Чарівне кільце

У деякому царстві, у деякій державі жив-був старий із старою, і був у них син Мартинко. Усе своє життя старий займався полюванням, бив звіра та птаха, тим сам і годувався, і сім'ю годував. Настав час — захворів старий і помер. Мартинко з матір'ю потужили, поплакали, та робити нічого: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і з'їли весь хліб, що був у запасі. Бачить стара, що більше їсти нічого, треба за гроші братися. Старий-то залишив їм двісті рублів. Дуже не хотілося їй починати кубишку, однак, скільки не стримувалася, а починати треба — не з голоду ж помирати!

Відлічила сто рублів і каже синові:

— Ну, Мартинко, ось тобі сто цілкових; піди попроси у сусідів коня, поїдь у місто та закупи хліба; може, якось зиму переживемо, а навесні станемо роботи шукати.

Мартинко випросив віз із конем і поїхав у місто. Їде він повз м'ясні лавки — шум, лайка, юрба народу. Що таке?

А то м'ясники зловили мисливського пса, прив'язали до стовпа і б'ють його палицями; собака рветься, виє, огризається... Мартинко підбіг до тих м'ясників і питає:

— Братці! За що ви бідного пса так немилосердно б'єте?

— Та як його, проклятого, не бити, — відповідають м'ясники, — коли він цілу тушу яловичини зіпсував!

— Годі, братці! Не бийте його, краще продайте мені.

— Пожалуй, купи, — каже один чоловік жартома, — давай сто рублів.

Мартинко витягнув із-за пазухи сотню, віддав м'ясникам, а собаку відв'язав і взяв із собою.

Пес почав до нього лащитися, хвостом так і вертить: розуміє, хто його від смерті врятував.

Ось приїжджає Мартинко додому, мати відразу почала питати:

— Що купив, сину?

— Купив собі перше щастя.

— Що ти вигадуєш, яке там щастя?

— А ось він — Журко! — і показує їй собаку.

— А більше нічого не купив?

— Якби гроші залишилися, може, і купив би; тільки вся сотня за собаку пішла. Стара залаялася:

— Нам, — каже, — самим їсти нічого: сьогодні останні шматочки по закромах зібрала та коржик спекла, а завтра й того не буде!

Наступного дня витягла стара ще сто рублів, віддає Мартинкові й наказує:

— На, сину! Поїдь у місто, купи хліба, а даремно грошей не кидай.

Приїхав Мартинко до міста, став ходити вулицями та придивлятися. Попався йому на очі злий хлопчисько: спіймав той хлопчисько кота, зачепив мотузкою за шию і давай тягнути до річки.

— Постій! — закричав Мартинко. — Куди Васю тягнеш?

— Хочу його утопити, проклятого!

— За яку провину?

— Зі столу пиріг стягнув.

— Не топі його, краще продай мені.

— Пожалуй, купи: давай сто рублів.

Мартинко не став довго роздумувати, ліз за пазуху, витягнув гроші й віддав хлопчикові, а кота посадив у мішок і повіз додому.

— Що купив, сину? — питає його стара.

— Кота Васю.

— А більше нічого не купив?

— Якби гроші залишилися, може, і купив би ще щось.

— Ах ти, дурень такий! — закричала на нього стара. — Іди ж із хати геть, шукай собі хліба по чужих людях.

Пішов Мартинко у сусіднє село шукати роботи; йде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать.

Назустріч йому поп:

— Куди, світе, йдеш?

— Іду в батраки найматися.

— Іди до мене; тільки я робітників без угоди беру: хто у мене прослужить три роки, того й так не скривджу.
Мартинка погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював.

Настав час розплати, кличе його господар:

- Ну, Мартинко! Іди – отримуй за свою службу. Привів його в комору, показує два повні мішки і каже:

- Який хочеш, той і бери!

Дивиться Мартинка – в одному мішку срібло, а в іншому пісок – і задумався: “Ця штука не просто так приготована! Нехай краще мої труди пропадуть, а я спробую, візьму пісок – що з того буде?”

Каже він господарю:

- Я, батюшка, вибираю собі мішок з дрібним пісочком.

- Ну, світе, твоя добра воля; бери, коли сріблом брезгуєш.

Мартинка навантажив мішок на спину і пішов шукати іншого місця; ішов-ішов і забрів у темний, глухий ліс. Серед лісу поляна, на поляні вогонь горить, у вогні дівчина сидить, така красуня, що й уявити не можна, тільки в казці сказати.

Каже красна дівчина:

- Мартине, вдовин сину! Якщо хочеш здобути собі щастя, визволь мене – засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.

“І справді, – подумав Мартинка, – чим тягати з собою таку тягарню, краще людині допомогти. Не велике багатство – пісок, цього добра скрізь багато!”

Зняв мішок, розв’язав і давай сипати: вогонь одразу згас.

Красна дівчина вдарилася об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обвилася кільцем навколо його шиї.

Мартинка злякався.

- Не бійся! – промовила йому змія. – Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство – у підземельне царство; там мій батюшка царює. Як прийдеш до нього на двір, буде він давати тобі багато золота, і срібла, і самоцвітних каменів, ти нічого не бери, а проси в нього з мізинця колечко. Те кільце не просте: якщо перекинути його з руки на руку – одразу дванадцять молодців з’являться, і що їм ні буде наказано, все за одну ніч зроблять.

Вирішив добрий молодець у путь-дорогу. Близько чи далеко, швидко чи повільно, підійшов до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Тут зіскочила з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і знову стала красною дівчиною.

- Іди за мною! – каже красна дівчина і повела його під той камінь. Довго йшли вони підземним ходом, раптом заблищало світло – все світліше та світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі розкішний палац збудований, а в палаці живе батько красної дівчини, цар тієї підземної сторони.

Увійшли мандрівники до білокам’яних палат, зустрів їх цар ласкаво.

- Здоров був, – каже, – дочко моя мила, де ти стільки літ ховалася?

- Світе мій батюшко! Я б зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від злої неминучої смерті звільнив і сюди в рідні місця привів.

- Дякую тобі, добрий молодче! – сказав цар. – За твою доброту нагородити тебе треба. Бери собі і золота, і срібла, і самоцвітних каменів, скільки твоїй душі хочеться.

Відповідає йому Мартин, вдовин син:

- Ваше царське величество! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні самоцвітних каменів: якщо хочеш нагородити, дай мені колечко зі своєї царської руки – з мізинця. Я чоловік холостий; буду на колечко частіше поглядати, буду про наречену думати, тим свою нудьгу розганяти.

Цар одразу зняв кільце, віддав Мартину:

- На, володій на здоров’я, та дивись: нікому про кільце не розповідай, бо сам себе в велику біду втягнеш!

Мартин, вдовин син, подякував цареві, взяв кільце та трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Близько чи далеко, швидко чи повільно, повернувся на батьківщину, знайшов свою матір, і стали вони разом жити-поживати без жодної потреби та смутку. Захотілося Мартинці одружитися, пристав він до матері, посилає її свахою:

- Іди до самого короля, заручи за мене прекрасну королівну.

- Ех, сину, – відповідає старуха, – рубав би ти дерево по собі – краще б вийшло. А то, бач, що вигадав! Ну навіщо я до короля піду? Знаєш сам, він розсердиться і мене, і тебе велить стратити.

- Нічого, матусю! Не бійся, коли я посилаю, значить, – сміливо йди. Яка буде відповідь від короля, про те мені скажи; а без відповіді й додому не повертайся.

Зібралася старуха і поплелася до королівського палацу; прийшла на двір і прямо на парадні сходи, так і йде без жодного дозволу.

Схопили її вартові:

- Стій, стара відьмо! Куди тебе чорти несуть? Тут навіть генерали не сміють ходити без дозволу...

- Ах ви такі-сякі, – закричала старуха, – я прийшла до короля з доброю справою, хочу заручити його дочку-королівну за мого сина, а ви хапаєте мене за поли.

Такий галас підняла, що й Боже упаси! Король почув крики, глянув у вікно і наказав допустити до себе старушку. Ось увійшла вона до державної кімнати, помолилася на ікони і вклонилася королю.

- Що скажеш, старушко? – запитав король.

- Та ось прийшла до твоєї милості; не на гнів тобі сказати: є у мене купець, у тебе товар. Купець-то – мій синок Мартинка, великий розумник; а товар – твоя дочка, прекрасна королівна. Чи не віддаси її заміж за мого Мартинку? То-то пара буде!

- Що ти, чи з розуму з’їхала? – закричав на неї король.
- Ніяк ні, ваша королівська величність! Звольте відповідь дати.

Король того ж часу зібрав до себе всіх панів міністрів, і почали вони судити та рядити, яку б відповідь дати тій старій. І присудили так: нехай-би Мартинка за одні добу збудує палац, і щоб від того палацу до королівського був зроблений кришталевий міст, а по обидва боки мосту росли б дерева з золотими та срібними яблуками, на тих деревах співали б різні птахи, та ще нехай збудує п’ятиглавy собор: було б де вінець прийняти, було б де весілля справляти.

Якщо син старої все це зробить, тоді можна за нього і королівну віддати: значить, дуже мудрий; а якщо не зробить, то і старій, і йому за провину голови зрубати.

З такою відповідю відпустили стару; йде вона додому – хитається, гіркими сльозами заливається.

Побачила Мартинку:

- Ну, - каже, - казала я тобі, сину: не зачіпай зайвого; а ти все своє. Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, бути нам завтра страченими.

- Годі, матусю, може, живі залишимося; лягай-но спочивати; ранок мудріший за вечір.

Рівно опівночі встав Мартин з постелі, вийшов на широкий двір, перекинув кільце з руки на руку – і в ту ж мить з’явилися перед ним дванадцять молодців, всі на одне обличчя, волосся в волосся, голос в голос.

- Що тобі знадобилося, Мартине, вдовин син?

- А ось що: зробіть мені до світу на цьому самому місці найбагатший палац, і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, по обидва боки мосту росли б дерева з золотими та срібними яблуками, на тих деревах співали б різні птахи, та ще збудіть п’ятиглавy собор: було б де вінець прийняти, було б де весілля справляти.

Відповіли дванадцять молодців:

- До завтра все буде готово!

Кинулися вони в різні місця, зібрали з усіх боків майстрів і теслярів і взялися за роботу: все у них вдається, швидко справа робиться. На ранок прокинувся Мартинка не в простій хаті, а в пишних, розкішних покоях; вийшов на високе ганок, дивиться – все як є готово: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими та срібними яблуками. В той час і король вийшов на балкон, глянув у підзорну трубочку і здивувався: все за наказом зроблено! Кличе до себе прекрасну королівну і велить до вінця збиратися.

- Ну, - каже, - не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за селянського сина, а тепер уникнути того не можна.

Поки королівна вмивалася, притиралася, в дорогі наряди вбиралася, Мартин, вдовин син, вийшов на широкий двір і перекинув своє колечко з руки на руку – раптом дванадцять молодців ніби з землі виросли:

- Що потрібно, що треба?

- А ось, братці, одягніть мене в боярський кафтан та приготуйте розписну карету і шістку коней.

- Зараз буде готово!

Не встиг Мартинка три рази моргнути, а вже принесли йому кафтан.

Надів він кафтан – якраз до ладу, ніби за міркою пошитий.

Оглянувся – біля під’їзду карета стоїть, у кареті чудові коні запряжені – одна шерстинка срібна, а інша золота. Сів він у карету і поїхав до собору. Там уже давно до обідні дзвонять, і народу назбиралося багато-багато.

Слідом за женихом приїхала і наречена зі своїми няньками та мамками, і король зі своїми міністрами.

Відстояли обідню, а потім, як слід, взяв Мартин, вдовин син, прекрасну королівну за руку і прийняв із нею закон. Король дав за дочкою багате посаг, нагородив зятя великим чином і влаштував бенкет на весь світ.

Живуть молоді місяць, і два, і три. Мартинка, що ні день, все нові палаци будує та сади розводить. Тільки королівні дуже не до вподоби, що видали її заміж не за царевича, не за королевича, а за простого селянина. Стала думати, як би його зі світу звести; вдала з себе таку лисицю, що й годі! Усяк за чоловіком доглядає, усяк йому служить та все про його мудрість розпитує. Мартинка тримається, нічого не розповідає.

Ось одного разу якось був він у короля в гостях, добре випив, повернувся додому і ліг відпочити. Тут королівна і причепилася до нього, давай його цілувати-милувати, лагідними словами зваблювати і таки розм’якшила: розповів їй Мартинка про своє чудодійне колечко. “Добре, - думає королівна, - тепер я з тобою впораюся!”

Тільки заснув він міцним сном, королівна схопила його за руку, зняла з мізинця колечко, вийшла на широкий двір і перекинула те кільце з руки на руку.

В ту ж мить з’явилися перед нею дванадцять молодців:

- Що потрібно, що треба, прекрасна королівно?

- Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні кришталевого мосту, а стояла б, як і раніше, стара хатка; нехай мій чоловік у бідності залишиться, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче королівство. Від сорому не хочу тут жити!

- Раді старанням, все буде виконано!

В ту ж мичу підхопив її вітер і поніс у тридесяте царство, у мишаче королівство.

Вранці прокинувся король, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубочку – нема ні палацу з кришталевим мостом, ні п’ятиглавого собору, а тільки стоїть стара хатка.

“Що б це значило? - думає король. - Куди все поділося?”

І, не гаючи часу, посилає свого ад’ютанта розвідати на місці, що таке сталося.

Ад’ютант поскакав верхи, оглянув і, повернувшись назад, доповідає державцю:

- Ваша величність! Де був найбагатший палац, там стоїть, як і раніше, бідна хатка, у тій хатці ваш зять зі своєю матір’ю проживає, а прекрасної королівни й духу нема, і невідомо, де вона тепер знаходиться.

Король скликав велику раду і наказав судити свого зятя, защо-де обдурив його чарівністю і погубив прекрасну королівну.

Засудили Мартинку посадити в високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти, ні пити: нехай помре з голоду. З’явилися муляри, звели стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла залишили.

Сидить він, бідний, у в’язниці, не ївши, не пивши день, і другий, і третій, та сльозами обливається.
Дізналася про ту напасть собака Журка, прибігла до хати, а кіт Васька на печі лежить, муркоче, і накинулася на нього лаяти:

— Ах ти, негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати та потягуватися, а того й не відаєш, що наш хазяїн у кам’яному стовпі заточений. Мабуть, забув старе добро, як він сто рублів заплатив та тебе від смерті звільнив; якби не він, давно б тебе черви з’їли! Уставай швидше! Треба йому всіма силами допомагати.

Кіт Васька зіскочив із печі і разом із Журкою побіг шукати хазяїна. Прибігли до стовпа, Васька виліз нагору і вліз у віконце:

— Здоров, хазяїне! Чи живий ти?

— Ледь живий, — відповідає Мартинко, — зовсім зголоднів без їжі, довелося помирати голодною смертю.

— Постривай, не журись; ми тебе й нагодуємо, і напоїмо, — сказав Васька, вистрибнув у вікно і спустився на землю.

— Ну, брате Журко, адже наш хазяїн з голоду помирає; як би нам вигадати та йому допомогти?

— Дурню ти, Васько! І цього не придумаєш! Ходімо по місту; як тільки зустрінеться булочник із лотком, я швидко підіб’юся йому під ноги і зіб’ю лоток з голови; тут ти дивись, не зважай, хапай швидше калачі та булки і тягни до хазяїна.

Вийшли вони на велику вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журка кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, випустив лоток, розсипав увесь хліб і з переляку побіг убік: боявся, що собака, мабуть, скажена — недовго й до біди! А кіт Васька цап за булку і потягнув до Мартинка; віддав одну — побіг за другою, віддав другу — побіг за третьою.

Так само налякали вони чоловіка з кислими щами і здобули для свого хазяїна не одну пляшечку. Після того вирішили кіт Васька та собака Журка йти в тридесяте царство, у мишачий край — здобувати чарівне кільце: дорога далека, багато часу мине...

Наносили вони Мартинкові сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:

— Диви ж, хазяїне, їж-пий та озирайся, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.

Попрощалися і вирушили в дорогу.

Близько чи далеко, швидко чи повільно, прийшли вони до синього моря.

Каже Журка коту Васьці:

— Я сподіваюся переплисти на той берег, а ти як думаєш?

Відповідає Васька:

— Я плавати не майстер, зараз потону!

— Ну, сідай мені на спину!

Кіт Васька сів собакі на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем.

Перебралися на інший берег і прийшли в тридесяте царство, у мишачий край. У тому краї не видно жодної людської душі, зате стільки мишей, що й не злічити: куди не сунься — так зграями й ходять!

Каже Журка коту Васьці:

— Ну-ка, брате, берися за полювання, починай цих мишей душити-давити, а я стану згрібати та в купу складати.

Васька до того полювання звичний. Як пішов розправлятися з мишами по-своєму; що не схопить — то й дух із нього вон! Журка ледве встигає в купу складати. За тиждень наклав великий скирт! На все царство налягла велика туга. Бачить мишачий цар, що в його народі нестача, що багато підданих злої смерті віддано.

Виліз із нори і взмолився перед Журкою та Ваською:

— Б’ю чолом вам, могутні богатирі! Змилуйтеся над моїм народцем, не губите до кінця; краще скажіть, що вам треба? Що зможу, все для вас зроблю.

Відповідає йому Журка:

— Стоїть у твоєму краї палац, у тому палаці живе прекрасна королівна; вона вкрала у нашого хазяїна чарівне колечко. Якщо ти не здобудеш нам того колечка, то й сам пропадеш, і царство твоє згине: все як є спустошимо!

— Постривайте, — каже мишачий цар, — я зберу своїх підданих і запитаю їх.

Того ж часу зібрав він мишей, і великих, і малих, і став розпитувати: чи не знайдеться хтось, хто пробереться до палацу до королівни і здобуде чарівне кільце? Викликнувся один мишеня.

— Я, — каже, — у тому палаці часто буваю; вдень королівна носить кільце на мізинному пальці, а вночі, коли спати лягає, кладе його в рот.

— Ну-ка, постарайся здобути його; якщо послужиш цією службою, нагороджу тебе по-царськи.

Мишеня дочекався ночі, пробрався до палацу і заліг тихенько в спальню. Дивиться — королівна міцно спить. Він повз на ліжко, всунув королівні в ніс свій хвостик і давай лоскотати в ніздрях. Вона чхнула — кільце з рота вискочило і впало на килим.

Мишеня стрибнув з ліжка, схопив кільце в зуби і відніс своєму цареві. Цар мишачий віддав кільце могутнім богатирям коту Васьці та собакі Журці. Вони подякували цареві і стали радитися один з одним: хто краще кільце збереже?

Кіт Васька каже:

— Давай мені, я вже ні за що не загублю!

— Гаразд, — каже Журка, — диви ж, бережи його як своє око.

Кіт узяв кільце в рот, і пустилися вони в зворотний шлях.
Ось дійшли до синього моря, Васька стрибнув Журці на спину, вчепився лапами якнайміцніше, а Журка в воду — і поплив через море. Пливе година, пливе друга; раптом звідкись з'явився чорний ворон, сів на Ваську і почав його дзьобати в голову.

Бідний кіт не знає, що йому робити, як від ворога захиститися? Якщо пустити в дію лапи — не дай боже, перекинешся в море і підеш на дно; якщо показати ворону зуби — може, випустиш кільце. Лихо, та й годі! Довго терпів він, але зрештою стало нестерпно: ворон продзьобав йому буйну голову до крові; розлютувався Васька, почав захищатися зубами — і впустив кільце в синю море. Чорний ворон піднявся вгору і полетів у темні ліси.

А Журка, як тільки виплив на берег, одразу ж запитав про кільце. Васька стоїть, голову понуривши.

— Вибач, — каже, — провинився, брате, перед тобою — адже я кільце в море впустив.

Накинувся на нього Журка:

— Ах ти, дурню проклятий! Щасливий твій бог, що я раніше того не дізнався; я б тебе, роззяву, в море втопив! Ну з чим ми тепер до хазяїна прийдемо? Зараз лізь у воду: або кільце добувай, або сам пропадай!

— Яка в тому користь, якщо я пропаду? Краще давай вигадувати: як раніше мишей ловили, так тепер станемо за раками полювати; може, на наше щастя, вони нам допоможуть кільце знайти.

Журка погодився; стали вони ходити по морському березі, стали раків душити та в купу складати. Великий ворох наклали! На ту пору виліз із моря величезний рак, захотів погуляти на свіжому повітрі.

Журка з Ваською одразу його схопили і почали тормошити на всі боки.

— Не душіть мене, могутні богатирі. Я — цар над усіма раками; що накажете, те й зроблю.

— Ми впустили кільце в море; знайди його й принеси, якщо хочеш милості, а без цього все твоє царство до кінця зруйнуємо!

Цар-рак у ту ж мить скликав своїх підданих і почав про кільце розпитувати.

Викликнувся один маленький рак.

— Я, — каже, — знаю, де воно знаходиться: як тільки впало кільце в синю море, одразу підхопила його риба-білуга і проковтнула на моїх очах.

Тут усі раки кинулися по морю шукати рибу-білугу, схопили її, бідолашну, і почали щипати клішнями. Вони її ганяли, ганяли, аж на мить спокою не давали; риба туди й сюди, вертілася, вертілася і вискочила на берег.

Цар-рак виліз із води і каже коту Васьці та собакі Журці:

— Ось вам, могутні богатирі, риба-білуга. Теребіть її немилосердно, вона ваше кільце проковтнула.

Журка кинувся на білугу і почав її з хвоста пожирати. «Ну, — думає, — наситися тепер досхочу!»

А хитрий кіт знає, де швидше кільце знайти, — взявся за білужине черево, прогриз дірку, повитягував кишки і швидко на кільце натрапив.

Схопив кільце в зуби і давай бігти, що є сили; а на думці у нього така думка: «Прибіжу я до хазяїна, віддам йому кільце і похвалюся, що сам усе зробив; буде мене хазяїн і любити, і жалувати більше, ніж Журку!»

Тим часом Журка наївся досхочу, дивиться — де ж Васька? І здогадався, що товариш його собі на умі: хоче неправдою у хазяїна вислужитися.

— Так брешеш же, плуте Васько! Ось я тебе наздожену, на дрібні шматочки розірву.

Побіг Журка в погоню, довго чи коротко, наздоганяє він кота Ваську і грозить йому лихом неминучим. Васька побачив у полі березу, виліз на неї і сів на самій верхівці.

— Гаразд, — каже Журка. — Усе життя не просидиш на дереві, колись і злізти захочеш; а вже я ні кроку звідси не зроблю.

Три дні сидів кіт Васька на березі, три дні стерег його Журка, очей не спускаючи; проголодувалися обоє і погодилися на мир.

Помирилися і пішли разом до свого хазяїна, прибігли до стовпа.

Васька стрибнув у віконце і питає:

— Живий, хазяїне?

— Здоров, Васеньку! Я вже думав, ви не повернетеся; три дні як без хліба сиджу.

Кіт подав йому чарівне кільце. Мартинко дочекався глибокої півночі, перекинув кільце з руки на руку — і одразу з'явилося до нього дванадцять молодців.

— Що треба, що потрібно?

— Поставте, хлопці, мій колишній палац, і міст кришталевий, і собор п'ятиголовий, і перенесіть сюди мою невірну дружину; щоб до ранку все було готово.

Сказано — зроблено. Вранці прокинувся король, вийшов на балкон, подивився у підзорну трубочку: де стояла хатина, там високий палац зведений, від того палацу до королівського кришталевий міст тягнеться, по обидва боки мосту ростуть дерева з золотими і срібними яблуками.

Король наказав запрягти коляску і поїхав розвідати, чи справді все стало, як було, чи йому лише привиділося. Мартинко зустрічає його біля воріт, бере за білі руки і веде в свої розписні палати.

— Так і так, — докладає, — ось що зробила зі мною королівна.

Король призначив її стратити: за його словом королівським взяли невірну дружину, прив'язали за хвіст до дикого жеребця і пустили в чисте поле. Жеребець полетів стрілою і розірвав її біле тіло по ярках, по крутих ярах.

А Мартинко і тепер живе, хліб жує.

↑ Догори

Чарівне кільце

Інші казки