Чарівний кінь
У деякому царстві, у деякій державі жив-був дід із бабою, і за весь їхній вік не було у них дітей. Здумалось їм, що ось-де літа їхні старі, скоро помирати треба, а спадкоємця Господь не дав, і стали вони Богу молитися, щоб створив їм дитинку на помин душі. Поклав дід завіт: якщо народить баба дитинку, тоді хто перший зустрінеться, того й візьмуть кумом. Через якийсь час завагітніла баба й народила сина. Дід зрадів, зібрався і пішов шукати кума; тільки за ворота, а назустріч йому котить коляска, четвернею запряжена; у колясці сидить цар.Дід не знав царя, прийняв його за боярина, зупинився і почав кланятися.
— Що тобі, діду, треба? — питає цар.
— Та прошу вашу милість, не в гнів буди сказано: охрести мого новонародженого сина.
— Невже у тебе немає нікого в селі знайомих?
— Д у мене багато знайомих, багато приятелів, але брати в кумов’я не годиться, бо такий завіт покладений: хто перший зустрінеться, того й просити.
— Добре, — каже цар, — ось тобі сто рублів на хрестини; завтра я сам буду.
Наступного дня він приїхав до діда; зараз покликали попа, охрестили немовля і нарекли йому ім’я Іван. Почав цей Іван рости не по роках, а по годинах — як пшеничне тісто на дріжджах піднімається; і приходить йому щомісяця поштою по сто рублів царського жалування.
Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незвичайну. У той самий час згадав про нього цар, є-де у мене хрещеник, а який він — не знаю; побажав його особисто побачити і зараз послав наказ, щоб Іван селянський син, не гаючись ні на мить, постанув перед його очі світлі. Став дід збирати його в дорогу, вийняв гроші й каже:
— На-ко тобі сто рублів, іди до міста на кінний ринок, купи собі коня; бо шлях далекий — пішки не дійдеш.
Іван пішов до міста, і зустрічається йому на дорозі старий чоловік.
— Здоров, Іване селянський сину! Куди путь держиш?
Відповідає добрий молодець:
— Іду, дідусю, до міста, хочу купити собі коня.
— Ну так слухай мене, якщо хочеш бути щасливим. Як прийдеш на кінний ринок, буде там один селянин коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й вибери, і скільки б із тебе не запитав господар — давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків по росах — тоді ти його пізнаєш!
Іван подякував старому за пораду і пішов до міста; приходить на кінний ринок, дивиться — стоїть селянин і тримає за вуздечку худого, паршивого коняка.
— Продаєш коня?
— Продаю.
— А скільки просиш?
— Та без торгу сто рублів.
Іван селянський син вийняв сто рублів, віддав селянину, взяв коня і повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув:
— Пропащі гроші!
— Почекай, батьку! Може, на моє щастя коняка видужає.
Став Іван водити свого коня кожного ранку і кожного вечора на зелені луки на пасовисько, і ось як минуло дванадцять зір ранкових і дванадцять зір вечірніх — став його кінь такий сильний, міцний і гарний, що й не уявити, і такий розумний — що тільки Іван на думку подумає, а він уже знає. Тоді Іван селянський син справив собі богатирську збрую, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір’ю і поїхав до столичного міста до царя-государя.
Їхав він близько чи далеко, швидко чи ні, опинився біля царського палацу, зіскочив на землю, прив’язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа і наказав повідомити царя про свій приїзд. Цар наказав його не затримувати, пропустити до палат без жодних перешкод. Іван увійшов до царських покоїв, помолився на святі ікони, вклонився цареві і промовив:
— Здоров’я бажаю, ваша величність!
— Здоров був, хрещенику! — відповів цар, посадив його за стіл, почав частувати різними напоями та закусками, а сам на нього дивується: славний молодець — і обличчям гарний, і розумом кмітливий, і зростом високий; ніхто не подумає, що йому десять років, кожен двадцять дасть, та ще й з хвостиком! “З усього видно, — думає цар, — що в цьому хрещенику дав мені Господь не простого воїна, а могутнього богатиря”. І пожалував його цар офіцерським чином і наказав служити при собі.
Іван селянський син взявся за службу з усією охотою, від жодної праці не відмовляється, за правду грудьми стоїть; полюбив його за те цар більше за всіх своїх генералів і міністрів і нікому з них не став довіряти так багато, як своєму хрещенику. Обуріли на Івана генерали та міністри і почали радитися, як би його наклепати перед самим царем. Ось якось скликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як усі сіли за стіл, він і каже:
— Слухайте, панове генерали та міністри! Що ви думаєте про мого хрещеника?
— Та що сказати, ваша величність! Ми від нього не бачили ні поганого, ні доброго; одна погана річ — занадто хвальковитий уродився. Вже не раз від нього чували, що в такому-то королівстві, за тридев’ять земель, збудований великий мармуровий палац, а навколо поставлена висока огорожа — не пробратися туди ні пішому, ні кінному! У тому палаці живе Настася прекрасна королівна. Ніхто її не здобуде, а він, Іван, хвалиться її здобути, за себе заміж взяти.
Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і почав йому казати:
— Що ж ти генералам та міністрам хвалишся, що можеш здобути Настасю-королівну, а мені про те нічого не повідомляєш?
— Помилуйте, ваша величність! — відповідає Іван селянський син. — Мені того й уві сні не снилося.
— Тепер пізно відпиратися; у мене коли похвалився, так і справу зроби; а не зробиш — то мій меч, твоя голова з плечей!
Зажурився Іван селянський син, похилив свою голову нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Заговорив йому кінь людським голосом:
— Що, господарю, сумуєш, а мені правди не кажеш?
— Ах, мій добрий коню! Чого ж мені веселому бути? Начальство наговорило на мене перед самим государем, ніби я можу здобути та взяти за себе за дружину Настасію прекрасну королівну. Цар і наказав мені це справу виконати, а якщо ні — хоче голову зрубати.
— Не журся, господарю! Молись Богу та лягай спати; ранок вечора мудріший. Ми цю справу владнаємо; тільки попроси в царя більше грошей, щоб нам у дорозі не нудно було, щоб було вдосталь поїсти й напитися, що забажаємо.
Іван переночував ніч, встав зранку, явився до государя та став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому, скільки треба. Ось добрий молодець взяв казну, надів на свого коня богатирську збрую, сів верхи й поїхав у путь-дорогу.
Близько чи далеко, швидко чи ні, заїхав він за тридев’ять земель, у тридцяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; навколо палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно; як за огорожу потрапити? Говорить Івану його добрий кінь:
— Почекаймо до вечора! Як тільки смеркне — обернуся я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. Тоді прекрасна королівна буде спати на своїй м’якій постелі; ти увійди до неї прямо в спальню, візьми її тихенько на руки й неси сміливо.
От добре, дочекалися вони вечора; як тільки смеркло, ударився кінь об сиру землю, обернувся сизокрилим орлом і каже:
— Час нам свою справу робити; дивись, не зроби помилки!
Іван селянський син сів на орла; орел піднявся в піднебесся, перелетів через стіну й поставив Івана на широкому дворі.
Пішов добрий молодець у палати, дивиться — скрізь тихо, вся прислуга спить глибоким сном; він у спальню — на ліжечку лежить Настасія прекрасна королівна, розкидала у сні покрови багаті, одеяла соболі. Задивився добрий молодець на її красу неописану, на її біле тіло, затуманила його любов гаряча, не витримав і поцілував королівну в цукрові уста. Від того прокинулася красна дівиця й з переляку закричала голосно; на її голос піднялися, прибігли слуги вірні, схопили Івана селянського сина й зв’язали йому руки й ноги міцно-наміцно. Королівна наказала його в темницю посадити й давати йому на день по склянці води та по фунту чорного хліба.
Сидить Іван у міцній темниці й думає думу невеселу: «Мабуть, тут мені покласти свою буйну голову!» А його добрий богатирський кінь ударився об землю й став маленьким пташкою, влетів до нього в розбите віконце й каже:
— Ну, господарю, слухайся: завтра я виламаю двері й тебе звільню; ти сховайся в саду за таким-то кущем; там буде гуляти Настасія прекрасна королівна, а я обернуся бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись же, не зівай, а то буде погано.
Іван повеселішав, пташка відлетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до темниці й вибив двері копитами; Іван селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущиком. Вийшла погуляти по саду прекрасна королівна, тільки порівнялася навпроти кущика — як підійшов до неї бідний старичок, кланяється й просить зі сльозами святої милостині. Поки красна дівиця виймала гаманець з грішми, вискочив Іван селянський син, схопив її в обійми, затиснув їй рот так міцно, що й голосу не можна було видати. У ту ж мить обернувся старий сизокрилим орлом, піднявся з королівною та добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю й став знову богатирським конем. Іван селянський син сів на коня й посадив Настасію-королівну з собою; каже їй:
— Що, прекрасна королівна, тепер не запреш мене в темницю?
Відповідає прекрасна королівна:
— Мабуть, мені судилося бути твоєю, роби зі мною, що сам знаєш!
От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, приїжджають на великий зелений луг. На тому лузі стоять два велетні, один одного кулаками частує; побилися-порубалися до крові, а ніхто не може іншого подолати; біля них лежать на траві мітла та клюка.
— Послухайте, братці, — питає їх Іван селянський син. — За що ви б’єтеся?
Велетні перестали битися й кажуть йому:
— Ми обидва рідні брати; помер у нас батько, і залишилося після нього всього-навсього майна — ось ця мітла та клюка; стали ми ділитися, та й посварилися: кожному, бач, хочеться все собі забрати! Ну, ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто в живих залишиться — той обидві речі отримає.
— А давно ви сперечаєтеся?
— Та вже три роки, як один одного б’ємо, а толку все не досягнемо!
— Ех ви! Є за що смертним боєм битися. Велика користь — мітла та клюка?
— Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою та клюкою можна будь-яку силу подолати. Скільки б вороже військо не виставило, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з провулочком. А клюка теж потрібна: скільки б не захопив нею війська — все в полон забереш!
«Так, речі хороші! — думає Іван. — Може, і мені знадобляться».
— Ну, братці, — каже, — хочете, я вас порівну поділю?
— Поділи, добрий чоловіче!
Іван селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав жменю дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсипав той пісок на всі чотири сторони.
— Ось, — каже, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й клюка, і мітла дістануться.
Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив і клюку, і мітлу, сів на коня — і згадуй як звали!
Довго чи коротко, під’їжджає він до свого царства й бачить, що його хрещеного батька спіткала біда не мала: все царство повоюване, біля столичного міста стоїть рать-сила незліченна, погрожує все вогнем спалити, самого царя злої смерті позбавити.
Іван селянський син залишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на вороже військо; де мітлою махне — там вулиця, де перемахне — там із провулочком! За короткий час перебив цілі сотні, цілі тисячі; а що від смерті вціліло, те зачепив клюкою й живцем приволік до столичного міста.
Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби трубити й пожалував генеральським чином і незліченною казною.
Тут Іван селянський син згадав про Настасію прекрасну королівну, відпросився на час і привіз її прямо до палацу. Похвалив його цар за удаль богатирську, наказав йому дім готувати та весілля справляти. Одружився Іван селянський син на прекрасній королівні, відсвяткував весілля багате й став собі жити, не журитися. Ось вам казка, а мені бубликів зв’язка.
Інші казки
