пік коржі, хто ніс саке.

Коли всі зібрані почали їсти, пити, співати й танцювати, молодий силач, посміхаючись, сказав:

— На знак подяки за те, що на мою честь влаштували такий чудовий свято, я покажу вам свою силу.

Він вийшов уперед, легко підняв свою залізну палицю вагою в сто кан і почав однією рукою швидко крутити нею. Палиця замиготіла в повітрі, наче колесо водяного млина. Усі були вражені й, не кліпаючи, дивилися на нього.

«Оце так, він не проста людина! Цього хлопчика, безперечно, послали боги», — вирішили присутні й назвали його, який досі не мав імені, Тікаратаро (Тікаратаро — хлопчик-силач).

Минуло близько року. Одного разу Тікаратаро звернувся до батька й матері:
— Дорогі батьки, відпустіть мене на три роки!
Батьки здивувалися й запитали, куди він збирається.

— Як ви знаєте, рівного мені за силою немає ні в нашому селі, ні в сусідніх. Ось я й задумав побродити світом і випробувати свою силу. Мені хочеться побувати всюди й допомогти людям, чим зможу, — пояснив Тікаратаро.

— Це ти добре придумав. Можеш сміливо вирушати в дорогу, — погодився батько.

А мати цілий день варила рис і готувала з нього колобки завбільшки з кавун. Спекла вона тридцять великих колобків, поклала їх у величезний мішок і подала синові.

Тікаратаро скуштував колобків, вийшов із рідного дому й закрокував дорогою, голосно стукаючи своєю палицею.

Так він ішов багато днів і одного разу зустрів велетня, який котив перед собою величезний камінь діаметром у три кен (Кен — міра довжини, що дорівнює 1,8 м).

«Схоже, цей велетень почуває себе на дорозі повновладним господарем. Котить свій камінь і ні на кого не звертає уваги. Який нахаба!» Розмірковуючи так, Тікаратаро продовжував іти вперед, поки камінь не підкотився до нього. Тоді Тікаратаро голосно закричав незнайомцю:

— Гей, ти, годі безобразничати!
Він зупинив камінь своєю палицею і штовхнув його ногою. Камінь пролетів десять кен і впав у поле. Велетень, який котив камінь, страшно розлютився й накинувся на Тікаратаро:

— Навіщо ти відштовхнув мій камінь?
— А не хочеш помірятися зі мною силою? Якщо хочеш, то спочатку назви себе, — запропонував Тікаратаро.

— Згоден, — відповів велетень. Я — перший силач у Японії, мене звуть Ісікотаро. А тебе як?

Тікаратаро засміявся:
— Ти — перший силач у Японії? Не сміши мене! Слухай уважно: перший силач у Японії — я, а звуть мене Тікаратаро. Хочеш переконатися — давай битися!

— Ну, тримайся! — вигукнув Ісікотаро.
І вони схопилися. Але Ісікотаро не встояв: одним рухом Тікаратаро підняв супротивника в повітря і з вигуком «Е-е-ей!» з усієї сили кинув його так, що той шльопнувся в багно за сто кен від місця боротьби.

— Ва-ва-ва! — заревів Ісікотаро.
Тікаратаро голосно зареготав.
Весь у багні, Ісікотаро виліз на дорогу і, смиренно склавши руки, сказав:

— Тікаратаро-сан, здаюся на вашу милість. Перший силач у Японії — ви. Дозвольте мені служити вам.

— Гаразд, будь моїм слугою, — погодився Тікаратаро і рушив далі, супроводжуваний Ісікотаро.

Через кілька днів вони зустріли велетня, який, стогнучи, тягнув на собі храм, покритий червоним лаком.

— Ой, ой! Яка ж сила в цього велетня! Напевно, він називає себе першим силачем у Японії, — сміялися Тікаратаро й Ісікотаро, йдучи йому назустріч.

Але, коли вони підійшли ближче, виявилося, що храм, який ніс велетень, загороджував всю дорогу, так що неможливо було ні пройти, ні обійти.

— Гей, ти ж нам перешкоджаєш! — крикнув Тікаратаро.
Але велетень навіть не подумав вибачитися. Сердито дивлячись на тих, що підійшли, він заревів:

— Що таке? Не можете відійти, так ідіть звідки прийшли, дурні ви такі!

Його слова розлютили Тікаратаро. Він ударив залізною палицею по храму, той з гуркотом впав на землю і розбився на дрібні шматки.

Гнів незнайомця не мав меж. З налитим кров’ю обличчям він накинувся на Тікаратаро.

— Ах, так ти розбив мій храм? Це тобі даром не пройде! Хіба ти, невіглас, не чув імені Мідотаро — першого силача у Японії?

— Гм, це тобі лише здається, що ти — перший силач у Японії, адже насправді сильніший за всіх я, — спокійно відповів Тікаратаро і вказав на свого супутника: — Це мій слуга на ім’я Ісікотаро. Після мене він — найсильніша людина у Японії. Якщо ти чимось незадоволений, тобі доведеться мати справу з ним.

Ледь він закінчив, як Мідотаро кинувся на Ісікотаро. Зав’язалася запекла боротьба. Вони боролися, схоплюючись і розходячись, напружуючи всі свої сили, але ніхто з них не міг взяти гору над суперником.

— Ісіко, почекай, зараз я за нього візьмуся! — крикнув Тікаратаро.
Він схопив Мідотаро за шию, сильно струснув і відкинув далеко вбік. Мідотаро відлетів на сто кен і впав посеред поля.

— Хо-хо-хо! — зареготав Тікаратаро.
— Ха-ха-ха! — підтримав його Ісікотаро, тримаючись за боки.
Мідотаро, весь у багні, виліз на дорогу і, шанобливо склавши руки, звернувся до Тікаратаро:

— Раніше я був із силачів силачем, завжди всіх перемагав, а ось зараз уперше зазнав поразки. Візьміть мене, будь ласка, до себе, прошу вас!

— Гаразд, будеш мені служити. Дивись, будь хорошим товаришем Ісікотаро. Іди за мною, — дозволив Тікаратаро і, супроводжуваний двома силачами, продовжив шлях.

Ішли вони, йшли і одного разу, із настанням ночі, прийшли до великого міста. На їхнє здивування, у місті не було ні душі, не чулося людських голосів. Навіть котів і собак не було видно. Місто ніби вимерло. «Це не просто так! Мабуть, щось трапилося», — подумали силачі.

Вони почали блукати містом і в одному провулку помітили дівчинку, яка сиділа навпочіпки під навісом. Їм здалося, що вона плаче. Силачі підійшли до неї й запитали:

— Що трапилося? Чому ти плачеш, дівчинко?
Дівчинка, розплакавшись, подивилася на незнайомців і промовила:

— Цієї ночі мене повинен з’їсти перевертень.
— Що ти кажеш! Тебе з’їсть перевертень? За що ж?
— Близько двох місяців тому в нашому місті з’явився страшний перевертень. З тих пір він приходить щоночі й одного за одним пожирає людей. Сьогодні настала моя черга.

Дівчинка ще сильніше заплакала й упала на землю. Троє силачів переглянулися. Тікаратаро ласкаво потупав дівчинку по плечу:

— Ну-ну, заспокойся, перестань плакати. Тепер тобі нічого боятися. Ми розправимося з цим злодієм-чудовиськом! Веди нас швидше до себе додому!

Радісна дівчинка вигукнула:
— Дякую вам! Обов’язково вбийте перевертня!
Вона привела їх до свого дому, і вони з нетерпінням стали чекати приходу страшилища.

Глибокої ночі на вулиці почувся жахливий виття: уо-о! уо-о! Двері дому затріщали й упали. На порозі з’явився величезний перевертень, весь зарослий шерстю, з палаючими очима й довгими гострими іклами.

— Хапай його! — командував Тікаратаро.
Мідотаро кинувся на ворога, але отримав такий сильний удар, що відлетів убік. Тоді з криком «Ну, тримайся, мерзенний перевертень!» у бій кинувся Ісікотаро. Але перевертень не злякався й з жахливим виттям продовжував рватися в дім.

Тут Тікаратаро замахнувся своєю палицею й рушив на ворога, а Ісікотаро й Мідотаро з двох боків схопили чудовисько за ноги. Перевертень у страху подався назад, і в той же момент Тікаратаро обрушив палицю йому на голову. Від лиходія й сліду не залишилося.

Радості дівчинки та її батьків не було меж.
Звістка про загибель чудовиська миттєво рознеслася містом, і, хоча до світанку було ще далеко, всі мешканці покинули домівки й прибігли дякувати силачам.

— Ви — наші рятівники, — зі сльозами на очах говорили вони. — Не йдіть від нас!
— Залишайтеся разом із вашими супутниками назавжди у нас! — просили вони Тікаратаро. — Будьте князем у нашому місті! Ми всі просимо вас залишитися!

Тікаратаро задумався й, посміхаючись, похитав головою.
— Від усього серця дякуємо вам за такі ласкаві слова, але виконати вашу просьбу ми не можемо. У світі, мабуть, ще багато людей опиняються в біді, подібній до тієї, яку ви щойно уникли. Ми для того й мандруємо, щоб допомагати простим людям.

Настав ранок. Містяни зі смутком попрощалися з Тікаратаро, Ісікотаро й Мідотаро й провели їх через усе місто.

І три силачі продовжили свою мандрівку.

↑ Догори

Три силачі

Інші казки