Зайчина хатка

Жили-були в лісі лисичка та зайчик. Жили вони недалеко один від одного. Прийшла осінь. У лісі стало холодно. Вирішили вони збудувати собі хатинки на зиму. Лисичка збудувала собі хатинку з пухкого сніжку, а зайчик — з пухкого піску. Перезимували вони в нових хатинках. Настала весна, пригріло сонце. Лисичина хатинка розтала, а зайкова стоїть, як стояла. Прийшла лисиця до зайчиної хатинки, вигнала зайчика, а сама в його хатинці залишилася.

Пішов зайчик зі свого двору, сів під березою та плаче. Іде вовк. Бачить — зайчик плаче.

— Чого ти, зайчику, плачеш? — питає вовк.

— Як же мені, зайчику, не плакати? Жили ми з лисичкою близько один від одного. Збудували ми собі хати: я — з пухкого піску, а вона — з пухкого сніжку. Настала весна. Її хатинка розтала, а моя стоїть, як стояла. Прийшла лисичка, вигнала мене з моєї хатинки і сама в ній жити залишилася. Ось я й сиджу та плачу.

— Не плач, зайчику. Підем, я тобі допоможу, вижену лисичку з твоєї хати.

Пішли вони. Прийшли. Вовк став на порозі зайчиної хатинки й кричить на лисичку:

— Ти навіщо влізла в чужу хату? Злазь, лисичко, з печі, а то скину, побию тобі плечі.

Не злякалася лисичка, відповідає вовкові:

— Ой, вовче, бережися: мій хвіст як прут, — як дам, так і смерть тобі тут.

Злякався вовк та втік. І зайчика покинув. Сів знову зайчик під березою та гірко плаче.

Іде лісом ведмідь. Бачить — зайчик сидить під березою та плаче.

— Чого, зайчику, плачеш? — питає ведмідь.

— Як же мені, зайчику, не плакати? Жили ми з лисичкою близько один від одного. Збудували ми собі хати: я — з пухкого піску, а вона — з пухкого сніжку. Настала весна. Її хатинка розтала, а моя стоїть, як стояла. Прийшла лисичка, вигнала мене з моєї хатинки і сама там жити залишилася. Ось я сиджу та плачу.

— Не плач, зайчику. Підем, я тобі допоможу, вижену лисичку з твоєї хати.

Пішли вони. Прийшли. Ведмідь став на порозі зайчиної хатинки й кричить на лисичку:

— Навіщо забрала у зайчика хату? Злазь, лисичко, з печі, а то скину, побию тобі плечі.

Не злякалася лисичка, відповідає ведмедю:

— Ох, ведмедю, бережися: мій хвіст як прут, — як дам, так і смерть тобі тут.

Злякався ведмідь та втік і зайчика одного покинув. Знову пішов зайчик зі свого двору, сів під березою та гірко плаче. Раптом бачить — іде лісом півень. Побачив зайчика, підійшов і питає:

— Чого, зайчику, плачеш?

— Та як же мені, зайчику, не плакати? Жили ми з лисичкою близько один від одного. Збудували ми собі хати: я — з пухкого піску, а вона — з пухкого сніжку. Настала весна. Її хатинка розтала, а моя стоїть, як стояла. Прийшла лисичка, вигнала мене з моєї хатинки і сама там жити залишилася. Ось я сиджу та плачу.

— Не плач, зайчику, я вижену лисицю з твоєї хатинки.

— Ой, півнику, — плаче зайчик, — де тобі її вигнати? Вовк гнав — не вигнав. Ведмідь гнав — не вигнав.

— А от я вижену. Підем, — каже півень.

Пішли. Увійшов півень у хатинку, став на порозі, закукурікав, а потім як закричить:

— Я — півень-чебертух,
Я — співак-лопотун,
На коротких ногах,
На високих п’ятах.
На плечі косу несу,
Лисиці голову знесу.

А лисичка лежить і каже:

— Ой, півнику, бережися: мій хвіст як прут, — як дам, так і смерть тобі тут.

Стрибнув півник з порога в хату і знову кричить:

— Я — півень-чебертух,
Я — співак-лопотун,
На коротких ногах,
На високих п’ятах.
На плечі косу несу,
Лисиці голову знесу.

І — стриб на піч до лисиці. Дзьобнув лисицю в спину. Як підскочить лисиця та як побіжить геть із зайчиної хатинки, а зайчик і двері за нею захлопнув.

І залишився він жити в своїй хатинці разом із півником.

↑ Догори

Зайчина хатка

Інші казки