Донька і падчерка
Жив був дід із бабою, і була в них дочка. Ось баба померла, а дід трохи почекав і одружився з удовою, у якої була своя дочка. Погане життя настало для дідової дочки. Мачуха була зла, спокою не дає дідові:— Везіть свою дочку в ліс, у землянку, там вона більше напряде.
Що робити! Послухав чоловік бабу — відвіз дочку в землянку, дав їй кресало, трут і мішечок крупи та й каже:
— Ось тобі вогню; вогню не гаси, кашу вари, а сама не дурій — сиди та пряди.
Настала ніч. Красна дівчина затопила піч, заварила кашу; звідки ні візьмись, мишка — каже:
— Дівчино, дівчино! Дай мені ложечку кашки!
— Ой, моя мишенько! Розговори мою тугу — я тобі дам не одну ложку, а нагодую досита.
Наїлася мишка і пішла. Вночі вліз ведмідь:
— Ну-ка, дівчино, загаси вогонь та давай у жмурки грати.
Мишка вилізла на плече дідової дочки та шепоче їй на вухо:
— Не бійся, дівчино! Скажи: давай! Загаси вогонь та лізь під піч, а я за тебе бігатиму та в дзвіночок дзвонитиму.
Так і сталося. Ганяється ведмідь за мишкою — не спіймає. Почав ревіти та полінами кидати. Кидав-кидав, жодного разу не влучив, втомився та й каже:
— Майстриня ти, дівчино, у жмурки грати! За це пришлю тобі вранці табун коней та віз срібла.
Ранком каже баба:
— Поїдь, діду, провідай дочку, що вона напряла за ніч.
Поїхав дід, а баба сидить та чекає: як-то він доччині кісточки привезе. Настав час дідові повертатися, а собака:
— Тяв-тяв-тяв! З дідом дочка їде, табун коней везе, віз срібла везе.
— Брешеш, мерзенна собачко! Це в кузові кісточки брязкають!
Ось ворота заскрипіли, коні вбігли в двір, а дочка з батьком на возі сидять: повний віз срібла. У баби від жадібності очі загорілися.
— Отаке диво! — кричить. — Повезіть і мою дочку в ліс; моя дочка два табуни коней прижене, два вози срібла привезе.
Повіз чоловік і бабину дочку в землянку; дав їй кресало, трут, мішечок крупи та й залишив одну. На вечір заварила вона кашу. Прибігла мишка та й просить:
— Наташко! Наташко! Солодка твоя кашка? Дай хоч ложечку!
— От ще! — закричала Наташка та шпурнула в неї ложкою.
Мишка втекла, а Наташка знай собі уплітає кашу сама. З'їла повний горщик, вогонь загасила, лігла в кутку та й заснула. Настала північ, вліз ведмідь та й каже:
— Гей, де ти, дівчино? Давай у жмурки грати.
Дівчина налякалася, мовчить, тільки від страху зубами клацотить.
— А, ти ось де! На дзвіночок, бігай, а я ловитиму.
Взяла дзвіночок, рука тремтить, дзвіночок безперестанку дзвонить, а мишка примовляє:
— Злій дівчині живий не бути!
Ведмідь кинувся ловити бабину дочку і, як тільки спіймав її, зараз же задушив та з'їв. Ранком шле баба діда в ліс:
— Іди! Моя дочка два вози привезе, два табуни прижене.
Чоловік поїхав, а баба за воротами чекає. Ось прибігла собачка:
— Тяв-тяв-тяв! Не буде бабиній дочці додому, дід на порожньому возі сидить, кістками в кузові брязкає!
— Брешеш ти, мерзенна собачко! Це моя дочка їде, табуни везе, вози везе. На, з'їж млинця та скажи: бабину дочку у золоті, у сріблі привезуть, а дідової женихи не візьмуть!
Собачка з'їла млинець та й загавкала:
— Тяв-тяв-тяв! Дідову дочку заміж віддадуть, а бабиній у кузові кісточки привезуть.
Що тільки баба з собачкою не робила: і млинці їй давала, і била її, — вона знай своє твердить... Дивиться, а дід біля воріт, дружині кузов подає; баба кузов відкрила, глянула на кісточки та й завила, і так розлютилася, що з горя й злості на другий же день померла. Дід видав свою дочку заміж за доброго жениха, і стали вони жити-поживати та добра наживати.
Інші казки
