Два товариші
Ось кажуть люди, щоб до Юр'я було сіно й у дурня; а як до Благовіщення доживе худоба, хоч на лубці тоді її вивези, — ніяк не здохне.Ось розповім я вам.
Був у одного бідного хлопа всього лише один віслюк, та й того він ледве-ледве до Благовіщення дотягнув, а на Благовіщення ледве живого на луг доволік. От як став віслюк траву щипати, трохи й поправився. Лиш на ноги став — і пішов далі, від вітру хитаючись.
Іде, раптом зустрічає йому по дорозі кінь, великий та сильний, ніякого звіра не боїться, — віслюк і каже:
— Здорово, товаришу!
Глянув кінь на товариша й подумав: «Це не мені товариш», — і відповідає:
— Доброго здоров’я! Спитав ситий худого:
— А куди ти йдеш?
— Та так, куди ноги йдуть.
— І я туди ж, давай будемо товаришами.
— Що ж, давай! — промовив віслюк. От і пішли вони удвох. Ідуть і балакають, а ситий і питає:
— Скажи мені, як тебе звати? Худий відповідає:
— Віслюк.
— А я — кінь, — каже ситий. — Підемо тепер на залізний тік силу пробувати, хто сильніший виявиться.
— Підемо! — сказав тоненьким голосочком віслюк, він радий, що хоч живий залишився. Прийшли на тік. А кінь і каже:
— Бий, віслюк!
— Ні, бий ти! — каже той.
От як ударить кінь, так тік і гнеться, а як ударить віслюк, так вогонь і сиплеться. Задумався кінь: «Який він, однак, сильний — не мені товариш! Як ударю я, іскри не сипляться, а лише тік гнеться, а від нього аж іскри сипляться!»
А про те кінь і не знав, що віслюк-то ж підкований: господар на зиму його підкував, та й забув зняти підкови, коли на луг випустив.
От кінь і каже віслюку:
— Підемо, товаришу, ще до моря, подивимося, хто більше води видує?
— Підемо, — сказав віслюк.
От і пішли. Як дунеться кінь, так ледве риб за хвости не хапає, — аж досуха видув. А віслюк схилив голову в воду, язик висунув, — ледве живий, а щука й подумала, що це м’ясо, і цап його за язик, а віслюк клацнув її зубами і каже коневі:
— Що, товаришу, спіймав щось?
— Ні.
— А я спіймав!
Глянув кінь на віслюка, злякався, що тримає віслюк у зубах таку величезну щуку, і каже:
— Підемо, товаришу, варити, тепер є що! — А сам лише голову почухав, та на віслюка поглядає й думає:
«От якого чорта собі на біду знайшов!» Розклали багаття, щоб рибу варити. А кінь і каже:
— Ти, товаришу, тут біля багаття посиди, а я дров принесу!
— Що ж, добре! — сказав віслюк, та й сів, голову понурив: сказано — ось-ось йому підыхати. А сорока й подумала, що він неживий, цап його за язик, а віслюк клацнув зубами — і тримає в роті. Приходить кінь, а віслюк питає:
— Ну що, товаришу, спіймав щось?
— Ні, — відповідає кінь.
— А я спіймав! — каже віслюк. Дивиться кінь, і справді тримає віслюк у зубах сороку. Здивувався кінь, каже:
— А де ж ти, товаришу, сороку взяв?
— Е-е, товаришу, — сказав віслюк, — я в піднебессі літав, от і спіймав.
Сильно зажурився кінь і каже сам до себе:
«Е-е, це не мені товариш; коли він ловить у морі рибу, а в піднебессі птаха, то куди ж мені з ним змагатися! Хоч я й сильний, дуби з коренем вириваю, а рибу й птаху в морі не спіймаю!» Так думав собі кінь і став роздумувати, як би йому від віслюка втекти.
Подумавши, каже кінь:
— Ти, товаришу, вари, а я піду, може дровець принесу.
— Добре! — погодився віслюк.
Обійшов кінь, та кругом, і ну бігти з усієї сили, біжить, озирається і каже:
— Щоб тебе нечиста сила забрала! Ти не по моїх силах, швидше б від тебе втекти!
От біжить кінь, а назустріч йому вовк. Каже вовк:
— Здорово, коню!
— Здорово, вовче! — сказав кінь і таким боязким голосом. — Ти вже краще мовчи.
— Та що там таке, розкажи? — питає вовк коня.
— А ось що! — почав розповідати кінь. — Зустрівся я з товаришем, хотів був з ним побрататися, ну й пішли ми силу пробувати, хто сильніший. От, що ти думаєш? Як удару я — залізний тік гнеться, а як ударить він — так іскри і сипляться. Пішли до моря воду здувати, — як дхну я, то аж досуха, а він і рибу спіймав. Пішли рибу варити, і що ж ти думаєш? Поки я приніс дров, а він уже сороку спіймав! От і бачу я, що не по моїх він силах, і давай я від нього тікати.
— А як його звати? — спитав вовк у коня.
— Віслюк, — сказав кінь.
— Е, та таких-то я підбривати вмію, — сказав вовк, — лиш покажи мені, де він.
— Е, ні! — сказав кінь. — Я туди тебе не поведу; от зліземо на дуб, тоді покажу; он там, під курганом, у долині багаття горить, це мій товариш віслюк його розкладає.
Подивився вовк, так увесь і затремтів, каже:
— Ти, коню, сиди тут та поглядай, а я піду і тобі шкуру на чоботи принесу, щоб ти нікого не боявся і нам би довірявся: таких бродяг підбривати-то ми вміємо!
От пішов вовк до віслюка і як схопив його за хвіст, так шкуру до голови і здер і коневі подарував.
Залишився кінь один, а віслюк так і пропав ні за що ні про що.
От вам і казка, а мені бубликів в’язка.
Інші казки
