Братець-барашек

Двоє сиріт
Ідуть уперед.
Дорога в спеку нелегка...
Спека палить,
І пил курить.
Ні річки, ні джерела...

Сестра Мануш старшою була,
Трималася вона в дорозі.
Вона б спраглу перенесла,
Та братик не міг знести.

Ідуть, ідуть і бачать вони
Глибокий слід, у ньому вода.
Сестричко-джан, мені так хочеться пить!
Ти даси попить мені, сестричко, так?

Ні, братику-джан, то коровий слід —
Нап’єшся й станеш коровою вмить.
Потерпимо трохи. Ще зовсім крихта:
Зараз знайдемо студене джерело.

Двоє сиріт
Ідуть уперед.
Дорога так далека...
І спека палить,
І пил курить.
Ні річки, ні джерела...

Ідуть, ідуть і бачать вони
Слід від копита, а в ньому вода.
Сестричко-джан, мені так хочеться пить!
Ти даси попить мені, сестричко, так?

Ні, братику-джан, то кінський слід —
Нап’єшся й станеш конем вмить.
Потерпимо трохи. Ще зовсім крихта.
Зараз, зараз ми знайдемо джерело.

Двоє сиріт
Ідуть уперед.
Дорога так далека...
І спека палить,
І пил курить.
Ні річки, ні джерела...

Ідуть, ідуть і бачать вони —
Невеличкий слід наповнений водою.
І братик не може вже більше терпіть:
Потай зачерпнув води рукою.

Сестра обернулась: де ж брат?
Баранчик маленький ззаду йде.
Баранчик жалібним поглядом дивиться
І, сумно блеючи, біжить уперед...

Бідняжка Мануш! Що робити їй?
Ламає руки вона в сльозах.
А братик-баранчик біжить за нею.
Жах і горе в його очах.

Двоє сиріт
Ідуть уперед.
Мануш з баранчиком удвох
У сльозах ідуть...
Як сумно тут,
У незнаному краю чужім!

Ідуть. Їх голод і спека томить.
Ідуть, не знаючи куди...
І раптом — дерева листям шумлять,
Джерело, і дзвенить вода.

П’ють вдоволь сироти, до води припавши.
Потім на дерево влізла сестра,
А братик скуштував пахучих трав.
Полянка від яскравих квітів рясна.

Та раптом — топіт, іржання, і сміх
У лісі вечірнім, що тихий був і пуст.
І звуки все ближчі, і в звуках тих
І пісня, і регіт, і гілок хруст.

І ось, золотою вуздечкою дзвенячи,
Підводять слуги коня до води.
Та що у джерелі лякає коня?
Він став на диби, немов біда бути.

Поглянули слуги, а в джерелі
Лице прекрасне відбилося.
Промчить вітер невдовзі,
І хвилюється в струмочках воно.

Догори поглянули вони, а там
Красуня, світла, як зоря.
Сидить вона, притиснувшись до гілок,
І дивиться, ні слова не говорячи.

Яких тільки немає на світі чудес!
Дивуються всі в глибині душі:
Як диво таке потрапило в ліс,
На дереві дикому сидить у тиші?

Хто ти? Видіння чи людина?
Якщо видіння, зникни, пропади.
А людина — так з гілок зійди,
Найкращий знайдемо для тебе нічліг.

Хто ти? Звідки? Нам невідомо,
Як опинилася ти серед нас.
Що за горе тебе, друже,
У ліс привело в цей пізній час?

Горе сирітства нас привело
У цю лісову глушину, —
З дерева відповідає їм
Скромна наша Мануш.
— Немає у нас даху, немає родичів
У великому світі земному.
Ніч наближається. Страшно одним
У пітьмі нічній лісовій.

Горять у палаці алмази, бурштин...
Приводять сиріток у царські покої.
Красуня, хто ти? — вигукнув цар.
Нащо баранчик безмовний з тобою?

І ось Мануш розповіла про те,
Що було розказано мною у віршах.
Хай живе цар на троні своєму,
Нехай він розбереться у наших справах.

Цар вислухав сумну повість сиріт.
Приємна Мануш для його очей.
І в дружини собі він її бере.
Сім днів він бенкетує і сім ночей.

Забула Мануш про важкі дні,
Не знає відмови вона ні в чому.
А братик-баранчик у густих садах
Пасеться, задоволений своїм життям.

Жила у палаці, заздрісна, зла,
Стара служниця. Злочинку ту
Одного разу чорна заздрість взяла,
Що всі люблять дівчинку-сироту.

І входить стара, злість таячи,
У покої до цариці — і лукаво їй:
Пішли, царице, красо моя,
Поведу купати тебе швидше!

І ось, звабивши, веде до води,
Кидає в озерну глибину,
А дочку, в одяг Мануш одягнувши,
До царя посилає, ніби дружину.

Лиця не видно під тканиною густою.
Обманниця входить у царський палац.
Володар вважає її дружиною,
Вона надягає царський вінець.

Та що це сталося з баранчиком раптом?
Ніяк не заманиш його додому.
По берегу, блеючи, зробить круг —
І знову біжить на берег інший.

Що робити з баранчиком?
Не йде він геть.
Подумавши, вирішила стара-мати:
Нехай прикинеться хворою дочка.
І поклала її у ліжко.

Несуть їй страви — і це, і те,
І просять-благають трохи з’їсти.
Не дивиться притворниця ні на що
І просить м’яса баранчика принести.

Мануш, Мануш, та це ж твій брат!
Невже ж сестри братів їдять?!
Обманниця далі веде свою гру:
Подайте мені те, що велю, зараз!
Кричить: «Помираю!» Кричить: «Померти маю!»
І цар видає страшний наказ:
Розкласти багаття,
Ножі нагострити,
Баранчика вбити
І м’яса подати
Цариці у ліжко,
Щоб їй не хворіти.

Видав він наказ із таємною тугою,
Із таємною тугою бродив над водою,
І думав він сумно: «Ну як могла
Мануш, його мила, бути такою злою?»

І плачуть скелі, що навколо стоять.
І блеє і плаче баранчик-брат,
І метушиться, бідний, над бережком
І людською мовою кличе:

Сестричко-джан! Сестричко-джан!
Розводять багаття,
Розводять багаття!
Ножі вже гострі!
Сестричко-джан! Сестричко-джан!
Почуй ти мене,
Врятуй від вогню!

І чує цар, повний здивування, —
Доноситься голос із синіх хвиль.
Знайомий голос і смутний, і глухий,
Кличе і ніжно терзає слух:
Братику-джан! Братику-джан!
Бездомний ти мій,
Сестри нема з тобою,
Баранчик мій, джан!
Томлюсь я на дні,
У пітьмі, у глибині.
Не видно мені дня,
Не чути мене.
Обманниця зла!
Жахливий обман!
Загибель прийшла,
Баранчик мій, джан!

Почув цар — і швидше додому.
Покрови з цариці зриває він,
Зриває і бачить — о, боже мій,
Хто сів обманом на царський трон?
Сюди, рибалки, свій невід швидше!
Дістаньте Мануш, голубку мою!
Сюди, кати, у глибину водну
Кидайте стару і дочку-гадюку!

Розгнівався цар. Не вгамуєш ніяк...
За ним обурений гудить народ.
Кидає в озеро невід рибалка —
Мануш дістають із глибоких вод.

Мануш дістають і на трон несуть.
Та хто це поруч стоїть, пригожий?
То братик скинув шкірку і тут
Зовсім на баранчика став не схожий.

Баранчик красунем-юнаком став, —
Широкі плечі, розумний погляд.
Не блеянням жалким розкрив уста —
Повів людини живий розмову.

А тих, що обманом взяли права, —
Стару-злочинку й брехуню-дочку, —
Надівши на шиї їх жорна,
Кидають в озеро тієї ж ночі.

Вже не сумують
Сестра й брат.
Забули про страшний сон.
І знову мир,
І життя, як бенкет.
А зло — на озерному дні. Fairy girl