Ллється світ попереду, темрява стелиться позаду
Казку я вам розповім, нічого не приховуючи, так, як розказували мені ввечері на селі.Жили-були чоловік та жінка. Як одружилися вони в молодості, народилася у них донечка. Росла донечка красунею-прекрасунею, як сонечко ясне, як ягідка рясна. Ті, кому вже час було одружуватися, всі вагалися, всі сподівалися: адже вона дівчина, як усі дівчата, колись-небудь доведеться і їй нареченого собі вибрати.
Та, як то кажуть, кожне насіння легко сходить і зеленіє, але нелегко квітне та дозріває. Буває, дощі та злі вітри гнуть паросток до землі, рвуть його й ламають, і важко йому знову до себе прийти, чоло до сонця підняти. Так настали важкі дні й для бідної дівчини. Нізвідки, нізвідки захворіла її матуся і віддала душу богу. Лише встигла дістати з-за пазухи перстень, віддати його доньці та промовити:
— Бачиш цей перстень? Бережи його, як зіницю ока. Хто б тебе не сватав, надінь йому перстень на палець: якщо припаде впору, виходь за нього, а якщо ні, то й не думай.
Поховала вона матусю, зажурилася, засумувала, минуло трохи часу, і знову почали її наречені докучати.
Приміряла вона всім перстень, але нікому він не припадав впору. Так і не змогла собі нареченого вибрати.
Жив у ті часи Чоловічок-з-нігть, борода-з-лікоть, і був у нього онук, нехай його й не згадують, потворний та страшний, як нечиста сила. Якось так сталось, що чудище Чоловічок-з-нігть довідався, який розмір персня, а довідавшись, розвів багаття гаряче і змусив онука дев’ять днів та дев’ять ночей тримати руку у вогні-полум’ї; коли розм’якла рука, поклав її Чоловічок-з-нігть на ковадло і трах-тарарах — став кувати дев’ятьма молотами. Кував, кував, поки не підігнав палець онука під розмір персня.
Тоді нарядив Чоловічок-з-нігть свого онука в убрання, золотом і сріблом шите, самоцвітами прикрашене, і послав його красну дівчину сватати. Вклонився той дівчині, простягнув палець… і припав йому перстень впору. Горе-горюшко, у бідної дівчини сльози рікою полилися. Не чекала вона, не гадала, що такий наречений їй дістанеться. Але коли матуся на смертному одрі так наказала, нікуди їй було дітися. Плакала вона, причитала, але ніхто її горя допомогти не міг, ніхто її не міг втішити.
Як вона там не крутилася-вертілася, але вдалося їй сховатися з очей дракона і, ніким не помічена, побігла вона до матусиної могили і стала гірко плакати:
— Ой, земле ти чорна,
Ой, могило темна,
Хоч би дощ тебе розмив,
Хоч мороз би розщепив,
До матусі на дно землі,
Щоб стогони мої дійшли.
День-увесь я сльози ллю,
Нехай почує біль мою!
— Що з тобою сталося, дочко моя мила? — почувся голос глухий, наче стогін.
— Ой, матусю рідная, залишила ти мені перстень на горе-нещастя, не знайшовся по ньому наречений, як усі наречені, а припав він впору чудищу-дракону. Навчи мене, матусю, розуму-мудрості, як мені від дракона позбутися, а то, якщо мені вийти заміж за таке лихо, краще з тобою рядочком у могилку лягти.
— Дочко моя, іди додому і скажи нареченому, що, якщо пошиє він тобі убрання прекрасне, як небо на зорі, як сонце опівдні, як вечір на заході, вийдеш за нього, а якщо не зможе, нехай іде собі геть.
Повернулася дівчина додому і сказала змію прямо в очі, що якщо пошиє їй таке убрання, вийде за нього заміж, а якщо не виконає наказ, нехай і до порогу не наближається.
Онук Чоловічка-з-нігть послав цю вістку до зміїного царства, і пошили там із золота та самоцвітів таке убрання, якого ні до того, ні після білий світ не бачив.
Повернувся дракон із убранням, з поклоном віддав його дівчині. Коли вона його наділа, то убрання сиділо на ній, як вилите. І як не славилася дівчина красою, а в убранні тому в сім разів краща стала. На грудях, на плечах, на подолі три сонця сяяли; сходове, полуденне і західне. Дракон ликує, а дівчина сохне і сумує. Лице її із золотистого стало земляним, по щоках рікою сльози ллються; побачила вона, що весілля готується, і побігла таємно до могили своєї матусі, та так гірко заплакала і запричитала, що серце розривалося:
— Ой, земле ти чорна,
Ой, могило темна,
Ти розвернися піді мною,
Ляжу, матусю, з тобою,
Твоєю хусткою зранку
Сльози я свої утру.
А якщо ні, із-під землі
Добру пораду мені пошли:
Що мені робити, як мені бути,
Померти мені чи жити?
І знову донісся із-під землі глухий голос:
— Доню моя сумна,
Чому ти сльози ллєш,
Мені спокою не даєш?
— Матусю, матусю, — промовила дівчина, — змій мені убрання пошив, тепер із весіллям поспішає.
— А ти скажи нареченому, нехай пошиє ще одне, і щоб було воно прекрасне, як ранок ясний, і пронизане променями, і всипане квітами у всій їх красі при ранковій росі, колір їх очі б манив, запах душу б п’янив. І якщо пошиє він тобі таке убрання, виходь за нього, а якщо ні, накажи йому й близько до дому не підходити.
Повернулася дівчина додому і каже дракону:
- Коли любиш ти мене, драконе, і хочеш, щоб я твоєю нареченою стала,
одягни мене спершу в сукню прекрасну, як ранок ясний, пронизаний променями, усіяну квітами в усій їх красі при ранковій росі, колір їх щоб вабив очі, запах щоб душу сп'яняв, а якщо ні…
Не встигла вона договорити, як онук Чоловічка-з-ногітка вже помчав у царство драконів і підняв на ноги золотарів та кравець – найкращих майстрів своїх. Три дні вони квіти збирали, три дні нитку шовкову пряли, три дні самоцвіти та зернятка золота підбирали і пошили таку сукню, що не знайдеш другої на світі; дивлячись на неї, птахи щебетали, люди тремтіли, очей відірвати не могли, на обличчях усмішки цвіли. Як одягнула її дівчина… ох… брате мій!.. Ні прекрасний травень, ні квітучий край, ні коханий погляд, ні сонячний сад, ні кадри на горі при ранковій зорі – ніщо з нею порівнятися не могло. Тільки з піснею, тільки з мрією порівняти її можна було. Хто на неї дивився, від любові до неї млів, а дівчина ходить похмурою тучею та плаче сльозами гіркими.
Пішла дівчина знову таємно на могилу матусі і плаче, ридає, горе в сльозах виливає:
Ой, земле ти чорна,
Ой, могило темна,
Ти на маму тиснеш плечі,
Та печаль моя не легша,
Чорна-чорна ніч твоя,
Чорніша доля моя.
Ти, могило, розступись,
Матусю, до мене явись.
Втретє хочу запитать:
Померти мені чи жить?
- Що трапилося, донечко рідна?
- Пошив дракон сукню і чекає, щоб я йому руну подала, під вінець з ним пішла.
- Красуне моя, накажи дракону пошити тобі третю сукню, прекрасну,
як ніч-чарівниця, з зоряним небом і повним місяцем, і якщо й з цим він впорається і сукня всім сподобається, зроби вигляд, що підкоряєшся, почни весілля веселе: а як вийдеш у двір танцювати, приклади руку до квітки на грудях і промов: «Ллється світ попереду, темрява стелись позаду», – і йди, куди очі дивляться. Станеш вільна, як пташка небесна, як вітер весняний, ніхто не знайде ні слідів твоїх, ні тіні.
Переказала дівчина дракону свій наказ, а чудовисько нічого не відповіло, воно вирішило і це завдання виконати на славу роду драконового. «Гаразд, – думає, – не сьогодні, так завтра, а будеш ти моя». Вирушив воно і пошив їй третю сукню, таку прекрасну, що цілого дня не вистачило б на її опис, та й часу на це в нас немає. Прийшов онук Чоловічка-з-ногітка до дівчини, вона вбралася в новий наряд і стала справжньою красунею; на її плечах два дорогоцінні камені сяяли, як дві ранкові зірки, на поясі рубінові та смарагдові грона, на грудях повний місяць світився і був великий, але все ж прекрасніше було дівоче лице.
Небагато часу минуло, і вони завели весілля. Гостей з’їхалося безліч, пішло бенкетування та веселощі. Музика заграла, танці розгорілися, і нікому не спало на думку, що на тому й весіллю кінець.
Ось настав час виводити наречену з дому за старим звичаєм. Лише стали гості місце для хороводу очищати, наречена руку до квітки на грудях приклала і промовила:
– Ллється світ попереду, темрява стелись позаду!
Лише сказала ці слова, туман чорний опустився на землю, і дівчину більше ніхто не бачив. Відійшовши від дому, пішла вона краєм неба, зоряними променями, і дійшла до старого лісу густого: справа була до вечора, і вирішила вона знайти собі в гущавині місце для ночівлі.
Сонце вечором заходить, зранку сходить рано, а гроза й дощ, коли їм заманеться, можуть нагрянути.
Дістався онук Чоловічка-з-ногітка до царства драконів, ті не дали йому на печі засиджуватися, а швидко зібрали ще одного дракона з двома злими-презлими собаками і послали дівчину шукати. Собаки – ніс у землю, хвіст трубою – повели їх світом, повели по свіжому сліду. Біжать пси попереду, а дракони позаду, обидва махають кулаками, скрегочуть зубами, несуться на всіх парах і наяву мріють, і уві сні їм сниться, як би швидше дістати красуню-дівчину.
Незабаром добігли собаки до лісу, загавкали і кинулися в зарості, де дівчина сховалася. Бідолаха зі страху зомліла, хотілося їй крізь землю провалитися.
Схопив її лютий онук Чоловічка-з-ногітка за руку, хотів із кущів витягнути, тягне-потягне, а вона й не шелохнеться; не хоче. А другий дракон, не довго думаючи, хап! – дівчину шаблею по руках і відтяв їх по самі лікті. Впала дівчина на землю, заплакала, а онук Чоловічка-з-ногітка кинув одну руку одній собці, другу – іншій, кивнув своєму супутнику, повернув додому і був такий.
Залишилася красна дівчина сама зі своїм горем, зі своєю печаллю. Пішла
вона лісом, а сили слабшають; раптом, звідки ні візьмися, розігралася гроза, піднялася буря страшна, вітер лютує, дерева корчує. Сховалася дівчина від непогоди, як змогла, а тут – трах! – зламалася верхівка дерева, а на ній було гніздо з пташенятами. Вітер гніздо розірвав, і посипалися пташенята, хто куди. Лежать, бідолахи, такий пісень піднімають, що й каменю було б від жалю до них заплакати.
Зворушив дівчину крик пташенят, стала вона по лісу метатися, зібрала їх обрубами рук, присіла над ними і вкрила, поки гроза і дощ не вщухли. Лише вона залишити їх збиралася, як раптом чує: птах якийсь над головою крильцями шелестить. Запіщали пташенята і потягнулися до матері. Зраділа птаха, побачивши, що її діти живі й неушкоджені, і запитала дівчину:
- Чим же тобі віддячити за зроблене добро?
- Чим тобі не шкода.
- Ой, рідненька моя, рада б тобі руки відростити, та нема в мене води чистої, як сльоза, з джерела джерел, що б’є з-під драконової скелі, і здобути її не в силах. Піклуватимусь я про тебе, як піклуюсь про пташенят своїх: як їх году, так і тебе годуватиму.
Розпрягла птаха крило, повела ним над дівчиною й обернула її у пташеня, схожого на інших, як дві краплі води.
Вигодувала вона їх, виходила, а як підросли пташенята, піснею веселою: сонце зустрічали, над вільними полями порхали. Трималися вони зграйкою, самі їжу здобували, самі на нічліг літали.
А неподалік від лісу, де жили пташенята, рос великий прекрасний сад Зелен-царя.
Повадилися пташки в той сад літати, черв’яків, жучків дзьобати, поки одного прекрасного дня не помітили яблуньку-красуню, гіллясту, розкішну. А яблунька та була не проста: вранці листя розпускалося, опівдні гілки квітами вкривалися, через день плоди наливались, такими вони були солодкими, смачними та соковитими – язик проковтнеш. Як помітили вони те дерево, так тільки на ньому яблука й дзьобали. Зелен-царь терпів день, терпів два, але, бачачи, що так йому врожаю не зібрати, скликав трьох синів своїх і промовив:
- Сини мої, коли яблука їсти хочете, постережіть дерево від птахів небесних.
- Постережемо, батьку, – відповіли в один голос сини.
Першого вечора пішов стерегти старший син, та недовго він пильнував: сковав його сон, такий міцний, що ледве червоне сонце його вранці розбудило.
Від сорому не знав він, куди й дітися: сміялися з нього і цар, і брати, і весь двір.
Другого вечора пішов стерегти середній син. Боровся він із сном, боровся, а коли сутінки зовсім спустилися, заснув ще міцніше за брата. Наступного дня знову було з кого посміятися.
Третього вечора пішов стерегти молодший син. Взяв він із собою зброю молодецьку, вибрав місцечко затишне й сів у засідку. Посидів він недовго – над землею ніч опустилася. Раптом у повітрі крилечка зашуміли, пташки всією зграйкою на яблуню сіли й ну плоди дзьобати! Підняв царевич лук, прицілився, та тільки помітила це дівчина, у птаху перетворена, і закричала:
- Стій, царевичу, не стріляй!.. Коли нас уб’єш, нічого не виграєш, лише радості позбавишся.
Злякався царевич, лук опустив, а пташка – скок, скок! – з гілки на гілку, все нижче й нижче, і, як тільки землі досягла, обернулася знову красунею-розкішницею.
У царевича серце защеміло від любові до неї. Але як побачив її безрукою, заплакав гірко; заплакала й дівчина разом із ним. Лилися сльози струмками, але полум’я любові їх швидко висушило. І розповіла йому дівчина життя своє, життя гірке-прегірке, затьмарене псом-драконом.
- Душі б своєї не пожалів, лише б бачити тебе з руками. Чи можливо це?
- Птаха, що обернула мене у пташеня, казала, що якщо хто привезе води чистої, як сльоза, з джерела джерел, що б’є з-під драконової скелі, зможу я одужати, і руки в мене відростуть такими, як були. Оглянувся царевич, побачив у саду серед дерев квітучий червоний мак, зірвав його й приколов дівчині на груди.
- Візьми цю квітку, а я вирушаю в путь-дорогу. Як засумуєш за мною, кинь квітку у прозору воду: якщо потоне – не жди мене більше, якщо попливе по воді – жди мене хоч цілий вік, а як підпливе до берега – жди мене рік один…
- Куди ж ти зібрався?
- Піду до скелі драконової.
- Туди навіть птах не залітає, а людина тим паче.
- Коли все-таки повернуся, де тебе шукати?
- Буду я зранку в твоєму саду піснею зустрічати схід сонця. Розлучилася красуня із сином Зелен-царя, знову пташкою обернулася і стрибнула на гілочку.
Потім взяла вона маковий квіток у дзьоб, полетіла до струмка прозорого, кинула його у воду й з трепетом дивилася, що з ним станеться. Поплив був квіток за течією, потім до берега… і пристав, ніби там увесь свій вік рос. Зраділа пташка і швидко полетіла до палацу подивитися, чи ще там молодець, а він уже далеко пішов, держав шлях до царства драконів, до джерела джерел із водою, як сльоза.
Заспівала пташка пісню розставання, пісню добрих зустрічей, а царевич ішов та йшов — лісами, горами, місцями, де дракони мешкали, і одного прекрасного дня дістався до глибокого страшного яру, на дні якого три чорти сварку зав’язали, за чуби тягалися та такий галас підняли — хоть святих винось. Побачивши мандрівника, стали його благати:
— Добрий чоловіче, коли привів тебе випадок до нас, змилуйся і розсуди нас: дуже міцний горішок, самі ми його не розкусимо. Батько наш на смертному одрі заповів нам три речі, а от ми ніяк спадщину не поділимо.
— Що ж він вам залишив?
— Пару постолів, кушму та флуер. Але речі ці не прості, а чарівні. Коли взуєш постоли, можеш у них ходити по воді, як по суші. Кушму як надінеш на голову, йдеш своєю дорогою — і горя тобі мало, ніхто тебе не побачить, а на флуері як заграєш, одразу опиняєшся там, де душі твоїй заманеться.
— Важку загадку ви мені задали. Бачите, яка користь, коли кожен із вас отримає по одній речі? Один піде по воді, другий — сам чорт знає куди. Ось якби один із вас усім заволодів, це було б діло.
— Ось я й думаю зробити так, щоб все одному дісталося. Тепер слухайте мене. Залиште речі тут, у яру, і біжіть до того пагорба, що видно вдалині. Хто швидше туди добіжить та назад повернеться, тому володіти всіма речами.
— Гаразд, — погодилися чорти.
— Ну, ставайте в ряд і марш!
Як пустилися вони… гей-гей… батюшки, такий пил підняли, що на десять верст навкруги кодри припорошили. Біжать чорти, а царевич у вус посміхається. Взув він постоли, надів кушму на голову, заграв на флуері, і тільки встиг подумати, як опинився біля скелі драконової, біля джерела джерел із водою, як сльоза.
Відчули дракони, що хтось із джерела воду бере, і миттю зібралися старі й малі. Глянули, а там ні живої душі, а самі чують — бере хтось воду. Ось лихо! Оточили вони джерело, очі витріщили, але нікого не бачать. Нахилився один дракон над джерелом, а невидимий царевич як розмахнеться булавою — і хвать! його по потилиці, ледве світу не позбавив.
— Ой-ой, хто мене вдарив, очі б йому повилазили! — завив дракон і хвать! хвать! того, що позаду нього стояв, думаючи, що це він його вдарив; той теж обидника не помітив і вдарив іншого. Стали дракони бити один одного, зав’язали бійку, таку, що ні неба, ні землі не видно. Тільки один дракон залишився живим, і не взяв його ні палаш, ні булава.
І подумав царевич, що коли не зламала дракона сила булави, нехай зламають його стіни в’язниці та підвальна темрява. Приклав молодець флуер до губ і побажав опинитися разом із змієм при царському дворі. Не встиг він пісні заспівати, як уже був удома. Посадив дракона під замок, за сімома запорами, під охорону стражників, а сам попрямував просто до саду, де в зеленому листі співала пташина зграя: помітивши його, пташка одразу стрибнула з гілки на гілку, поки на землі не опинилася, і як тільки торкнулася землі, обернулася червоною дівицею. Від радості царевич сміявся, а дівиця плакала. Засукав він їй рукава аж до самих плечей і тричі змочив кульгавки водою джерельною. Тоді ж у дівчини руки відросли такими, як були, і засяяла вона від щастя. Прекрасне сонце, коли виривається з-за гірських круч, з-за чорних хмар, прекрасний квіт, коли вітер над ним не віє, дощ польє і сонце пригріє, прекрасний цвітучий луг у травні, коли теплий вітерець його пестить. Такою ж красивою була й дівиця з відрослими руками, з радістю в серці й усмішкою на обличчі.
Пішли вони разом до палацу, а Зелен-царь від радості, що син повернувся, та ще й з такою дівицею-красунею, кинувся їм назустріч. Але не встиг він їх обійняти, як стражники закричали від жаху: почали руйнуватися стіни й ламатися запори темниці — це дракон із полону виривався. Матінко, який страх усіх охопив! Багато хто розбігся, а царевич надів кушму на голову, і коли підійшов до нього розлючений дракон… хвать! його булавою по одному скроні, потім по іншій так, що уложив його на місці. Підійшла до дракона дівчина, впізнала його й затремтіла; чудовисько зібралося з силами і простягнуло руки, щоб схопити її. Але тут дівчина помітила на його пальці свій перстень і — раз! — зірвала його. Того ж мигу дракон обернувся на порох, тільки купа кісток на землю впала — давно вже йому час було помирати. Наказав тоді Зелен-царь своїй челяді кістки спалити, а попіл по вітру пустити, щоб і сліду драконового не залишилося, а потім закрутив весілля з музикою нечуваною, зі стравами небаченими, і гостей скликали з усього світу. Приїхав на весілля з далекого царства і батько дівиці: за ним першу послали карету з дванадцятьма кіньми. І розгорівся там бенкет — на весь світ! Хто сів за стіл, голодним і тверезим не вставав.
Щастя привело і мене на їхнє весілля. Погуляв я на ньому, повеселився і бачив, як вони зажили в мирі й злагоді.
Інші казки
