Казка про Івасика

Жили собі чоловік із жінкою, і був у них синок єдиний Івасик. Як підріс трохи Івасик, став просити батька:

— Зробіть мені, тату, човник і весло, буду я рибу ловити та вас на старість годувати.

— Куди тобі, сину, малий ще, — каже батько.

А він своє: зробіть, та й зробіть. От змайстрував йому батько човник і весло, і став Івасик рибалити. Попливе далеко-далесенько річкою, а мати тим часом йому їсти наварить, у два горщики наллє, візьме ще й сорочку білу для Івасика, піде до берега, стане й кличе:

— Івасику, Івасику,
Приплинь-приплинь
До бережка:
Даю я тобі й їсти, і пити,
І добре походити.

А Івасик почує:

— А це ж моєї матусі голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Припливе, пообідає, сорочку білу візьме, подякує, віддасть матері наловлену рибку і знову на річку.

Побачила Івасика відьма та й каже собі:

— А непогано було б Івасикового м’яса скуштувати. Ну-ка заманю я його.

Стала вона обідньою порою на бережку, кличе:

— Івасику, Івасику,
Приплинь-приплинь
До бережка:
Даю я тобі й їсти, і пити,
І добре походити.

Послухав-послухав Івасик:

— Ні, не моєї матусі це голосок: у моєї матусі голосок, як із шовку, а це такий, як у вовка. Пливи, пливи, човнику, далі!

Зрозуміла відьма, що так не заманить, побігла до коваля:

— Ковалю, викуй мені такий голосок, як у Івасикової матері.

Коваль викував їй тоненький голосок, пішла вона на річку і вже новим голосом кличе Івасика:

— Івасику, Івасику,
Приплинь-приплинь
До бережка:
Даю я тобі й їсти, і пити,
І добре походити.

— Ось це моєї матусі голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тільки Івасик на бережок, а відьма його — хап! — та й потягла в свою хату. Принесла та й каже дочці:

— Ось тобі, Оленко, хлопчина, засмаж мені його на обід.

— Добре, мамо, — відповідає Оленка. — Я вже піч розтопила.

— Тоді я за сіллю піду, — каже відьма, — поки повернуся, щоб смажене було готове.

Пішла відьма за сіллю, а Оленка взяла лопату і каже Івасику:

— Сідай, хлопче, на лопату.

— Та я не вмію!

— Сідай же, сідай!

А Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, ніби не вміє, а потім Оленці:

— Ти покажи мені, як сісти, я й сяду.

— Та он як, дивись!

Сіла Оленка на лопату, а Івасик її — хлоп! — у піч, заслонкою закрив, там вона й обсмажилася.

Вискочив Івасик із хати, раптом чує — відьма йде.

Він стрімголов на явір зліз, сховався і сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить — нема Оленки.

— Ну, проклята дівка! Тільки я з хати, а вона вже й умчалася. Ось я тобі задам! Що ж, сама пообідаю. Витягла з печі смажене, наїлася, пішла лягла під явором і ну колихатися:

— Покатаюся, поваляюся, Івасикового м’яса наївшись.

А Івасик не витримав та з явора їй:

— Покатайся, поваляйся, Оленчиного м’яса наївшись!

— А, ти тут, такий-сякий розбійник! Постривай же, все одно з’їм я тебе!

І взялася відьма явір гризти; гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, погано діло, а тут глядь — гуси летять. Він їм:

— Гуси, гуси, лебедушки!
Візьміть мене на крилечка,
Понесіть мене до тата,
А у тата й їсти, і пити,
І добре походити.

А вони кажуть:

— Нам неколи, нехай тебе задні візьмуть.

І полетіли. А відьма все гризе, аж трясеться явір.

Підлетіли задні гуси, Івасик до них:

— Гуси, гуси, лебедушки!
Візьміть мене на крилечка,
Понесіть мене до тата,
А у тата й їсти, і пити,
І добре походити.

— Нехай тебе остання візьме! — сказали та й полетіли.

А відьма вже так явір підгризла, що він нахилився, ось-ось упаде.

А тут летить гусочка; одне крильце в неї перебите, від зграї вона відстала та так сама позаду й летить. Івасик заплакав і до неї:

— Ой гусочко-лебедушко,
Візьми мене на крильце
Та понеси до тата,
А у тата й їсти, і пити,
І добре походити.

Пожаліла гусочка Івасика:

— Та вже добре, сідай, може, якось і долетимо.

Сів на неї Івасик, і полетіли.

Відьма як побачила, що Івасик утік-таки, розлютилася та так надулася, що й лопнула.

А Івасик із гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем і сіли. Став Івасик під вікном і слухає, що там старі говорять. А там мати пиріжки з печі по два виймає, кладе їх на вікно та примовляє:

— Це тобі, діду, а це мені. Івасик із-за вікна й відгукується:

— А Івасику й нема!

— Ой, діду, — каже мати, — щось мені здається, голос Івасика чується!

— Та де там, стара, нашого Івасика вже й на світі нема.

Втерла стара сльози і знову до пиріжків:

— Це тобі, діду, а це мені. Ну а Івасик знову:

— А Івасику й нема.

— Та ні, діду, — каже мати, — я добре чую, це він.

Вийшли старі за поріг, глядь: Івасик стоїть під вікном. Привіталися, обнялися на радощах і раді-радісенькі! Мати Івасику й головку помила, і сорочку білу дала, і нагодувала, а гусочці самого кращого зерна насипала.

Так і стали вони разом жити. І досі живуть. Та хліб жують.

↑ Догори

Казка про Івасика

Інші казки