Кирмиза
Про що казку поведу, діти, все так і було колись, а якщо б не було, по світу б не розповідали б цієї казки.Жив-був великий пан, мав він багатства незліченні, маєтки безмежні. Палац його був збудований із самоцвітів і вночі світився, як у сонячний полудень. Під стінами його ховалося дев'яносто дев'ять льохів, повністю наповнених золотом і сріблом, а навколо палацу розкинувся розкішний сад, у якому росли дерева з усіх кінців світу. Але не золотом і не палацом, не садами і не маєтками найбільше дорожив пан. Донька Кирмиза — ось що було найціннішим його скарбом. Була вона гарна, як сама весна, посмішка її — ніби сонячний схід, ясна, очі — дві зірки серед ночі, стан її тонкий — ніби дзвінкий колос, що колихається ввечері під тихим вітерком, голос сріблястий — ніби дзвін мониста, а сукня на ній — така краса, ніби квіти, коли їх обмиває ранкова роса.
Сімнадцяти років Кирмиза багатьох позбавила спокою, залишивши їм натомість сум'яття. Пан бачив усе це і вирішив не віддавати доньку заміж за першого-ліпшого, а лише за вибраного нареченого. Наречені до них валили з-за тридев'яти земель, з-за тридев'яти морів. Надумав пан випробувати їх усіх. Збудував із самоцвітів високу-превисоку сходи від землі до вершини вежі завширшки у дві п'яді зі сходинками із скла. Посадив він Кирмизу у вежі, а нареченим так сказав:
— Хто підніметься нагору цими сходами, дістанеться до Кирмизи, зніме перстень з її пальця та назве її по імені, тому вона і дістанеться.
Помчалися юнаки з усіх сил волю пана виконувати, але всі спотикалися на першій сходинці. Аж раптом з'явився дракон на леві верхом, грива на леві догори, кігті гачками; сходинка за сходинкою піднявся він сходами до самої Кирмизи; дракон перстень з її руки зняв, назвав її по імені. Привів пан доньку до палацу, покликав дракона, заручив їх, благословив, і почалося весілля, якого білий світ не бачив. Весь народ веселиться, бенкетує, дракон-потвора тішиться, а наречена сумує, гірко плаче, ніби квітка в'яне. Відчула бідна дівчина, що лютий він, цей пес-дракон. Сумувала дівчина, тужила, але, вичекавши хвилину, із хоромів утекла і побігла до стайні до свого улюбленця Гайтана — чарівного коня — і гірко заплакала.
Кінь заіржав і запитав її:
— Чого ти сльози ллєш, добра Кирмизо?
— Як же мені не плакати, коли віддає мене батько за дракона з далекої сторони; йому не живі, мертві потрібні.
— Мовчи, не плач, не голоси: коли життя миле — добро перемагає, а зло відступає. Завтра, як накаже тобі змій збиратися в дорогу, відсип мені міру гарячих вуглів, надінь на мене вуздечку золоту зі срібними вудилами та й відправляйся з ним. У дорозі весь час відставай від нього на три кроки. Він тебе запитає: "Чому, дорога Кирмизо, ти їдеш позаду мене?" Ти відповідай, що жінці слід їхати позаду чоловіка. А як перестане він тебе помічати, дістань шаблю з піхов і тримай її у правій руці на рівні шиї, міцно чіпляйся за сідло, я поскачу попереду, а дракон мертвим упаде на дорогу.
Заспокоїлася Кирмиза, повернулася до хоромів і якось дотягла до наступного вечора, коли дракон наказав їй збиратися в дорогу. Швиденько взяла вона міру, наповнила її палаючими вуглями і понесла Гайтану. Чарівний кінь миттю з'їв усі вугли. Потім вона наділа на нього золоту вуздечку зі срібними вудилами. І ось сів дракон на леві верхом, а Кирмиза на Гайтана — чарівного коня, і вирушили вони в дорогу. Наречена все відстає від дракона на три кроки. А дракон все обертається та питає:
— Чому ти, Кирмизо мила, відстаєш?
— Так уже слід жінці їхати позаду чоловіка.
Дракон, вдивляючись у далечінь, поскакав, як вітер, лише пил стовпом піднявся. А красуня Кирмиза штовхнула чарівного Гайтана за повід, дістала шаблю з піхв, взяла її в праву руку, підняла на рівень драконової шиї і фьють!.. голову йому з плечей долій. Понесся лев через гори, долини і привіз обезголовлене тіло прямо до замку, де дракониха-мати всі очі прогляділа, синочка з красунею-рабинею чекаючи. Рано вона раділа, тепер сумувати довелося, і від злості дракониха руки покусала, волосся повиривала. І ось з того дня стала вона палити дрова у великій крем'яній печі, бо надумала красуню Кирмизу зловити, живою чи мертвою, привести та спалити. Горів вогонь цілий рік, ні вдень, ні вночі не згасаючи. А сама дракониха шукала по білому світу, але знайти Кирмизу не могла.
А краса-дівчина у весільному вбранні вклала у піхи меча і поскакала на чарівному коні Гайтані по зеленій галявині, по високих горах, по глибоких долинах, через поле чисте, через тінисті ліси, через річки широкі, через води глибокі. І до світанку наступного дня прискакала в село, схоже на наші Барабоєни. Трапилося це в середу, день був ярмарковий, і з'їжджалися туди жителі навколишніх сіл. А оскільки вже настала пора відпочити, то зупинила Кирмиза коня на околиці села на базарній площі.
В одному з сусідніх сіл, назвемо його Фрасинешти, жив у той час хлопець на ім'я Іон; сам він був статний, красою не обділений, але ось гріх який — ніяк одружитися не вдавалося. Ті, кого він сватав, не погоджувалися, а ті, що самі напрошувалися, йому не до вподоби були. Схвилювався Іон і пішов до знахарки, що ворожила по зірках, хто для кого створений, боби кидала та щастя пізнавала. І ось що розповіла хлопцеві ворожка:
— Відправляйся в середу затемна до Варабоєн на ярмарок і першого, хто туди приїде, не роздумуючи, бери, будь то старуха чи дід, чоловік чи жінка, хлопець чи дівчина. Веди його додому і живи з ним разом: так боби кажуть, щастя тобі сулять.
Ледь зайнявся світанок, хлопець уже до Барабоєнського ярмарку під'їжджав. Гайтан — чарівний кінь — знав про те, що Іон виїхав із Фрасинешт, і каже Кирмизі:
— Господине-господине, засунь руку в моє праве вухо, дістань звідти одяг та надінь його.
Протягнула Кирмиза руку і дістала пару чабанських шароварів, довгу селянську сорочку з вишитим коміром і рукавами, червоний, як вогонь, пояс, високу загострену шапку і пару постолів із загнутими носками — все нове. Кирмиза одяглася, коси під шапку сховала і стала схожа на доброго юнака, стрункого, як ялина, красивого на диво.
Як почали зірки на кебі гаснути, а туман поволі плив із долини до вершин пагорбів, під’їхав і Іон, увесь у поті.
— З добрим ранком, хлопче, — промовив Іон здалеку.
— Доброго ранку! — відповів той йому. Слово за слово, а Іон каже прямо:
— Поїдемо до мене жити.
Після довгих суперечок і умовлянь вирушили разом до Фрасинешт.
Але як би хмари не затягували небо, земля час від часу бачить сонячний промінь. Так і до Іона час від часу доходили то погляд, то посмішка, то слово ніжніше, і серце казало йому, що не хлопець із ним їде, а дівчина, та все не вірилося. Думав він, гадав, зовсім розгубився і знову пішов до знахарки.
— Бабусю, — каже він, — немає мені спокою від хлопця, якого я привів сьогодні з ярмарку: дивлюсь на нього, і все мені здається, ніби це дівчина. Запалила стара вуглинку, подивилася на полум’я й відповідає:
— Коли сумніваєшся, випробуй його. Виїдьте удвох верхи в чисте поле, поскачіть наперегонки. Якщо обжене тебе — ніяк не інакше, як хлопець, а якщо відстане, то знай, що це дівчина проклята.
Повернувся Іон додому і, побачивши, що хлопець задумався, сказав:
— Давай верхи покатаємось.
— Чому ж, можна!
Виїхавши в поле, Іон став на стременах і показав йому вдалині великий курган.
— Давай, хлопче, посперечаємось: хто перший об’їде той курган і сюди повернеться?
Кирмиза прошепотіла: «Скачи, чарівний коню Гайтане!» І тільки він її й побачив, а Іон батогом хльоскає коня, та куди йому, не така вже й швидкість! Давно вже він втратив хлопця з виду і занепокоївся, а раптом той не повернеться. Став він під’їжджати до пагорба, а хлопець вітром назустріч несеся.
Повернув Іон коня і хльость, хльость! батогом, раз, два по коню, але куди там! Поки він об’їжджав курган, той уже сім курганів об’їхав і давно чекав його на старому місці.
Занадто відстав Іон від хлопця, і тепер, похиливши голову, стояв засмучений, пристиджений. Та не заспокоївся він і знову пішов до старої.
Знову вона роздула вуглинку і каже йому:
— Лежить у тебе на подвір’ї пара возів жердин. Підведи його до них і запитай: «На що згодяться ці жердини?» Якщо дівчина, то одразу відповість: «Що за кудельники для прялки, який човник, яке веретено можна виготовити». Якщо хлопець господарний, то скаже: «Ясла добрі зробити, або дім огородити!»
Повертається Іон додому і підводить, ніби ненароком, свого приятеля до жердин.
— Гарні жердини! Що б нам із них зробити?
— Еге ж, брате! Ясла добрі могли б ми зробити та пліт гарний. А який же дім таким плетнем огородити можна!
Іон тільки очі розплющив ширше та знову побіг до знахарки, а та, дізнавшись, у чому річ, так промовила:
— Іди додому та повісь на стіні біля шабель, стріл, списів і булави рушники кольорові, вишиті серветки та пару мотків вовни. Як виконаєш це, веди гостя, нехай погляне. Коли на зброю подивиться, знай, що чоловік, а коли задивиться на вишивки та на мотки вовни — не інакше як жінка.
Повернувся Іон одним духом додому, виконав наказ знахарки, а потім кличе товариша, нібито зброю показати. Той уставився на зброю, зняв її зі стіни, вертів у руках, оглядав, наказав іржу зчистити та змастити, і тут же послав його за паклею та мастилом, щоб за роботу взятися. На решту він навіть не глянув. Вийшов Іон із хати засмучений і вчетверте пішов до знахарки з поклоном.
Зморщена стара відьма в піч подула, замовляння своє нашіптала, в долоні погадала, а потім сказала:
— Іди додому та кинь мітлу на поріг. А хлопця візьми з собою та поведи, куди душі забажається. А як будете повертатися та в хату входити, в обидва дивися: коли наступить він на мітлу або переступить через неї, знай, що чоловік, а коли підніме та підмере, а потім у куток поставить палкою догори, не інакше як дівчина.
Виконав він наказ старої. Обійшли вони все село і ось повертаються додому. "Зараз або ніколи", — думав Іон. Увійшов він у хату й наступив на мітлу, а товариш його схопив мітлу за палицю, підмів навколо та й поставив у куток. Тоді Іон обернувся й обійняв дівчину.
— Люба моя, життя моє, як тебе звати?
І тут Кирмиза зняла кушму з голови. Довге шовкове волосся прикрасило її дівоче личко, і стала вона схожа на ясне сонечко. Подивилася вона йому в очі — сама життям рада, усмішка в погляді — і відповіла:
— Кирмизою звати мене.
Зіграли вони справжнє молдовське весілля, влаштували бенкет на весь світ, танцювали остропець, за тиждень сто дружок наготували гору галушок, сто шаферів понесли по світу вістку, де можна попити, поїсти, мовляв, у Фрасинештах гуляють, на весілля всіх запрошують.
Зажили вони після весілля мирно та дружно. Заради Кирмизи працьовитий, старанний Іон трудився від зорі до зорі. Довго чи коротко прожили вони так, аж раптом спалахнула війна. Тут і Іона забрали, тільки він встиг наказати:
— Батьку й матінко! Бережіть Кирмизу, важкою роботою не мучайте, ласкавіші будьте до неї. Коли щастя від мене не відвернеться і повернуся я додому живий і здоровий, буду вас на старості так пестити-лелеяти, що захочеться вам ще вік жити-не журитися.
Вирушив Іон і як у воду канув — ні слуху ні духу.
Не знали, чи живий він, чи голову склав, але чекали його вдома, як дитина весни чекає.
Серед шабельних боїв, під свист стріл вдалося йому листа написати: "Батьку й матінко, бережіть Кирмизу. Скоро закінчиться кровопролиття, і я повернуся додому. Бажаю вам здоров'я".
Старики пам'ятали наказ сина й не дозволяли дівчині-красі соломину з підлоги підняти. Так пестили її, так леліяли, що вогонь були готові за неї піти. А той чоловік, що лист везе, довго чи коротко їхав і потрапив у північ у ліс густий. Навколо темрява-темрява, хоть віка вийми. Натрапив він на будинок дракониці та й вирішив постукати, на нічліг проситися. Відкрила дракониця двері, впустила його, нагодувала, а потім взялася листи читати: і знайшла той, де про Кирмизу написано. Тоді стара відьма вдала з себе гостинну господиню, принесла старого вина, що в кубку грає, напоїла бідолашного до втрати свідомості, і поки той спав мертвим сном, спалила листа до Кирмизи і написала інший: "Батьку й матінко, як дійде до вас цей лист, привезіть дев'ятнадцять возів дров, запаліть їх та спаліть Кирмизу. Вона з драконом все життя проблукала, а потім до мене пристала. Я скоро додому повернуся, і коли не виконаєте мою волю, не замислюючись, спалю вас живцем на великому багатті".
Ранком чоловік вирушив у дорогу. Довго чи коротко йшов він і приніс листа батькам Іона. Прочитали вони листа й залилися сльозами. Почувши їхні голосіння, прибігла Кирмиза, прочитала листа і теж гірко заплакала. Потім вийшла до чарівного коня Гайтана, а той заірзав і запитав її:
— Чого, Кирмиза дорога, сльози ллєш?
— Як мені не плакати, коли ось що зі мною сталося, — і розповіла коневі, що в листі написано.
— Не плач, не журись!.. Накажи батькам, нехай роблять, як у листі написано, а тільки багаття буйним полум'ям розгориться, скажи їм, що разом із конем померти хочеш. Підведи мене до багаття, вийми з правого вуха хустинку згорнуту, кинь її у вогонь і сміливо скачи верхи прямо в полум'я.
Старий у горі й розпачі привіз дев'ятнадцять возів дров, склав величезну кладку, запалив її, і так розгорівся багаття, що навіть небу спекотно стало. Взяла Кирмиза коня за повід, підвела до багаття, полум'я якого рвалося в усі боки. А коли батьки обличчя руками закрили, щоб не бачити, як вона горить, Кирмиза вихопила з правого вуха чарівного коня Гайтана хустинку і кинула її у грізне полум'я. Вогонь одразу стих, наче водою залитий, а Кирмиза сіла в сідло, помчала крізь дим, злетіла до сонця, полетіла над хмарами, над гірськими кручами, над квітучими полями, над густими лісами, потім опустилася на землю і поїхала легкою риссю. На зустрічному схилі пагорба біля джерела Кирмиза зупинила коня, зіскочила на землю і лігла на траву.
— Ох, дорогий мій коню, чарівний твій Гайтан, прийшов мій час народжувати, — промовила вона.
— А мені прийшов час помирати, — відповів кінь і впав мертвим. Кирмиза ж заснула, а як прокинулася, побачила себе в великому гарному замку. Лежала вона на ліжку і тримала на руках двох красунів-синів, золотоволосих богатирів. Біля голови повитуха стояла. Все це зробив чарівний кінь Гайтан. Оберігав він красуню Кирмизу і після смерті: груди його стали замком із золотими вежами, зі стінами з дорогоцінних каменів із срібними дверима, прикрашеними перлами; голова стала столом, заставленим різними стравами; очі та вуха — двома лютими вовкодавами, що бігали навколо замку; з шерсті Гайтана перед замком виріс прекрасний сад із різними деревами, усіяними плодами, і співочими птахами, а з одного копита з'явилася зморщена та згорблена стара. Вона приймала немовлят, купала та годувала, а потім подавала Кирмизі.
Довго чи коротко прожили (С)ни так, сини росли не по дням, а по годинам і стали гарними, як дві квітки. Одного прекрасного дня, коли вони бігали подвір’ям, до воріт підійшла стара жінка. Вчули її собаки, стали по обидва боки воріт і не впускають. Тоді стара жінка і каже:
— Підійдіть сюди, діточки мої милі!
Хлопці підбігли до воріт, а стара відьма дістала три волосинки з-за одного пояса та три з-за іншого пояса, віддала їм і сказала:
— Візьміть! Ти кинь їх на он ту собаку, а ти кину на шию іншій.
І як тільки хлопці кинули їх, три волосинки перетворилися на три товсті важкі залізні ланцюги, що прикували собак до стовпів біля воріт, а стара відьма, що злою пикою на чорта схожа, лоб, немов брила, волосся дибки, кулаки стиснуті, очима блискає, кинулася до дверей замку. Собаки гавкали, рвалися і раптом ланцюги розірвали. Не встигла стара жінка за щеколду вхопитися, а вовкодави вчепилися їй у спину і ну рвати її та кромсати, так віддячили, що рідна мати не впізнала б. А хлопці побачили все це, злякалися та закричали:
— Матусю, матусю! Вийди швидше! Собаки стару розірвали!
Кирмиза вибігла з замку і, побачивши в крові зле-презле лице, впізнала в старій жінці прокляту дракониху, що прийшла нехоженими шляхами, щоб убити її. Підняла вона дітей на руки, приголубила і сказала:
— І дісталося їй. Все життя вона за мною по п’ятах ходила, мріяла загнати в могилу.
Не дали вони чорній язві біля замку залежуватися, а поволокли її кістки далеко, на високу гору, і кинули там під сонцем палючим, у піску сипучому, щоб вітри її стегали, дощі розмивали та бури терзали, щоб світ забув її злі вчинки, ні дна їй, відьмі, ні покришки.
А тепер повернемось назад і згадаймо Іона: далеко ж ми з казкою пішли. А він тим часом повернувся з війни цілий і неушкоджений, приструнив коня біля воріт і кричить:
— Виходь із хати, Кирмизо дорогая! Гостей приймай, чоловіка зустрічай!
Та де ж Кирмизі було чоловіка зустрічати, коли вона за тридев’ять земель від нього пішла. Вийшли батьки, заплакали від радості, слізьми Кирмизу пом’янули. Іон же, дізнавшись про своє горе та прочитавши листа, повернув коня і поїхав землю колесити вздовж і впоперек: на захід і схід, на північ і південь, але дружину зустріти йому так і не вдалося. Втомився він від стількох нехожених доріг, витратив силу в місцях, де нога людська зроду не бувала, кинув поводи на луку сідла і дав коневі волю. А було це в Кирмизиній долині, і незабаром, ніби з-під землі, виросли перед ним два собаки. Загарчали та загавкали вони то з одного, то з іншого боку на вершника і погнали його прямо до замку, не дозволяючи зі шляху звернути. Хлопці в той час у дворі грали і, побачивши вершника, закричали:
— Матусю, матусю, вийди подивитися: до нас якийсь вершник прискакав.
Вийшла Кирмиза, долоню козирком до очей приклала, побачила його і впізнала.
— Ох, синочки мої милі, то батько ваш їде.
Підняв Іон дітей на руки, поцілував, і сіли вони вчетверо за стіл. Попили, поїли, а потім про життя-буття своє розповідати почали: три дні все говорили, наговоритися не могли, а солодкий сон очі їм закрив. А як прокинулися, побачили себе в чистому полі, та не в ліжку, а на голій землі, головами на горбі. Подивилися вони навкруги і побачили, що здалеку до них граючи пара коней скаче. Один із них був караковий Іона, а другий — чарівний кінь Гайтан. Сіли вони на коней, взяли на руки синів і додому поїхали.
А я в сідло добре сів —
Казку вам розповів, як умів,
А потім осідлав котел
І казку до кінця довів.
Інші казки
