Що трапилося з купцями

Великим жартівником славився Леонтій Курэрару. Як скаже він жарт, то звістка про нього облетить всю округу. Зберуться десь дві-три людини, зайде мова про нього, і починають перебирати без кінця його вигадки, одна крутіша за іншу. Ось і це, наприклад, теж про нього розповідають. Приїхали якось до нашого села купці і, закінчивши всі свої справи, почали шукати, хто б їх відвіз на вокзал. Натрапили вони на Петрю Дудуку, у якого була пара кляч — шкіра та кістки — під стать своєму нещасному господарю, з ним і домовилися. Поклав Петря в віз два мішки соломи замість сидіння, прикрив їх зипуном і — у дорогу.

Дорога спочатку була рівна, і Петря браво підганяв коней. Але от за три версти від вокзалу почався крутий підйом; не раз мужик, бувало, напрацюється та накричиться, поки нагору вибереться.

Біля підніжжя гори зупинив Петря коней перепочити, подивився на купців, сподіваючись, що совість у них заговорить, але ті сидять собі, ніби нічого й не сталося, і не думають з воза злазити. Уперся Петря плечем у ручку, ляснув батогом і коней підганяє:

— Ну, конячки, потрошечку, ну, вперед!

Стараються коні, з сил вибиваються, тягнуть-тягнуть! — де там! Боляче підйом крутий, та й купці сидять у возі, немов зачаровані. Посеред гори, дивись — показався Леонтій Курэрару, спускається з гори налегку, видно, теж возив людей на вокзал і тепер додому повертається. Як поравнялися вози, притримав коней Леонтій.

— Ти це, Петря?

— Я, брате Леонтію.

Подивився той на коней, на купців і нахмурився.

— Стій, пропади ти пропадом, попався мені нарешті! Петря очі витріщив, нічого не розуміє.

— Учора, коли я піднімався вгору, ось на цьому самому місці, чому ти відшмагав моїх коней? Та ще й удаєш, що нічого не знаєш? Ось я зараз твоїх теж батогом пригощу.

І як почав шмагати, шмагає куди попало, а попадало все більше по спинах купців.

Вигинаються купці, кричать на всю губу та швидше з воза сигають — хто куди, а Леонтій все ще батогом наздоганяє; відшмагав їх на славу, а потім як пустить коней і як полетить з гори — тільки спиці миготить.

Не захотілося більше купцям у віз сідати, пішли вони пішки, все лаючись та відпльовуючись, а Петря Дудука посміхається та потрошечку коней підганяє.

Інші казки

• Кухар і боярин
• Базилік зелений і царська дочка
• Коли за добро злом платять
• Легенда про ластівку
• Хто чекає, щоб вишні падали в рот, той до добра не дійде