Мороз Іванович
Жили-були Рукодільниця та Лінивиця, і нянька з ними. Рукодільниця рано вставала і відразу бралася до справи. А Лінивиця тим часом у ліжечку лежала, з боку на бік переверталася.Одного разу з Рукодільницею лихо трапилося: випадково вона впустила відро в колодязь. Сувора нянька й каже: «Сама відрічко втопила, сама й діставай!»
Пішла Рукодільниця знову до колодязя, за мотузку вхопилася та аж на саме дно й опустилася. Дивиться — перед нею пічка, а з пічки пиріжок виглядає та примовляє:
— Хто мене візьме, той зі мною й піде.
Рукодільниця вийняла його і за пазуху поклала.
Далі йде, дивиться — у саду дерево, а на дереві золоті яблучка між собою розмовляють:
— Хто нас з дерева зітрясе, той собі візьме.
Рукодільниця й натрусила яблучок у фартух.
Далі йде, дивиться — старий Мороз Іванович на крижаній лавочці сидить.
— Здорово, — каже, — Рукодільнице! Дякую тобі, дівчино, що пиріжок мені принесла — давно вже я гаряченького не їв.
Вони разом пиріжком та яблучками наливними поснідали, а потім старий сказав:
— Знаю, за відрічком ти прийшла, я тобі його віддам, тільки ти мені за те три дні послужи.
І ось пішли вони до дому, а дім той був увесь з льоду, а стіни були прикрашені сніговими зірочками блискучими, а на ліжку замість перини сніг лежав. Прийнялася Рукодільниця сніг збивати, щоб старикові спалося м’якше, і руки в неї, у бідної, заклякли, але вона їх сніжком потерла, руки й відійшли. А Мороз Іванович підняв перину, а під нею — травка зелена. Рукодільниця здивувалася: навіщо старий травку на світ Божий не випускає, а він і відповів:
— Ще трава в силу не ввійшла. Ось весна прийде, перина розтане, травка заколоситься, зерно вигляне, його селянин на млині змеле, і буде борошно, а з борошна ти хліби спекеш.
Потім старий спати на збиту перину ліг, а Рукодільниця по господарству клопотатися стала. Так і прожили вони три дні, а коли їй час було йти, Мороз Іванович сказав:
— Дякую тобі, втішила старика. Ось твоє відрічко, я в нього срібних п’ятачків насипав, а ще діамант — хустку заколювати.
Рукодільниця подякувала Морозу Івановичу, пішла додому й там розповіла, що з нею трапилося. Нянька й каже Лінивиці:
— Бачиш, що люди за роботу отримують! Опустись у колодязь, знайди старичка та послужи йому.
Пішла Лінивиця до колодязя, та й бух прямо на дно. Пічку з пиріжком побачила, дерево з яблучками наливними — нічого не взяла, лінь було. Прийшла до Мороза Івановича з порожніми руками:
— Хочу послужити та за роботу отримати!
— Дільно говориш. Збий-но мені перину, у хаті прибери, та й поїсти приготуй.
Лінивиця подумала: «Не стану я себе втомлювати», — та й не зробила, що велів їй Мороз Іванович.
Старий сам поїсти приготував, у хаті прибрав та Лінивицю нагодував. Прожили вони три дні, і дівчина винагороди попросила.
— Яка ж була твоя робота? — здивувався старичок. — Це ти мені маєш заплатити, бо я тобі служив. Та й годі, яка робота — така й винагорода.
Мороз Іванович дав Лінивиці в одну руку величезний срібний злиток, а в другу — великий-превеликий діамант.
Лінивиця старика навіть не подякувала, додому радісно побігла. Прийшла й хвалиться.
— Ось, — каже, — я не сестрі рівня, не жменю п’ятачків заробила...
Не встигла вона договорити, як злиток срібний та діамант розтанули й полилися на підлогу...
А ви, діточки, думайте-гадайте, що тут правда, що неправда, що жартома сказано, а що в настанову...
Інші казки
