Горе

У одному селі жили два чоловіки, два рідні брати: один був бідний, інший багатий.

Багач переїхав на життя до міста, збудував собі великий дім і записався у купці; а в бідного часом немає навіть шматка хліба, а дітлахи — малі, менші — плачуть та їсти просять. З ранку до вечора б’ється чоловік, як риба об лід, а все нічого немає.

Каже він одного разу своїй дружині:
— Давай піду до міста, попрошу в брата: чи не допоможе чим?

Прийшов до багатого:
— Ох, брате рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина й діти без хліба сидять, цілими днями голодують.
— Попрацюй у мене цей тиждень, тоді й допоможу!

Що робити? Взявся бідний за роботу: і двір чистить, і коней годує, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий одну паляницю хліба:
— Ось тобі за працю!
— І за те дякую! — сказав бідний, вклонився і хотів уже додому йти.
— Постривай! Приходь завтра до мене в гості та дружину приведи: адже завтра мої іменини.
— Ох, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я в лаптях ходжу та в худих сермягах.
— Нічого, приходь! І тобі буде місце.
— Добре, брате, прийду.

Повернувся бідний додому, віддав дружині паляницю і каже:
— Слухай, дружино! Завтра нас із тобою в гості запросили.
— Як у гості? Хто запросив?
— Брат: він завтра іменинник.
— Ну що ж, підемо.

На ранок встали й пішли до міста, прийшли до багатого, привітали його й сіли на лавку. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх господар частує на славу, а про бідного брата та його дружину й думати забув — нічого їм не дає; вони сидять та лише поглядають, як інші п’ють та їдять.

Закінчилася обідня; стали гості з-за столу вилазити та господаря з господинею дякувати, і бідний теж — піднявся з лавки й кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, гудуть, пісні співають.

А бідний іде назад з порожнім животом.
— Давай, — каже дружині, — і ми заспіваємо пісню!
— Ох ти, дурню! Люди співають тому, що смачно поїли та багато випили; а ти з чого співати вздумав?
— Ну, все-таки у брата на іменинах був; без пісень мені соромно йти. Як я заспіваю, то кожен подумає, що й мене частували...
— Ну співай, коли хочеш, а я не буду!

Чоловік заспівав пісню, і почулося йому два голоси; він перестав і питає дружину:
— Це ти мені підспівувала тоненьким голосом?
— Що з тобою? Я взагалі й не думала.
— То хто ж?
— Не знаю! — сказала жінка. — Ану заспівай, я послухаю.

Він знову заспівав: співає-то один, а чути два голоси; зупинився і питає:
— Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?
Горе відгукнулося:
— Так, хазяїне! Це я допомагаю.
— Ну, Горе, підемо з нами разом.
— Підемо, хазяїне! Я тепер від тебе не відстану.

Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його до шинку. Той каже:
— У мене грошей немає!
— Ох ти, чоловіче! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожух надітий, а нащо він? Скоро літо буде, все одно носити не станеш! Підемо до шинку, та й кожух продай...

Чоловік і Горе пішли до шинку і пропили кожух. На другий день Горе застогнало — з похмілля голова болить, і знову кличе хазяїна випити.
— Грошей немає, — каже чоловік.
— Та нащо нам гроші? Візьми сани та віз — з нас і досить!

Нічого робити, не відбитися чоловікові від Горя: взяв він сани й віз, потягнув до шинку і пропив разом із Горем.

На ранок Горе ще більше застогнало, кличе хазяїна опохмілитися; чоловік пропив і борону, і плуг.

Місяця не минуло, як він все спустив; навіть хату свою сусідові заставив, а гроші до шинку відніс.

Горе знову чіпляється до нього:
— Підемо та підемо до шинку!
— Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.
— Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один залиш, а інший пропити треба.

Чоловік узяв сарафан, пропив і думає:
“Ось коли чистий! Ні хати, ні двору, ні на собі, ні на дружині!”

На ранок прокинулося Горе, бачить, що у чоловіка вже нічого більше взяти, і каже:
— Хазяїне!
— Що, Горе?
— А от що: йди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.

Пішов чоловік до сусіда.
— Дай, — просить, — на часочок пару волів із возом; я на тебе хоча б тиждень за те попрацюю.
— Нащо тобі?
— У ліс за дровами поїхати.
— Ну бери; тільки не дуже великий віз накладай.
— Та що ти, кормильцю!

Привів пару волів, сів разом із Горем на віз і поїхав у чисте поле.
— Хазяїне, — питає Горе, — чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?
— Як не знати!
— А коли знаєш, їдь прямо до нього.

Приїхали вони на те місце, зупинилися й вилізли з воза. Горе наказує чоловікові підняти камінь. Чоловік піднімає, Горе допомагає; ось підняли, а під каменем яма — повна золота насипана.
— Ну, що дивишся? — каже Горе чоловікові. — Тягай швидше на віз.

Чоловік взявся за роботу й насипав віз золотом; все з ями вибрав до останнього червінця, бачить, що вже більше нічого не лишилося, і каже:
— Подивись-но, Горе, ніби там ще гроші лишилися?

Горе нахилилося:
— Де? Я щось не бачу!
— Та он у куті світиться!
— Ні, не бачу.
— Лізь у яму, то й побачиш.

Горе лізло у яму; тільки що опустилося туди, а чоловік і накрив його каменем.
— Ось так-то краще буде! — сказав чоловік. — Бо якщо взяти тебе з собою, то ти, Горе нещасне, хоч і не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!

Приїхав чоловік додому, скинув гроші у льох, волів відвів до сусіда й почав думати, як би себе влаштувати. Купив лісу, збудував великі хороми й зажив удвічі багатше свого брата.

Довго чи коротко — поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.
— Ось що видумав! — сказав йому багатий брат. — У самого їсти нема чого, а ти ще й іменини святкуєш!
— Ну, колись не було що їсти, а тепер, слава богу, маю не менше твого; приїдь — побачиш.
— Гаразд, приїду!

На другий день багатий брат зібрався з дружиною, і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного-то голодранця хороми нові, високі, не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, упоїв усілякими наїдками, напоїв усілякими медами та винами. Питає багатий у брата:
— Скажи, будь ласка, якими долями розбагатів ти?

Чоловік розповів йому по чистій совісті, як причепилося до нього Горе нещасне, як пропив він із Горем у шинку все своє добро до останньої нитки; лишилася тільки душа в тілі; як Горе вказало йому скарб у чистому полі, як він забрав той скарб та й позбувся Горя.

Заздрісно стало багатому.
“Давай, — думає, — поїду в чисте поле, підніму камінь та й випущу Горе — нехай воно до тла зруйнує брата, щоб не смів переді мною своїм багатством хвалитися”.

Відпустив свою дружину додому, а сам у поле погнав; під’їхав до великого каменю, зсунув його набік і нахиляється подивитися, що там під каменем. Не встиг як слід голову нахилити — а вже Горе вискочило й сіло йому на шию.
— А, — кричить, — ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе нізащо не відстану.
— Послухай, Горе, — сказав купець, — зовсім не я засадив тебе під камінь...
— А хто ж, як не ти?
— Це мій брат тебе засадив, а я навмисне прийшов, щоб тебе випустити.
— Ні, брешеш! Один раз обдурив, другий не обдуриш!

Міцно вчепилося Горе багатому купцеві за шию; привіз він його додому, і пішло у нього все господарство навскіс та навкрив. Горе вже зранку за своє береться: кожного дня кличе купця опохмілитися; багато добра до шинку пішло.

“Отак невигідно жити! — думає про себе купець. — Здається, досить я Горе потішив; пора б і розлучитися з ним, та як?”

Думав, думав і видумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, узяв нове колесо й міцно вбив клин з одного боку у втулку. Приходить до Горя:
— Що ти, Горе, все на боці лежиш?
— А що ж мені більше робити?
— Що робити? Підемо на двір у хованки грати.

А Горе й радо. Вийшли на двір. Спочатку купець сховався — Горе зараз його знайшло; потім черга Горю ховатися.
— Ну, — каже, — мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину залізу!
— Куди тобі! — відповідає купець. — Ти в це колесо не влізеш, а то — у щілину!
— У колесо не влізу? Диви-но, ще як сховаюся!

Влізло Горе в колесо; купець узяв та й з іншого боку забив у втулку дубовий клин, підняв колесо й закинув його разом із Горем у річку.

Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.

↑ Догори

Горе

Інші казки