Наговорна водиця
Жили-були чоловік із жінкою. Змолоду вони жили на заздрість усім, а на старість — ніби їх хтось підмінив. Тільки зранку старий спустить ноги з печі, як між ним і старою починається сварка. Він їй слово, а вона йому два, він два, а вона п’ять, він п’ять, а вона десять. І такий вихор закрутиться між ними, що хоч із хати втікай.А як почнуть розбиратися — винного немає.
— Та з чого б це в нас, стара, а? — каже старий.
— Та все ти, старий, ти все!..
— Та годі! Я? Чи не ти? З довгим-то язиком!..
— Не я, а ти!
— Ти, а не я!
І знову починається: знову сварка між ними зав’язується. Ось одного разу слухала, слухала їх сусідка та й каже:
— Марем’янушко, що це в тебе зі старим усе нелади та нелади. Пішла б ти на край села до бідної жінки. Вона на воду шепоче... Людям допомагає, може, і тобі допоможе.
"А й справді", — подумала стара, — піду до тієї жінки..."
Прийшла до бідної, постукала у вікно. Та вийшла.
— Що, — питає, — старушко, тобі треба?
— Та ось, — відповідає баба, — пішли в нас нелади зі старим.
— Зачекай, — каже бідна жінка, — трохи.
І сама — у хату.
Винесла стара води у дерев’яному ковші та при ній же на ту воду пошепотіла. Потім перелила її у скляну посудину, подає й каже:
— Як додійдеш та як почне старий шуміти, так ти водиці хлипни; та не плюй, не ковтай, а тримай у роті, поки не замовкне... Усе гаразд і буде!
Вклонилася стара бідній жінці, взяла посудину з водою — і додому. І тільки ногу за поріг занесла, як старий на неї й накинувся:
— Ох, вже мені ці баби-балакухи! Як підуть, то ніби проваляться! Давно вже самовар час ставити, а ти забула! І де це ти пропадала?..
Відхлипнула стара зі скляної посудини, та не плюнула, не проковтнула, а, як наказала бідна жінка, тримає в роті.
А старий бачить, що вона не відповідає, і сам замовк. Зраділа стара: "А й справді, видно, що ця вода наговорена, цілюща!"
Поставила посудину з водою, а сама — за самовар і задзвеніла трубою.
Почув це старий:
— От незграбна-неладнувата! Не тим кінцем руки, мабуть, приставлені!
А стара хотіла було йому відповісти, та згадала наказ бідної жінки — і знову за воду! Хлипнула і тримає в роті.
Бачить старий, що стара йому ані слова навпроти не каже, здивувався і... замовк.
І пішло між ними з того часу все як по писаному: знову, як у молоді роки, стали жити на заздрість людям. Бо як тільки почне старий шуміти, стара зараз — за наговорену воду!
Ось вона, сила-то, яка в ній!
Інші казки
