Чарівне коромисло
У провінції Юньнань, де здавна живе народ І, є велика гора Гуаньїнипань. Під горою тече швидкий струмок із холодною водою. Щодня сільські пастухи приганяють сюди корів, а самі розташовуються на березі, поки корови щипають траву та п’ють прозору джерельну воду.І ось пастухи помітили: рівно опівдні невідомо звідки з’являється гарна дівчина, а в стаді замість дев’яносто дев’яти корів стає сто. А ввечері, коли настає час гнати корів у село, їх знову виявляється дев’яносто дев’ять. А дівчина кудись зникає.
Пастухи швидко подружилися з красунею і дуже її полюбили. Вона знала багато цікавих історій і дуже вміло їх розповідала.
— Серед цих корів, — сказала одного разу дівчина, — є одна не проста, а чарівна: вона ходить по воді, як по землі — хвилі перед нею розступаються. На ній можна проїхати морем. Ось яка вона! І кожен волосок у неї на спині чарівний: витримає тисячу цзінів (Цзінь — це міра ваги, що дорівнює приблизно 500 грам). На такому волоску людині легко нести будь-яку вагу, не втомлюючись.
Почувши це, пастухи захотіли дізнатися, яка ж із корів чарівна. Але дівчина лише посміхнулася і промовила:
— Заслужити чудову річ можна лише чесною працею.
Сказала вона так і зникла: сонце вже сідало за гору.
Здивувалися пастухи і вирішили, що до них приходить небесна фея. Порахували вони корів — дев’яносто дев’яти. Чарівну корову фея, мабуть, забрала з собою на небо!
Наступного дня пастухам захотілося поласувати дикими яблуками. Вони лізли на дерево, зривали плоди і не помітили, як корови забралися на кукурудзяне поле. Так вони б і витоптали весь посів, якби їх не помітив старий сторож. Він прибіг на поле, почав кричати, розмахувати руками, та хіба одному впоратися з таким стадом? Старий схопив своє старе коромисло, на якому носив хмиз, і почав бити корів. А коромисло це вже багато років служило старому, від сонця й дощу воно потріскалося й стало шорстким.
Старий розігнав корів і, стомлений, сів відпочити. Він і не помітив, що в тріщинах його старого коромисла застрягли клочки коров’ячої шерсті.
Сонце схилялося до заходу, пора було йти додому. Старий набрав дві в’язки хмизу, повісив їх на коромисло і здивувався: «Що це? Чому так легко нести?»
Він додав ще одну в’язку — і навіть не відчув її ваги! Додав ще одну — а коромисло так і не стало важчим. Що за дива? Старий обвішав хмизом все коромисло, залишивши між в’язками лише вузьку щілину для плеча. Понес — а ваги не відчуває! І пішов він дорогою незвично швидко, ніби хтось підганяв його. Задоволений повернувся старий додому: і хмизу багато приніс, і зовсім не втомився!
З того дня став він носити на базар у місто величезні в’язки хмизу. Грошей у нього тепер вистачало і на їжу, і на питво, і ще залишалося. І зажив він набагато краще, ніж раніше.
Якось ішов старий із хмизом у місто і зустрів на дорозі одного багатія. Той побачив, що старий несе величезний вантаж, і здивувався: невже старій людині під силу знести стільки? Зупинив багатій старого і почав його розпитувати.
— У мене чудове коромисло, — відповів той, — скільки ні навантажиш на нього — ваги не відчуваєш!
Багатій не повірив, спробував сам. Так, старий правду сказав: коромисло з хмизом було ніби без вантажу! Загорілися у багатія очі, і почав він просити старого:
— Продай мені своє коромисло! Я дам тобі за нього п’ятсот лан срібла.
Довго не погоджувався старий: шкода йому було розлучатися з таким коромислом. Але багатій пристав, як комар, — продай та продай!
«Ну, добре, — подумав старий, — я на ці п’ятсот лан срібла до кінця життя ситий буду, а ти попрацюй, пісобирай хмиз!»
Старий отримав срібло, а багатій — чарівне коромисло, і пішли вони кожен своєю дорогою. Багатій повернувся додому, дивиться на своє коромисло — не натішиться: тепер він розрахує всіх батраків і буде носити хмиз сам.
Він почав гладити коромисло і помітив на ньому тріщини.
Тоді багатій пішов до сільського тесляра і наказав йому якнайкраще обстругати і відполірувати коромисло, щоб воно блищало.
Тесляр взяв рубанок, пройшовся ним раз-другий і зняв усі волоски чарівної корови. Коромисло стало гладким, блискучим, але... чарівна сила його зникла!
Повернувся багатій додому і почав хвалитися перед дружиною своєю покупкою. Та подумала: «Минулого року, коли багатий урожай зібрали, і то він так не радів! Мабуть, і справді цінну річ купив».
Захотілося їй самій спробувати чудові властивості коромисла; повісила вона на нього спочатку маленьку в’язочку хмизу — щоб спину не зламати.
— Та не бійся, — закричав їй чоловік, — коромисло ж чарівне, цілий дім повісь — і то не відчуєш!
Він притягнув дві величезні в’язки хмизу і повісив на коромисло.
— Ну, тепер піднімай!
Дружина напружилася, охнула і впала на землю.
— Тьху! Яке ж воно чарівне?! Уві сні тобі це приснилося, чи що?
«Хіба жінка може зрозуміти справжнє чарівництво?» — подумав багатій. Він додав ще дві в’язки хмизу, рвонув коромисло, що було сили, і... воно переломилося!
Так і мало статися: адже чарівну річ можна заслужити лише чесною працею!
Інші казки
