Про що співають жайворонки

Жив-був колись король, і був у короля один-єдиний син. Трапилося так, що захворів спадкоємець. Скликав король лікарів з усього королівства й наказав їм вилікувати сина.

Стали лікарі хворого оглядати, стали радитися, чим його лікувати. Не можуть хворобу визначити, не можуть ліків призначити. З тим і пішли. Король тоді кинув клич на всю землю — хто королевича вилікує, той отримає дарунки дорогі, багатства незліченні.

І ось прийшов до палацу старець-відун. Оглянув королевича і сказав:

— Одужає королевич, коли з’їсть язик птаха — не птаха, якого вб’є людина — не людина рушницею — не рушницею, зробленою з дерева — не дерева.

Сказав старець ці слова й пішов із палацу, не вимагаючи дарунку.

Скликав король своїх бояр, повідомив їм слова старця й запитав поради:

— Що це за птах — не птах, хто та людина — не людина, що це за рушниця — не рушниця, зроблена з дерева — не дерева?

Стали бояре думати, королівську загадку розгадувати.

Подумали й сказали одностайно:

— Птах — не птах — це, звичайно, жайворонок. Він, хоча й літає, та більше по землі ходить. Він, хоча й співає, та тільки в небі, не як інші птахи. А заспівавши, на землю падає, ну точно камінь.

— А людина — не людина, — сказали бояри, — це, звичайно, пастух. Живе він не в селі, як усі люди, а в лісах, як дикий звір. Не з людьми час проводить, а з вівцями — який же він справжній чоловік?

— А дерево — не дерево, — вирішили бояри, — це, певно, липа. Деревина у липи м’яка, непрочна — де їй рівнятися зі справжнім деревом!

А рушниця — не рушниця — чого тут гадати! — це ж лук зі стрілами. Лук цей зроблений цілком із липи, тятива з лози.

Послухався король бояр. Зробили бояри лук і наказали привести пастуха.

— Ось тобі липовий лук, — сказали бояри. — Іди й застрели нам птаха — не птаха, жайворонка. Ми вирвемо у нього язика, дамо королівському синові, і він одужає.

Узяв пастух лук і пішов полювати на жайворонка.

Жайворонок то прямо до сонця злітав і розливався там дзвінкою піснею, то каменем униз кидався — дражнив мисливця. Пастух уже втомився ганятися за ним, як раптом жайворонок сів на землю й запитав людським голосом:

— Чому ти переслідуєш мене, невже вбити хочеш? Адже ми з тобою давні знайомі, раніше тебе ніхто на пагорб не здіймається — і я першу пісню заспіваю, коли тебе побачу. Друг я тобі, а ти стрілу на мене націлив.

І відкрився жайворонку пастух.

— Не я тебе хочу вбити — бояри. Так вони вирішили на королівській раді. Вважають вони мене людиною — не людиною, а про тебе сказали, що ти птах — не птах. Дали мені в руки рушницю — не рушницю — лук липовий, тятива лозова — все з дерева — не дерева. Наказали вбити тебе, щоб позбавити тебе твого язика; а цим язиком вилікують королівського сина.

Розсміявся тут жайворонок.

— Обдурили тебе бояри! Птах я, справжній, непідробний. Крилами махну — злітаю високо. Дзьоб відкрию — пісня ллється. І пташенят виводжу, як інші птахи. А зима настане — зі снігом-метелицею борюся, на рідних місцях залишаюся, до чужих земель не лечу. Ну-ка скажи — чи багато таких птахів на світі?

І про себе подумай: який же ти людина — не людина, якщо й у дощ, і в холод отару бережеш, про кожного ягнятко дбаєш, сил своїх не шкодуєш заради людей. Ти й є справжній чоловік. І липа — дерево, — говорив жайворонок. — Ну-ка, згадай, із чого крокви над твоєю стріхою, балки на твоєму горищі! А чим ти щі хлібаєш — хіба з дуба твоя ложка вирізана? Справжнє це дерево — липа. І лук твій зі стрілами — добра зброя. Скільки ворогів відігнали від рідних домівок цією зброєю! Якщо ж хочеш знати, що таке рушниця — не рушниця, — то це трубочка з бузини, з якої хлопці горохом стріляють. Бузина й є дерево — не дерево, бо майже вся вона з м’якоті, лише трубка тверда. А от люди-нелюди — це ті, хто тебе вбити мене послав: бояри чужеспинники, бари-тунеядці. Ось вони точно — люди-нелюди, бо не голова у них на плечах, а липовий чурбан! У боярина під шапкою розуму дуже мало, ну, а може, й зроду його не бувало!

Заспівавши цю пісеньку, жайворонок злетів високо в небо, до самого сонця. Усі жайворонки, ледзь побачивши пастуха, то злітають високо-високо, то падають каменем униз і весь час співають:

У боярина під шапкою розуму дуже мало, ну, а може, й зроду його не бувало!

Пісеньку цю жайворонки співають і донині.

↑ Догори

Про що співають жайворонки

Інші казки