Лисиця-повитуха
Жили-були кум із кумою — вовк із лисицею. Була в них кадочка меду. А лисиця любить солоденьке; лежить кума з кумом у хаті та нишком постукує хвостиком.— Кумо, кумо, — каже вовк, — хтось стукає.
— А, мабуть, мене на повій кличуть! — бурмоче лисиця.
— Ну, йди подивись, — каже вовк. От кума вийшла з хати та прямо до меду, нализалася й повернулася назад.
— Що бог дав? — питає вовк.
— Початівочок, — відповідає лисиця.
Іншого разу знову лежить кума та постукує хвостиком.
— Кумо! Хтось стукає, — каже вовк.
— На повій, мабуть, кличуть!
— Ну, йди.
Пішла лисиця, та знову до меду, нализалася досхочу; меду лишилося трохи на дні. Приходить до вовка.
— Що бог дав? — питає її вовк.
— Серединочку.
У третій раз знову так само обдурила лисиця вовка і долизала вже весь мед.
— Що бог дав? — питає її вовк.
— Поскрібочок.
Чи довго, чи коротко — удалася лисиця хворою, просить кума меду принести. Пішов кум, а меду — ані крихти.
— Кумо, кумо, — кричить вовк, — адже мед з'їдений.
— Як з'їдений? Хто ж його з'їв? Хіба не ти! — докоряє лисиця. Вовк і хреститься, і божиться.
— Ну, добре! — каже лисиця. — Давай ляжемо на сонечку, у кого витопиться мед, той і винен.
Пішли, лігли. Лисиці не спиться, а сірий вовк храпить у всі груди. Дивиться-подивляється — у куми-то й показався медок; вона швиденько перемазала його на вовка.
— Куме, куме, — штовхає вовка, — це що? Ось хто з'їв!
І вовк, нічого не вдіявши, зізнався.
Ось вам казка, а мені глечик масла.
Інші казки
