Пташина мова
В одному місті жив купець із купчихою, і дав їм Господь сина, не за віком розумного, на ім’я Василь.Одного разу обідали вони втрьох; а над столом у клітці висив соловейко і так жалібно співав, що купець не витерпів і промовив:
— Якби знайшовся такий чоловік, який би відгадав мені насправді, що соловейко співає і яку долю віщує, — здається, за життя віддав би йому половину маєтку, та й по смерті заповів би багато добра.
А хлопчик — йому було тоді шість років — подивився батькові та матері в очі і сказав:
— Я знаю, що соловейко співає, та сказати боюся.
— Говори без утаєння! — пристали до нього батько з матір’ю.
І Вася зі сльозами вимовив:
— Соловейко віщує, що прийде час, і ви будете мені служити: батько стане воду подавати, а мати рушник — обличчя та руки витирати.
Ці слова гірко засмутили купця з купчихою, і вирішили вони позбутися своєї дитини; збудували невеликий човник, у темну ніч поклали в нього сплячого хлопчика і пустили у відкрите море.
На той час вилетів із клітки соловейко-віщун, прилетів у човен і сів хлопчикові на плече.
Ось пливе човен морем, а назустріч йому корабель на всіх вітрилах летить. Побачив корабельник хлопчика, жалко йому стало, взяв його до себе, розпитав про все і обіцяв держати й любити його, як рідного сина.
Наступного дня каже хлопчик новому батькові:
— Соловейко, мовляв, співає, що підніметься буря, поламає щогли, порве вітрила; треба повернути до пристани.
Але корабельник не послухався.
І справді піднялася буря, поламала щогли, обірвала вітрила.
Робити нечого, минулого не повернеш; поставили нові щогли, поправили вітрила і попливли далі. А Вася знову каже:
— Соловейко, мовляв, співає, що назустріч ідуть дванадцять кораблів, усі розбійницьких, у полон нас візьмуть!
Цього разу корабельник послухався, повернув до острова і побачив, як ті дванадцять кораблів, усі розбійницьких, пройшли повз. Вичекав корабельник, скільки треба, і поплив далі.
Небагато, не мало минуло часу, пристав корабель до міста Хвалинська; а у місцевого короля вже кілька років перед палацовими вікнами літають і кричать ворон із воронихою та вороненком, ні вдень, ні вночі нікому спокою не дають.
Що тільки не робили, ніякими хитромудростями не можуть їх від вікон відігнати; навіть дроб не бере! І було наказано королем прибити на всіх перехрестях і пристанях таку грамоту: якщо хто зможе відігнати від палацових вікон ворона з воронихою, тому король віддасть у нагороду половину свого царства і молодшу королівну за дружину; а хто візьметься за таку справу, а справи не зробить, тому відрубана буде голова.
Багато було бажаючих поріднитися з королем, та всі свої голови під сокиру поклали.
Дізнався про це Вася, став проситися у корабельника.
— Дозволь піти до короля — відігнати ворона з воронихою.
Скільки ні умовляв його корабельник, ніяк не міг утримати.
— Ну, іди, — каже, — та якщо щось недобре трапиться — на себе пеняй!
Прийшов Вася до палацу, сказав королю і наказав відчинити те саме вікно, біля якого вороння літало.
Послухав пташиного крику і каже королю:
— Ваша величність, самі бачите, що літають тут троє: ворон, дружина його ворониха і син їхній вороненок; ворон із воронихою сперечаються, кому належить син — батькові чи матері, і просять розсудити їх. Ваша величність! Скажіть, кому належить син?
Король каже:
— Батькові.
Лише вимовив король це слово, ворон із вороненком полетіли праворуч, а ворониха — ліворуч.
Після того король взяв хлопчика до себе, і жив він при ньому у великій милості та честі; виріс і став молодець молодцем, одружився з королівною і взяв у посаг половину царства.
Забажалося йому якось поїздити різними місцями, по чужих землях, людей подивитися і себе показати: зібрався і поїхав мандрувати.
В одному місті зупинився він на нічліг; переночував, встав зранку і велить, щоб подали йому умиватися.
Господар приніс йому воду, а господиня подала рушник; розбалакався з ними королевич і дізнався, що це були його батько і мати, заплакав від радості і впав до їхніх ніг; а потім узяв їх із собою до міста Хвалинська, і стали вони всі разом жити-поживати та добра наживати.
Інші казки
