Горщик

Жили-були чоловік та жінка. Обоє були такі ліниві... Усе намагаються справу на чужий плечі зсунути, щоб самому нічого не робити... І двері в хату ніколи на гачок не закладали: рано-бо вставай та руки простягай, та знову гачок знімай... І так проживемо.

Ось одного разу жінка й зварила каші. А вже ж і каша зварилася! Рум'яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. Вийняла жінка кашу з печі, поставила на стіл, олійцем підлила. З'їли кашу та ложки облизали... Дивляться, а в горщику-то збоку та на донці приварилася каша, мити горщик треба. Ось жінка й каже:

— Ну, чоловіче, я своє зробила — кашу зварила, а горщик тобі мити!
— Та годі тобі! Чи то чоловіче діло горщики мити? Сама вимиєш.
— А я й не подумаю!
— І я не стану.
— А не станеш — то хай так стоїть.

Сказала жінка, поставила горщик на шесток, а сама на лавку.

Стоїть горщик немий.

— Жінко, а жінко! Треба горщик-то вимити!
— Сказано — твоє діло, ти й мій!
— Ну ось що, жінко! Угода дорожча за гроші: хто завтра перший встане та перше слово скаже, тому й горщик мити.
— Гаразд, лізь на піч, там буде видно.

Лягли. Чоловік на печі, жінка на лавці. Настала темна ніч, а потім і ранок.
Ранком ніхто й не встає. Ні той, ні інший і не ворухнуться — не хочуть горщика мити.
Жінці треба корівку напоїти, подоїти та в стадо погнати, а вона з лавки-то й не підіймається.
Сусідки вже корівок погнали.

— Що це Маланьї не видно? Чи все добре?
— Та буває, запізнилася. Повернемося — може, зустрінемо...
І повертаються — нема Маланьї.
— Та ні вже! Видно, щось трапилося!

Сусідка й заглянула в хату. А двері не зачинені. Щось не так. Увійшла, оглянулася.
— Маланько, матусю!
А жінка-то лежить на лавці, в усі очі дивиться, сама не ворухнеться.
— Чому корівку-то не прогнала? Чи нездужаєш?

Мовчить жінка.
— Та що з тобою трапилося? Чому мовчиш?

Мовчить жінка, ні слова не каже.
— Господи помилуй! А де ж твій чоловік?.. Василю, а Василю!

Глянула на піч, а Василь там лежить, очі відкриті — і не ворухнеться.
— Що у тебе з жінкою? Чи не привидівся?

Мовчить чоловік, ніби воду в рот набрав. Злякалася сусідка:
— Піду скажу бабам!

Побігла по селу:
— Ой, бабусі! Щось не так у Маланьї з Василем: лежать — ніби пластом — одна на лавці, другий на печі. Очима дивляться, а слова не промовлять. Чи не порча часом?

Прибігли баби, причитають навколо них:
— Матушки! Що це з вами сталося?.. Маланько! Василю! Чому мовчите?

Мовчать обоє, ніби мертві.
— Біжіть, баби, за священиком! Справа зовсім недобра виходить.

Побігли. Прийшов священик.
— Ось, батюшка, лежать обоє — не ворухнуться; очі відкриті, а слова не промовлять. Чи не порчені вони?

Священик бороду погладив — та до печі:
— Василю, рабе божий! Що трапилося?

Мовчить чоловік. Священик — до лавки:
— Рабо божа! Що з чоловіком?
Мовчить жінка.

Сусідки поговорили, поговорили — та й вийшли з хати. Справа не стоїть: кому піч топити, кому дітей годувати, у кого курчата, у кого поросята.

Священик і каже:
— Ну, православні, так їх залишати страшно, посидіть хтось.
Одній не коли, іншій не коли.
— Ось, — каже, — бабусю Степаниду попросіть, у неї діти не плачуть — сама живе.

А бабуся Степанида вклонилася й каже:
— Та ні, батюшко, даром ніхто працювати не стане! А положи платню, то посиджу.
— Та яку ж тобі платню положити? — питає священик та оглянув хату. А біля дверей на стіні висить Маланьїна кацавейка, вата клоччям висить. — Ось, — каже священик, — візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж придасться хоч ноги прикрити.

Тільки це він сказав, а жінка-то, наче обварена, зірвалася з лавки, стала посеред хати, руки в боки.
— Що це таке? — каже. — Моє добро віддавати? Сама ще поношу та зі своїх рученят кому хочу, тому й віддам!

Остовпіли всі. А чоловік-то тихенько ноги з печі спустив, схилився та й каже:
— Ну ось, жінко, ти перше слово промовила — тобі й горщик мити.

↑ Догори

Горщик

Інші казки