Вішап, син царя Чинмачина
Давним-давно живів-був один цар. У цього царя було троє синів: один розумний, другий ще розумніший, а третій найрозумніший. Одного разу цар сказав синам:— Пора б вас одружити. Молодший син відповів за всіх:
— Добре, тільки постарайся, батьку, щоб усі три дівчини були з одного дому.
— Гаразд, — каже цар, — треба буде пошукати. У багатьох батьків є по три дочки, але я для вас маю вибрати найгідніших.
— Це твоя справа, батьку, — відповідає молодший син, — вибирай!
Покликав цар візира.
— Багато літ здоров’я тобі, царю, — сказав візир. — Що накажеш?
— Вирішив я одружити своїх синів, — каже цар. — Потрібно знайти трьох наречених з одного дому. Збирайся, підемо знайдемо трьох дівчат, посватаємо за моїх синів.
— Багато літ здоров’я тобі, царю. Підемо, пошукаємо.
Сіли вони на коней, пустилися в дорогу. Скільки не шукали, в які домівки не заходили, не могли знайти дівчат на свій смак.
Цар каже:
— Послухай, візире, багато ми міст об’їхали. Давай ще поїдемо до Багдаду, пошукаємо. Якщо й там не знайдемо, то повернемося додому.
Поїхали вони до Багдаду, ходили, шукали, кружляли містом, знову не знайшли наречених для царських синів.
— Візире, — каже цар, — раз ми вже тут, підемо до багдадського царя, вшануємо його і рушимо в зворотний шлях.
Пішли вони в гості до багдадського царя. Він влаштував для них бенкет, а на тому бенкеті три дівчини подавали гостям угощіння. Багдадський цар питає мандрівників:
— Навіщо завітали в наші краї, за справою чи для свого задоволення?
Відповідає йому цар:
— Вирішив я своїх синів одружити на трьох дівчатах з одного дому. А хто ці красуні, що подавали нам угощіння?
— Це мої дочки.
— Яка вдача! — каже цар. — Вони мені всі подобаються. Віддай їх заміж за моїх синів.
— Вважай, що я дарую їх тобі, — відповів володар Багдаду.
— Дякую тобі, — вклонився гостячий цар, — поклич своїх дочок. Я надіну їм на пальці по золотому кільцю.
Увійшли три дівчини: і була старша з них прекрасна, середня ще прекрасніша, а молодша найпрекрасніша. Їхній батько, володар Багдаду, привітав їх із заручинами і знову влаштував чудовий бенкет.
На ранок гостячий цар подякував господареві і сказав:
— Зараз я поїду додому, а через місяць повернуся з синами, влаштуємо весілля.
Вирушив цар назад у свою країну. Усі три сини виїхали йому назустріч.
— Світ очам вашим, — каже цар. — Усіх трьох я заручив із дочками володаря Багдаду. — Я попросив місяць часу, щоб приготуватися до весілля.
Замовив цар три розкішні дівочі наряди і три наряди для юнаків. Через місяць усе було готово.
— Візире, — каже цар, — візьмемо з собою моїх синів, п’ятсот вершників і поїдемо до Багдаду, привеземо моїх невісток, влаштуємо весілля. Молодший син заперечив йому:
— Якщо ми всі поїдемо, хто ж залишиться в нашому палаці? Можуть напасти вороги в нашу відсутність. Ви їдьте, а я залишуся вдома. Мою наречену ви привезете з собою.
— Правильно ти кажеш, — погодився цар. Молодший син на прощання сказав батькові і братам:
— Коли повертатиметеся з Багдаду і доїдете до джерела під червоним пагорбом, не сходьте з коней, не пийте там води і не розбивайте табору. Там вас чекатиме небезпека.
— Добре, — пообіцяли вони, — пам’ятатимемо.
Рано вранці всі, крім молодшого сина, рушили в дорогу. З музикою, з зурною і доолом в’їхали в місто Багдад, прибули на царський двір і зійшли з коней.
Володар Багдаду прийняв їх як належить: з почестями, гостинно. Привели дівчат, одягли їх у нові сукні. Двоє старших синів підійшли до своїх наречених, взяли їх за руки і пішли з ними в сад, а молодша сестра залишилася сама і вся залилася сльозами. Розгнівався володар Багдаду і каже цареві:
— Якщо у тебе тільки двоє синів, навіщо ти сватав трьох дівчат?
— Клянуся тобі своєю головою і твоєю головою клянуся, що у мене троє синів, — відповів цар. — Третій залишився в палаці, щоб вороги не застали нас зненацька. Твою третю дочку я заберу з собою, і весілля з моїм сином влаштуємо в нас.
Старших синів одружили, влаштували бенкет на славу, а на ранок стали збиратися в зворотний шлях. Володар Багдаду каже цареві:
— Нехай твоя свита їде, а ти ще посиди зі мною, вип’ємо по чашечці кави, ти їх потім наздоженеш.
Цар погодився. А царська свита і сини з молодими дружинами тим часом доїхали до червоного пагорба. Візир каже:
— Щось наш цар запізнюється. Давайте розіб’ємо намети і зачекаємо його тут.
Розібрали намети, стали готувати їжу. Нарешті під’їхав цар. Каже їм:
— Збирайтеся зараз же, поїдемо звідси. А візир заперечує йому:
— Вже темно, куди ми зараз рушимо? Ось розвидниться, і поїдемо.
— Візире, — каже цар, — ти хіба не чув, як молодший син попереджав нас, що це небезпечне місце?
— Чого ти боїшся? — засміявся візир. — З нами п’ятсот вершників, ціле військо, і ми ще маємо боятися?
— Дійсно, — каже цар, — мабуть, ти правий, залишимося.
А коли розвиднілося і цар прокинувся у своєму наметі, він побачив, що його табір з усіх боків оточив величезний вішап.
— Пропусти! — закричали вішапу всі п’ятсот вершників разом.
Але вішап засміявся так, ніби гром загримів:
— Ха, ха, ха! Та я захочу, хвостом махну — і від вас сліду не залишиться.
Сам цар став просити вішапа:
— Пропусти ти нас, нам треба поспішати до палацу.
— Пропущу, — каже вішап, — але тільки пообіцяй, що віддаси мені свого молодшого сина.
— Нічого не вдієш, — каже цар. — Треба ж звідси вибиратися. Обіцяю.
— Проходьте, — каже вішап. — Тільки наречену молодшого сина я залишаю в заставу. Відпущу її, коли царевич приїде.
Помчали гінці до палацу. Кажуть молодшому царевичу:
— Світло очам твоїм. Цар повертається!
Взяв молодший син сто вершників, поскакав назустріч цареві. Побачив цар свого сина і гірко заплакав.
— Багато літ тобі здоров’я, царю, — каже син. — Чого ж плачеш у такий радісний день?
— Тому й плачу, — каже цар, — що поради твоєї не послухався, зробив привал біля червоного пагорба, а вночі нас оточив грізний вишап. Він хотів нас знищити і не відпускав, поки я не пообіцяв йому тебе, сину мій. Він залишив у себе твою наречену як заручницю. Тепер ти знаєш, чому я плачу.
— І даремно плачеш, — каже молодший царевич. — Ось якщо я помру, тоді поплачеш, а поки що не все втрачено. Буду збиратися в дорогу.
— Не йди, — став благати його цар. — Не йди, залишся. Що має статися, того не минути...
— Ні, ні, — відповідає син. — Соромно нам буде перед повелителем Багдада, якщо ми залишимо його дочку на поїдання вишапу. Прощайте всі!
З цими словами молодший царевич сів на коня і вирушив у дорогу. Дістався він до вишапа. Вишап каже:
— Ласкаво просимо. Наречену твою я зберіг неушкодженою. Якщо послужиш мені вірою і правдою, віддам тобі твою наречену, забереш її від мене і одружишся.
— Наказуй, я до твоїх послуг, — відповідає царевич.
— Сядь мені на голову, — каже вишап. — Ухопися міцно за вуха і не відпускай. І нічого не бійся. Ми з тобою полетимо в небо.
Підняв вишап царевича вище сьомого неба і каже:
— Дивись праворуч. Царевич подивився.
— Що бачиш там?
— Місто бачу.
— Це столиця царя Чинмачина, — каже вишап. — А палац бачиш?
— Бачу.
— А величезну чинару перед палацом?
— Бачу.
— А тепер вдивись і скажи мені: чи бачиш ти на гілках дівчину? Дивись уважно.
Спочатку царевич нічого не міг розгледіти, а потім придивився і побачив дівчину.
— Бачу, бачу, — каже. — Вона одягнена в червону сукню і сидить майже на самій вершині.
Вишап спустив юнака на землю і каже:
— Іди і добудь мені цю дівчину. Тоді віддам тобі твою наречену.
Дав йому вишап скатертину,
— Ось це, — каже, — тобі на дорогу. Як проголодаєшся, розгорни скатертину, знайдеш у ній усе, що побажаєш.
Взяв царевич скатертину і пішов. Довго йшов, чи коротко, про те йому краще знати, дійшов до густого лісу. А з лісу вискочили на дорогу два величезні диви і перегородили йому шлях.
— Стій, — кажуть, — дуже ми голодні, хоч тобою закусимо!
— Не чіпайте мене, — каже юнак. — Я нагодую вас. Що б ви хотіли з’їсти?
— Сім буйволів вистачило б нам, — кажуть диви. Царевич розстелив скатертину і сказав:
— Скатертино, дай мені сім буйволів!
І тут же рівно сім буйволів зійшли зі скатертини на траву. Накинулися на них диви, все з’їли, всі кісточки обгризли і питають юнака:
— Куди ти шлях держиш?
— Іду, — каже, — до столиці Чинмачина.
— Що ж, — кажуть диви, — ти нас нагодував, ми тобі за це добром віддячимо.
Один див посадив його собі на спину і миттю доніс до меж свого дивського царства.
— Ось, — каже, — тобі на прощання мій волос. Якщо тобі стане погано, спали його.
Подякував царевич диву і пішов далі. Іде і бачить: рухається йому назустріч незліченне військо. Це конні мурахи повертаються з війни проти мавп. Оточили мурахи царевича і повели його до мурашиного царя. Цар поглянув на нього і каже:
— Мені він не потрібен, заберіть його і з’їжте. Вам якраз вистачить.
— Багато літ тобі здоров’я, царю, — каже царевич. — Дозволь нагодувати твоїх підданих чимось смачнішим, а мене нехай вони не чіпають.
— Дозволяю, — каже цар.
— Що ви любите їсти? — питає юнак у конних мурашів.
— Пшеницю, ячмінь і просо.
— А скільки вам потрібно?
— Сто мішків наситили б нас цілком.
Постелив царевич скатертину, і тут же опинилося на ній сто мішків зерна. Наїлися мурахи досить. А цар мурашів дістав нитку і простягнув її царевичу,
— Нагодував ти моїх підданих досить. Я тобі за це добром віддячу. Як стане тобі важко, обмотай нитку навколо пальця, ми тоді прийдемо тобі на допомогу.
Пішов царевич далі. Ішов, ішов і бачить: йде назустріч військо. Ні кінця йому немає, ні краю. Підійшов ближче, побачив, що це мавпи, які билися з конними мурахами. Оточили його мавпи і повели до свого царя.
— Багато літ тобі здоров’я, царю, — звертається він до царя. — Накажи своїм підданим відпустити мене, а я їх досить нагодую. Чим нагодувати вас? — запитав він у мавп.
— Ми їмо мигдаль, банани і волоські горіхи.
— А скільки з’їсте?
— Ми з’їмо шістдесят мішків.
Розстелив юнак скатертину і попросив у неї шістдесят мішків волоських горіхів, бананів і мигдалю. Наїлися мавпи, а мавпиний цар простягнув юнаку два кільця і каже:
— Нагодував ти моїх підданих досить, я тобі за це добром віддячу. Одне кільце надінь на праву руку, одне — на ліву. Одну руку опустиш у воду — вода замерзне. Іншу опустиш — лід розтане.
Рушив юнак далі. І нарешті дійшов до міста Чинмачина. А місто це було оточене глибоким ровом, а моста через цей рів не було. Опустив він у воду ліву руку — вода замерзла. Перейшов він через рів. Доторкнувся кільцем з правої руки льоду в рові — лід розтанув. У місті зустрів царевич стареньку. Розпитав у неї, який у місті цар і чи добре живеться людям у Чинмачині.
— Живеться непогано, — відповідає старенька. — Тільки ось біда: зник у царя син. І ще одна біда: тому, хто посватається за царську дочку, пропонує він випробування, а якщо той його випробування не витримає, цар рубає йому голову.
— Що ж, — каже юнак, — тепер настала моя черга. Піду сватати царську дочку.
— Не йди, синочку, — каже старенька. — Позбудешся ти голови, шкода мені тебе.
— Ні, піду, — каже царевич. — Якщо дозволиш, я в тебе переночую, а зранку розбуди мене пораніше і проводи до палацу.
Пішов він зранку до палацу, підійшов до стражників і каже:
— Пустіть мене, у мене справа до вашого царя. Пішли слуги, доповіли цареві.
— Так і так,— кажуть.— Прийшов якийсь юнак, хоче з тобою говорити.
— Введіть!— наказує царь.
Увійшов юнак до царських покоїв. Сім разів уклонився, на восьмий руку до серця приклав.
— Що скажеш? — каже царь.
— Скажу, що прийшов сватати твою дочку, — відповідає царевич.
— Іди тією ж дорогою, якою прийшов, — каже царь.— Шкода мені тебе. Адже якщо не пройдеш мої випробування, голову тобі зітну.
— Згоден, — каже юнак.
Тут чинмачинський цар скликає своїх назир-візирів і каже:
— Розставте срібні підноси під цією чинарою, а на золотий піднос поставте склянку води. Якщо хлопець залізе на чинару, не розливши ані краплі, віддам йому дочку. Якщо хоч краплю розіллє, зітну йому голову.
Юнак підійшов до дерева, опустив кільце у воду і ліз на чинару. Піднявся на саму вершину і сів на гілку. А потім став спускатися, і по дорозі відтаювати воду другим кільцем.
— Ну, — каже царь, — сьогодні тобі пощастило. Завтра знову прийдеш.
Пішов царевич ночувати до старої жінки, а вона його жаліє: — Щоб мені осліпнути і не бачити, що з тобою роблять. Лягай відпочивай.
На ранок знову вирушив царевич до палацу. Цар змусив його цілий день простояти біля воріт, а ввечері наказав наповнити дві тридцятипудові чани маслом і звелів йому з'їсти їх до ранку. З'їв юнак крихітний шматочок масла і вже наївся.
«Ех, — думає, — зітнуть мені завтра голову».
І раптом згадав про дівах. Підніс він волосок до вогню — і діви тут же увійшли до його кімнати.
— Що трапилося? — питають.
— Бачите чани з маслом? Я вас покликав, щоб почастувати.
Діви кажуть:
— Ми вже сорок років масла не куштували.
Вони опустили морди в чани і все з'їли, навіть стінки облизали. На світанку цар встав і покликав своїх назир-візирів:
— Приведіть хлопця, зітнемо йому голову. Стільки масла і тисяча людей не з'їсть.
Увійшли назир-візирі до кімнати царевича, а він спить. Розбудили вони його і привели до царя.
— Ну, що скажеш? — каже царь.
— Я все масло з'їв, — відповідає царевич.
Цар послав слуг, вони стали перевіряти — шукати, всюди шарити, але нічого не знайшли. Прийшли до царя і кажуть:
— Він справді все з'їв.
Тут служниці повідомили царевні, що один хлопець за неї сватається і вже два випробування пройшов.
— Що ж, — каже царь. — Поки що ще не все. Зараз іди відпочинь, а ввечері приходь до палацу.
Пішов царевич до старої жінки, відпочив у неї, а ввечері знову з'явився до чинмачинського царя. Цар кличе своїх назир-візирів і каже:
— Відміряйте десять мір ячменю, десять мір пшона і стільки ж проса. Змішайте все і накажіть хлопцеві до ранку розібрати по сортам.
Почав юнак крупу розбирати і бачить, що йому до ранку і з однією жменею не впоратися. І раптом згадав він про мурах. Намотав він нитку на палець — і тут же вся його кімната наповнилася мурахами. Каже їм юнак:
— Я вас прошу пшено, просо і ячмінь на три купи розділити, все по сортах. Тільки поки не їжте, я вас потім нагодую.
І ось зібралися мурахи, і було їх стільки, що, якби їх вишикувати по одному, останній опинився б на вершині Масиса. Розібрали вони все зерно, а потім царевич розклав перед ними скатертину і досить їх нагодував. На світанку прокинувся цар, став скликати своїх назир-візирів.
— Приведіть, — каже, — хлопця, зітну йому голову. Прийшов царевич, а чинмачинський цар наказує йому голову рубати.
— За що ж? — каже юнак. — Я все як слід зробив. Пішли, перевірили, все зерно переміряли. Бачать: робота справді виконана. Цар каже:
— Іди, наступного ранку знову прийдеш. Служниці повідомили про все це царевні.
— Цікаво, де цей хлопець живе? — питає царевна.
Кажуть їй:
— У однієї старої жінки.
Царевна дала цілу жменю золота своїй служниці і каже:
— Щоб зайвого слова не злетіло з твоїх уст. Нехай стара жінка одягне хлопця в дівочий наряд і ввечері приведе до мене.
Ввечері стара жінка нарядила юнака в жіночий одяг і привела до палацу. Стражник не хотів їй відчиняти ворота.
Стара жінка каже:
— Я привела свою дочку на навчання до царської дочки.
— Ну добре, якщо так, веди.
Привела стара жінка юнака до царевни, уклонилася їй і каже:
— Чому можеш навчити мою дочку, зараз навчай, а на ніч їй тут залишатися не можна.
Царевна відіслала служниць, і коли вони залишилися наодинці, звернулася до царевича:
— Ти добре пройшов усі випробування, але завтра тобі запропонують нові. Слухай уважно і запам'ятовуй. Завтра мій батько приведе сорок дівчат, одягнених у чорні сукні, посадить їх на чорних коней, накине їм на голови чорну вуаль, вишикує їх у ряд і спитає тебе, яка з них його дочка. Відрахуй дев'ятнадцять від початку, а двадцята буду я. Дивись, не заплутайся.
На світанку царевич приходить до царя. Кличе цар назир-візирів і каже:
— Ідіть, приведіть сорок дівчат. Одягніть їх у чорні сукні. Посадіть на сорок чорних коней. Накиньте їм на голови чорні вуалі. — А царевичу каже: — Ну-ка, яка тут моя дочка?
Царевич відраховує до дев'ятнадцяти, підходить до двадцятої дівчини, бере коня під вуздечку і каже: — Ось твоя дочка.
— Що ж, правда, — каже цар. — Іди додому, вранці знову прийдеш.
Царевич пішов, але тут же повернувся, переодягнувшись у жіночий наряд. Царівна знову відіслала слуг і вчить його:
— Слухай, юначе. Завтра ми сядемо на червоних коней, одягнемося в червоні сукні, покриємо голови червоною вуаллю. Я стану останньою. Підійдеш до мого коня і візьмеш його за вуздечку.
Вранці знову йде царевич до палацу. Цар наказує своїм назир-візирям:
— Приведіть сорок дівчат, посадіть на червоних коней і поставте їх у ряд.
Запитує чинмачинський цар у царевича:
— Яка тут моя дочка?
Царевич підійшов до останнього коня і взяв його за вуздечку.
— На цьому коні твоя дочка, — каже.
— І сьогодні тобі пощастило, — каже цар. — Іди додому, прийдеш завтра вранці.
Знову приходить юнак до царівни у дівочому вбранні. Царівна каже йому:
— Завтра сядемо на білих коней, одягнемося в біле вбрання, голови покриємо білою вуаллю. Я стану першою. Підійдеш, візьмеш коня мого за вуздечку, підведеш до царя.
Рано вранці пішов юнак до палацу. Виходить цар і наказує:
— Ідіть, приведіть сорок дівчат, одягніть їх у біле вбрання, посадіть на білих коней, покрийте голови білою вуаллю і поставте у ряд.
Запитує цар юнака:
— Яка моя дочка? Знайди і приведіть її.
Підійшов юнак до першої вершниці, взяв білого коня за вуздечку, підвів до царя і каже:
— Багато літ здоров'я тобі, царю. Вже шість днів ти мене мучиш. Ось тобі твоя дочка. Віддаси ти її мені нарешті?
Цар наказав усім вершницям зійти з коней і всіх запросив до царських покоїв.
— Хто ти такий? — запитав він у юнака, — Досі через мої випробування ніхто не зміг пройти. Відповідає йому юнак з поклоном:
— Я царський син, приїхав сюди сватати твою дочку. А що всі твої випробування я пройшов, то це просто мені пощастило.
Каже йому чинмачинський цар:
— Не хотілося мені її заміж віддавати. Мій син пропав. Як же я з єдиною донькою розстанусь? Одружся на ній і залишайся тут.
— Ні, — відповідає юнак. — Збирай нас у дорогу, а весілля ми зіграємо у мого батька.
— Нічого не вдієш, — відповідає цар.
На прощання чинмачинський цар каже йому:
— Послухай, юначе, що я скажу тобі. Пропав мій двадцятип'ятирічний син. Ти такий мудрий. Можливо, ти сина мого знайдеш. Якщо повернеш мені сина, віддам я тобі половину свого царства. А тепер щасливої вам дороги.
Дістався юнак з царівною до країни мавп. Мавпи відвели його до свого царя. Мавпиний цар каже: Ласкаво просимо. Нагодуй нас, потім ми тебе проводимо.
Розстелив юнак скатертину, досить нагодував мавп. А вони провели його короткою дорогою до країни кінних мурашок.
— Ласкаво просимо, — сказав їм мурашиний цар. — Нагодуй нас, а потім ми тебе проводимо.
І перед мурашками розстелив юнак скатертину і нагодував їх досить. І мурашки провели його короткою дорогою до країни дівів. Діви підходять до юнака і кажуть:
— Нагодуй нас, і щасливої тобі дороги.
Наїлися діви і швидко перенесли юнака з царівною до дому вішапа.
Вішап його запитує: — Чому ти так довго?
— Нелегко було пройти всі випробування, — відповідає царевич.
— Залиш цю дівчину у мене, — каже вішап. — А сам іди в сад за своєю нареченою. — Вішап каже дівчині: — Швидше обмотай своє волосся навколо моєї шиї.
Злякалася дівчина, відступила від нього, а він так ласкаво її просить, благає. Вона обмотала волосся навколо його шиї. І в ту ж секунду вішап скрикнув, шкіра на ньому розірвалася, і він перетворився на прекрасного двадцятип'ятирічного юнака. Донька чинмачинського царя побачила, що це її брат.
У цю мить царевич повернувся з саду зі своєю нареченою. Побачивши незнайомого юнака, він тут же вихопив шаблю, а чинмачинський царевич каже йому:
— Почекай, не вбивай мене, спочатку вислухай. Ця царівна — моя сестра. Тільки вона одна могла зруйнувати чаклунство. Багатьох я посилав за нею, і тільки ти один зумів її привезти.
І така тут настала радість, ніби їм цілий світ подарували. Усі четверо сіли на коней, поїхали до царського палацу і зіграли весілля царевича з його нареченою.
Через деякий час царевич каже:
— Я повинен відвезти сина і доньку чинмачинського царя до їхнього батька.
А попереду скачуть гінці.
— Світ очам твоїм! — кажуть вони чинмачинському цареві. Твій син і донька повернулися.
Чинмачинський цар скликає всіх придворних, всіх слуг, увесь народ, влаштовує небувалий бенкет.
З неба впало три яблука: одне — тому, хто розповідав, друге — тому, хто слухав, а третє — тому, хто на вус намотав.
Інші казки
