Сивка-Бурка

Жив-був старий дід, і було в нього три сини. Наймолодшого всі називали Іванушком-дурником. Посіяв одного разу дід пшеницю. Добра вродилася пшениця, але хтось почав її м'яти та топтати.

Ось дід і каже синам:
— Любі мої діти! Треба стерегти пшеницю кожну ніч по черзі, треба зловити злодія!

Настала перша ніч. Пішов старший син пшеницю стерегти, але захотілося йому спати. Заліз він на сінник і проспав до ранку.
Приходить вранці додому і каже:
— Всю ніч я не спав, пшеницю стерег! Змерз увесь, а злодія не бачив.

На другу ніч пішов середній син. І він так само всю ніч проспав на сіннику.

На третю ніч прийшла черга Іванушка-дурника. Поклав він пиріг за пазуху, взяв мотузку і пішов. Прийшов у поле, сів на камінь. Сидить, не спить, пиріжок жує, злодія чекає.

Опівночі прискакав на пшеницю кінь — одна шерстинка срібна, друга золота, біжить — земля тремтить, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум'я підноситься. І став той кінь пшеницю їсти. Не стільки їсть, скільки копитами топче. Підкрався Іванушка до коня і одним махом накинув йому на шию мотузку. Рванувся кінь з усієї сили — але нічого не вийшло! Іванушка спритно стрибнув на нього і міцно вхопився за гриву. Кінь носив-носив його по полю, скакав-скакав — але не зміг скинути!

Почав кінь просити Іванушка:
— Відпусти ти мене, Іванушка, на волю! Я тобі за це велику послугу віддам.
— Добре, — відповідає Іванушка, — відпущу, але як я тебе потім знайду?
— А ти вийди в чисте поле, у широке роздолля, свисни три рази молодіцьким посвистом, гукни богатирським покликом: «Сивко-Бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!» — я тут і з'явлюся.

Відпустив Іванушка коня і взяв з нього обіцянку більше не їсти і не топтати пшеницю.
Прийшов Іванушка вранці додому.
— Ну, розказуй, що ти там бачив? — питають брати.
— Я зловив, — каже Іванушка, — коня — одна шерстинка срібна, інша золота.
— А де ж кінь?
— Він обіцяв більше не ходити на пшеницю, от я його і відпустив.

Не повірили Іванушці брати, насміялися з нього вдосталь. Але з цієї ночі ніхто вже пшеницю не чіпав...

Незабаром після того цар розіслав гінців по всіх селах, по всіх містах клич кликати:
— Збирайтеся, бояри та дворяни, купці та прості селяни, до царя на двір. Сидить царівна Олена Прекрасна у своєму високому теремі біля вікна. Хто на коні до царівни доскочить, та з її руки золотий перстень зніме, за того вона й заміж піде!

Ось у призначений день збираються брати їхати до царського двору — не для того, щоб самі скакати, а хоч на інших подивитися. А Іванушка з ними проситься:
— Братці, дайте мені хоч якусь конячку, і я хочу поїхати подивитися на Олену Прекрасну!
— Куди тобі, дурню! Людей, чи що, хочеш смішити? Сиди собі на печі та попіл пересипай!
Пішли брати, а Іванушка-дурник і каже братовим жінкам:
— Дайте мені кошик, я хоч у ліс піду — грибів назбираю!

Узяв кошик і пішов, нібито гриби збирати. Вийшов Іванушка в чисте поле, у широке роздолля, кошик під кущ кинув, а сам свиснув молодіцьким посвистом, гукнув богатирським покликом:
— Сивко-Бурко, віщий каурко, стань переді мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, земля тремтить, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум'я підноситься. Прибіг і став перед Іванушком як вкопаний.
— Що треба, Іванушка?
— Хочу подивитися на царівну Олену Прекрасну! — відповідає Іванушка.
— Ну, лізь до мене в праве вухо, а в ліве вилазь!

Ліз Іванушка коню в праве вухо, а в ліве виліз — і став таким молодцем, що ні в думці, ні в гадці, ні в казці сказати, ні пером описати! Сів на Сивка-Бурка і поскакав прямо до міста. Нагнав він по дорозі своїх братів, проскакав повз них, пилом дорожнім обсипав.

Прискакав Іванушка на площу — прямо до царського палацу. Дивиться — народу сила-силенна, а у високому теремі, біля вікна, сидить царівна Олена Прекрасна. На руці у неї перстень сяє — ціни йому нема! А сама вона красуня з красунець. Дивляться всі на Олену Прекрасну, а ніхто не наважується до неї доскочити: нікому немає бажання шию собі ламати.

Ударив тут Іванушка Сивка-Бурка по крутих боках... Фиркнув кінь, заірзав, стрибнув — тільки на три колоди до царівни не доплив. Здивувався народ, а Іванушка повернув Сивка і втік.
Кричать усі:
— Хто це такий? Хто це такий?

А Іванушки вже й слід застиг. Бачили, звідки прискакав, не бачили, куди втік. Примчався Іванушка в чисте поле, зіскочив з коня, ліз йому в ліве вухо, а в праве виліз і став, як і раніше, Іванушком-дурником.

Відпустив він Сивка-Бурка, набрав повний кошик мухоморів і приніс додому:
— Ось, які грибочки гарні!
Розсердилися братові жінки на Іванушка і давай його лаяти:
— Які ти, дурню, гриби приніс? Тобі одним їх їсти!
Усміхнувся Іванушка, заліз на піч і сидить.

Повернулися додому брати й розповідають жінкам, що вони в місті бачили:
— Ну, господині, який молодець до царя приїхав! Такого ми відродження не бачили. До царівни тільки на три колоди не доплив.
А Іванушка лежить на печі та посміхається:
— Братці рідні, а чи не я ж це там був?
— Куди тобі, дурню, там бути! Сиди вже на печі та мух лови!

На другий день старші брати знову до міста поїхали, а Іванушка взяв лукошко та пішов за грибами. Вийшов у чисте поле, у широке роздолля, лукошко кинув, сам свиснув молодецьким посвистом, гукнув богатирським покликом:
— Сивко-Бурко, віщий каурко, стань передо мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, земля тремтить, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я палає. Прибіг і став перед Іванушкою як вкопаний.

Вліз Іванушка Сивкові-Бурці в праве вухо, а в ліве виліз і став молодець молодцем. Скочив на коня й поскакав до двору. Бачить — на площі народу ще більше, ніж раніше. Всі на царевну любуються, а скакати ніхто й не думає: бояться собі шию зламати! Ударив тут Іванушка свого коня по крутих боках. Заржав Сивко-Бурко, підскочив — тільки на два колоди до вікна царевни не дістав.

Повернув Іванушка Сивка та й ускакав. Бачили, звідки прискакав, не бачили, куди втік. А Іванушка вже в чистому полі. Відпустив Сивка-Бурка, а сам пішов додому. Сів на піч, сидить, дожидається братів.

Приїжджають брати додому й розповідають:
— Ну, господині, той же молодець знову приїжджав! Не допригнув до царевни тільки на два колоди.
Іванушка і каже їм:
— Братці, а чи не я ж це там був?
— Сиди, дурню, мовчи!..
На третій день брати знову збираються їхати, а Іванушка каже:
— Дайте мені хоч поганеньку конячку: поїду й я з вами!
— Сиди, дурню, вдома! Тільки тебе там і не вистачає!
Сказали й поїхали.

Іванушка вийшов у чисте поле, у широке роздолля, свиснув молодецьким посвистом, гукнув богатирським покликом:
— Сивко-Бурко, віщий каурко, стань передо мною, як лист перед травою!
Кінь біжить, земля тремтить, з вух дим стовпом валить, з ніздрів полум’я палає. Прибіг і став перед Іванушкою як вкопаний. Вліз Іванушка коневі в праве вухо, а в ліве виліз. Став молодець молодцем і поскакав до царського двору.

Прискакав Іванушка до високого терему, стегнув Сивка-Бурка батогом... Заржав кінь ще дужче, ударив об землю копитами, підскочив — і дістав до вікна! Поцілував Іванушка Олену Прекрасну в кармазинові губи, зняв з її пальця завітний перстень і помчав. Тільки його й бачили!
Тут усі зашуміли, закричали, руками замахали:
— Тримайте його! Ловіть його!
А Іванушки й слід простыл.

Відпустив він Сивка-Бурка, прийшов додому. Одна рука ганчіркою обмотана.
— Що це з тобою сталося? — питають братові жінки.
— Та от, шукав гриби, на сучок наколовся...
І ліз на піч.

Повернулися брати, стали розповідати, що й як було:
— Ну, господині, той молодець цього разу так скакнув, що до царевни допригнув і перстень з її пальця зняв!
Іванушка сидить на печі та знай своє:
— Братці, а чи не я ж це там був?
— Сиди, дурню, не базікай дурниць!

Тут Іванушці захотілося на дорогоцінний перстень царевни поглянути. Як розмотав він ганчірку, так усю хату й засяяло!
— Годі, дурню, з вогнем бавитися! — кричать брати. — Ще хату спалиш. Час тебе зовсім із дому прогнати!
Нічого їм Іванушка не відповів, а перстень знову ганчіркою обв’язав...

Через три дні цар знову клич прокликнув: щоб увесь народ, скільки є в царстві, зібрався до нього на бенкет і щоб ніхто не смів вдома залишатися. А хто царським бенкетом знехтує, тому голову з плеч долой! Нічого робити, вирушили брати на бенкет, повезли з собою й Іванушку-дурника. Приїхали, сіли за столи дубові, за скатертини узорчасті, п’ють-їдять, розмовляють. А Іванушка забрався за піч, у куточок, і сидить там.

Ходить Олена Прекрасна, частує гостей. Кожному підносить вина й меду, а сама дивиться, чи нема в кого на руці її перстенька завітного. У кого перстень на руці — той і наречений її. Тільки ні в кого персня не видно...

Обійшла вона всіх, підходить до останнього — до Іванушки. А він за пічкою сидить, одіжонка на ньому худа, лапті рвані, одна рука ганчіркою обв’язана. Брати дивляться й думають: «Оце так, царевна й нашому Івашкові вина підносить!»

А Олена Прекрасна подала Іванушці чарку вина й питає:
— Чому це в тебе, молодий, рука обв’язана?
— Ходив у ліс по гриби та на сук наколовся.
— Ну-мо, розв’яжи, покажи!
Розв’язав Іванушка руку, а на пальці у нього царевнин перстень завітний: так і сяє, так і блищить!

Зраділа Олена Прекрасна, взяла Іванушку за руку, підвела до батька й каже:
— Ось, батеньку, мій наречений і знайшовся!
Умили Іванушку, причесали, одягли, і став він не Іванушкою-дурником, а молодець молодцем, прямо й не пізнаєш!
Тут чекати й розмовляти не стали — веселим бенкетом та за весілля! Я на тому бенкеті був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не потрапило.

↑ Догори

Сивка-Бурка

Інші казки