Іван — селянський син і Чудо-Юдо
У деякому царстві, у деякій державі жили-були дід і баба, і було у них три сини. Молодшого звали Іванушка. Жили вони — не лінувалися, цілий день трудилися, ниву орали та хліб засівали.Рознеслася раптом у тому царстві-державі вість: збирається Чудо-Юдо погане на їхню землю напасти, всіх людей знищити, міста-села вогнем спалити. Зажурилися дід із бабою, загорювали. А сини їх потішають:
— Не горюйте, батьку й матусю, підемо ми на Чудо-Юдо, будемо з ним битися до смерті. А щоб вам одним не сумувати, нехай із вами Іванушка залишиться: він ще дуже молодий, щоб на бій іти.
— Ні, — каже Іван, — не до лиця мені вдома сидіти та вас дожидати, піду й я з Чудом-Юдом битися!
Не стали дід із бабою Іванушку спиняти чи відмовляти, і зібрали вони всіх трьох синів у дорогу. Взяли брати мечі булатні, взяли торбини з хлібом-сіллю, сіли на добрих коней і поїхали.
Їхали вони, їхали й приїхали у якесь село. Дивляться — навкруги ні живої душі нема, все випалено, поламано, стоїть одна маленька хатина, ледве тримається. Увійшли брати в хатину. Лежить на печі бабуся та стогне.
— Здоровенькі були, бабусю, — кажуть брати.
— Здоровенькі, добрі молодці! Куди путь держите?
— Їдемо, бабусю, на річку Смородину, на калиновий міст. Хочемо з Чудом-Юдом зійтися, на свою землю не допустити.
— Ох, молодці, за діло взялися! Адже він, лиходій, усіх розорив, пограбував, лютій смерті віддав. Ближні царства — хоч кулем покоти. І сюди заїжджати став. У цій стороні лише я одна й залишилася: мабуть, я Чуду-Юду й на їжу не годна.
Переночували брати у бабусі, зранку рано встали й знову рушили в дорогу.
Під'їжджають до самої річки Смородини, до калинового мосту. По всьому березі лежать людські кістки.
Знайшли брати порожню хатину й вирішили в ній зупинитися.
— Ну, братці, — каже Іван, — заїхали ми у чужу далеку сторону, треба нам до всього прислухатися та придивлятися. Давайте почергово на дозір ходити, щоб Чудо-Юдо через калиновий міст не пропустити.
У першу ніч пішов на дозір старший брат. Пройшов він по берегу, подивився на річку Смородину — усе тихо, нікого не видно, нічого не чути. Він ліг під верболіз і заснув міцно, захрапів голосно.
А Іван лежить у хатині, ніяк заснути не може. Не спиться йому, не дрімається. Як пішов час за північ, взяв він свій меч булатний і пішов до річки Смородини. Дивиться — під кущем старший брат спить, у всі горло храпить. Не став Іван його будити, сховався під калиновий міст, стоїть, перехід стереже.
Раптом на річці води збурхнулися, на дубах орли закричали — виїжджає Чудо-Юдо о шести головах. Виїхав він на середину калинового мосту — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі здригнувся, позаду чорний пес ощетинився.
Каже Чудо-Юдо шестиголове:
— Що ти, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, здригнувся? Чому, чорний псе, ощетинився? Чи чуєте, що Іван — селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився — то на бій не годиться. Я його на одну руку посаджу, іншою прихлопну — тільки мокренько буде!
Вийшов тоді Іван — селянський син із-під мосту й каже:
— Не хвались, Чудо-Юдо погане! Не підстреливши ясного сокола, рано пір'я щипати. Не пізнавши доброго молодця, не варто його ганьбити. Давай-но краще сили пробувати; хто подолає, той і похвалиться.
Ось зійшлися вони, поравнялися й так люто вдарилися, що навкруги земля застогнала.
Чуду-Юду не пощастило: Іван — селянський син, з одного розмаху збив йому три голови.
— Стой, Іване — селянський сину! — кричить Чудо-Юдо. — Дай мені відпочинку!
— Який тут відпочинок! У тебе, Чудо-Юдо, три голови, а в мене одна! Ось як буде у тебе одна голова, тоді й відпочиватимемо.
Знову зійшлися вони, знову вдарилися.
Іван — селянський син відрубав Чуду-Юду й останні три голови. Після того розрубав тулуб на дрібні частини й покидав у річку Смородину, а шість голів під калиновий міст склав. Сам у хатину повернувся.
Зранку приходить старший брат. Запитує його Іван:
— Ну, що, не бачив чого?
— Ні, братці, повз мене й муха не пролетіла.
Іван йому ні словечка на це не сказав.
На другу ніч пішов на дозор середній брат. Походив він, походив, подивився навкруги й заспокоївся. Забрався в кущі й заснув.
Іван і на нього не покладався. Як пішов час за північ, він одразу зібрався, взяв свій гострий меч і пішов до річки Смородини. Сховався під калиновий міст і став вартувати.
Раптом на річці води збурхнулися, на дубах орли закричали — виїжджає Чудо-Юдо дев'ятиголове. Лише на калиновий міст виїхав — кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі здригнувся, позаду чорний пес ощетинився... Чудо-Юдо коня — по боках, ворона — по пір'ю, пса — по вуха!
— Що ти, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, здригнувся? Чому, чорний псе, ощетинився? Чи чуєте, що Іван — селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився — то на бій не годиться: я його одним пальцем уб'ю!
Вискочив Іван — селянський син із-під калинового мосту:
— Постривай, Чудо-Юдо, не хвались, беріться за діло! Ще невідомо, чия візьме.
Як махне Іван своїм булатним мечем раз, два, так і зніс у Чуда-Юда шість голів. А Чудо-Юдо ударив — по коліна Івана в сиру землю вгнав. Іван — селянський син схопив жменю землі й кинув своєму супротивнику прямо в очі. Поки Чудо-Юдо очі протирав та прочищав, Іван зрубав йому й решту голів. Потім узяв тулуб, розрубав на дрібні частини й покидав у річку Смородину, а дев'ять голів під калиновий міст склав. Сам у хатину повернувся, ліг і заснув.
Вранці приходить середній брат.
— Ну, що, — запитує Іван, — не бачив за ніч чого?
— Ні, біля мене й одна муха не пролетіла, й один комар поряд не пищив.
— Ну, коли так, ходімо зі мною, братці дорогі, я вам і комара, і муху покажу!
Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм Чуда-Юдові голови.
— Ось, — каже, — які тут по ночах мухи та комари літають! Вам не воювати, а вдома на печі лежати.
Засоромилися брати.
- Сон, - кажуть, - повалив...
На третю ніч зібрався йти в дозор сам Іван.
- Я, - каже, - на страшний бій іду, а ви, братці, всю ніч не спите, прислухайтеся: як почуєте мій посвист - випустіть мого коня й самі до мене на поміч поспішайте.
Прийшов Іван - селянський син до річки Смородини, стоїть під калиновим мостом, дожидається.
Тільки пішов час за північ, сира земля захиталася, води в річці зхвилювалися, буйні вітри завили, на дубах орли закричали... Виїжджає чудо-юдо дванадцятиголове. Усі дванадцять голів свистять, усі дванадцять вогнем-полум'ям дихають. Кінь чуда-юда на дванадцяти крилах, шерсть у коня мідяна, хвіст і грива залізні. Тільки в'їхав чудо-юдо на калинів міст - кінь під ним спіткнувся, чорний ворон на плечі здригнувся, чорний пес позаду щетиною став. Чудо-юдо коня батогом по боках, ворона - по пір'ю, пса - по вуха!
- Що ти, мій коню, спіткнувся? Чого, чорний вороне, здригнувся? Чому, чорний псе, щетиною став? Чи відчуваєте, що Іван - селянський син тут? Так він ще не народився, а якщо й народився - так на бій не здатен: я тільки дмухну - його й праху не залишиться!
Вийшов тут з-під калинового мосту Іван - селянський син:
- Постривай хвалитися: як би не осоромитися!
- Це ти, Іван - селянський син! Навіщо прийшов?
- На тебе, ворожа сила, подивитися, твоєї сили спробувати.
- Куди тобі мою силу пробувати! Ти мушка переді мною.
Відповідає Іван - селянський син чуду-юду:
- Я прийшов ні тобі казки розповідати, ні твої слухати. Прийшов я на смерть воювати, від тебе, проклятого, добрих людей звільнити!
Розмахнувся Іван своїм гострим мечем і зрубав чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопив ці голови, чоркнув по них своїм вогняним пальцем - і відразу всі голови приросли, ніби й з плечей не падали.
Погано прийшлося Івану - селянському сину: чудо-юдо свистом його оглушує, вогнем палить-жарить, іскрами обсипає, по коліно в сиру землю заганяє. А сам посміхається:
- Чи не хочеш відпочити, підкріпитися, Іван - селянський син?
- Який там відпочинок! По-нашому - бий, рубай, себе не бережи! - каже Іван.
Свиснув він, гукнув, кинув свою праву рукавицю в хатину, де брати залишилися. Рукавиця всі вікна повибивала, а брати сплять, нічого не чують.
Зібрався Іван із силами, розмахнувся ще раз, сильніше, ніж раніше, і зрубав чуду-юду шість голів.
Чудо-юдо підхопив свої голови, чоркнув вогняним пальцем - і знову всі голови на місці. Кинувся він тут на Івана, забив його по пояс в сиру землю.
Бачить Іван - справа погана. Зняв ліву рукавицю, запустив у хатину. Рукавиця дах пробила, а брати все сплять, нічого не чують.
У третій раз розмахнувся Іван - селянський син ще сильніше і зрубав чуду-юду дев'ять голів. Чудо-юдо підхопив їх, чоркнув вогняним пальцем - голови знову приросли. Кинувся він тут на Івана і загнав його в землю по самі плечі.
Зняв Іван свою шапку і кинув у хатину. Від того удару хатина захиталася, ледве по колодах не розвалилася.
Тут тільки брати прокинулися, чують - Іванів кінь голосно ірже та з ланцюгів рветься.
Кинулися вони до стайні, випустили коня, а слідом за ним і самі до Івана на поміч побігли.
Іванів кінь прибіг, почав бити чудо-юдо копитами. Засвистів чудо-юдо, зашипів, став іскрами коня обсипати... А Іван - селянський син тим часом виліз із землі, призвичаївся і відсік чуду-юду вогняний палець. Після того давай рубати йому голови, збив усі до одної, тулуб на дрібні частини порізав і повкидав усе в річку Смородину.
Прибігають тут брати.
- Ех ви, соньки! - каже Іван. - Через ваш сон я мало що головою не поплатився.
Привели його брати до хатини, умили, нагодували, напоїли і спати поклали.
На ранок ранесенько Іван встав, почав одягатися-взуватися.
- Куди це ти в таку рань піднявся? - кажуть брати. - Відпочив би після такого бою.
- Ні, - відповідає Іван, - не до відпочинку мені: піду до річки Смородини свій хустину шукати - обронив таки.
- Полюбляєш ти! - кажуть брати. - Заїдемо в місто - нову купиш.
- Ні, мені та потрібна!
Вирушив Іван до річки Смородини, перейшов на той берег через калинів міст і підібрався до чуда-юдових кам'яних палат. Підійшов до відкритого вікна і став слухати, чи не замишляють тут ще чого. Дивиться - сидять у палатах три чуда-юдові жінки та мати, стара зміїха. Сидять вони та міркують.
Старша каже:
- Помщуся я Івану - селянському сину за мого чоловіка! Забіжу наперед, коли він із братами додому повертатиметься, наведу спеки, а сама обернуся криницею. Захочуть вони води напитися і з першого ж ковтка луснуть!
- Це ти добре придумала! - каже стара зміїха.
Друга сказала:
- А я забіжу наперед і обернуся яблунею. Захочуть вони по яблучку з'їсти - тут їх і розірве на дрібні шматочки!
- І ти добре задумала! - каже стара зміїха.
- А я, - каже третя, - наведу на них сон та дрімоту, а сама забіжу наперед і обернуся м'яким килимом із шовковими подушками. Захочуть брати полежати, відпочити - тут-то їх і спалить вогонь!
Відповідає їй зміїха:
- І ти добре придумала! Ну, невістки мої люб'язні, якщо ви їх не згубите, то завтра я сама дожену їх і всіх трьох проковтну.
Вислухав Іван — селянський син усе це і повернувся до братів.
- Ну що, знайшов ти свою хусточку? — питають брати.
- Знайшов.
- І варто було час на це витрачати!
- Варто, братці!
Після того зібралися брати і поїхали додому.
Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий спекотний, що терпіння нема, спрага змучила. Дивляться брати — стоїть колодязь, у колодязі срібний ковшик плаває. Говорять вони Івану:
- Давай, братець, зупинимося, холодної водиці поп'ємо і коней напоїмо.
- Невідомо, яка в тому колодязі вода, — відповідає Іван. — Може, гнила та брудна.
Скочив він зі свого коня доброго, почав той колодязь мечем сікти та рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Раптом спустився туман, спека спала, і пити не хочеться.
- Ось бачите, братці, яка вода в колодязі була! — говорить Іван.
Поїхали вони далі.
Довго чи коротко — побачили яблуньку. Висять на ній яблука стиглі та рум'яні.
Скочили брати з коней, хотіли яблучка зривати, а Іван — селянський син забіг уперед і давай яблуню мечем сікти та рубати. Завила яблуня, закричала...
- Бачите, братці, яка це яблуня? Несмачні на ній яблука!
Сіли брати на коней і поїхали далі.
Їхали вони, їхали і сильно втомилися. Дивляться — лежить на полі килим м'який, а на ньому подушки пухові.
- Полежимо на цьому килимі, відпочинемо трохи! — кажуть брати.
- Ні, братці, не м'яко буде на цьому килимі лежати! — відповідає Іван.
Розсердилися на нього брати:
- Що ти за указчик нам: того не можна, іншого не можна!
Іван у відповідь ані словечка не сказав, зняв свій кушак і на килим кинув. Спалахнув кушак полум'ям — нічого не залишилося на місці.
- Ось і з вами те ж було б! — говорить Іван братам.
Підійшов він до килима і давай мечем килим та подушки на дрібні шматочки рубати. Порубал, розкидав навколо і каже:
- Даремно ви, братці, бурчали на мене! Адже й колодязь, і яблунька, і килим цей — усе дружини чуда-юда були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм це: самі всі загинули!
Поїхали брати далі.
Багато чи мало проїхали — раптом небо потемніло, вітер завив, загув: летить за ними сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі — хоче Івана з братами проковтнути. Тут молодці, не будь дурні, витягли зі своїх котомок дорожніх по пудові солі і кинули зміїсі в пащу.
Зраділа зміїха — думала, що Івана — селянського сина з братами вхопила. Зупинилася і почала жувати сіль. А як розсмакувала та зрозуміла, що це не добрі молодці, знову помчалася в погоню.
Бачить Іван, що біда неминуча, — погнав коня на всю міць, а брати за ним. Скакали-скакали, скакали-скакали...
Дивляться — стоїть кузня, а в тій кузні дванадцять ковалів працюють.
- Ковалі, ковалі, — каже Іван, — пустіть нас у свою кузню!
Пустили ковалі братів, самі за ними кузню на дванадцять залізних дверей зачинили, на дванадцять кованих замків.
Підлетіла зміїха до кузні і кричить:
— Ковалі, ковалі, віддайте мені Івана — селянського сина з братами! А ковалі їй у відповідь:
- Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!
Прийнялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала, лизала-лизала — одинадцять дверей пролизала. Залишилася всього одна двер...
Втомилася зміїха, сіла відпочити.
Тут Іван — селянський син вискочив із кузні, підняв зміїху та з усього розмаху вдарив її об сиру землю. Розсипалася вона дрібним порохом, а вітер той порох у всі боки розвіяв. З тих пір усі чуда-юда та змії в тому краю повиводилися, без страху люди жити стали.
А Іван — селянський син з братами повернувся додому, до батька, до матері, і стали вони жити та поживати, поле орати та хліб збирати.
І зараз живуть.
Інші казки
