Чому цибуля стала гіркою
У давнину солодкий Цибуля та гіркий Кавун жили по-сусідству. Тоді цибуля була таких розмірів, як Кавун зараз. Кавун же такої величини, як Цибуля в наші дні. Оскільки Цибуля росла великою та солодкою, її поливали. Їй не доводилося турбуватися про себе. Безтурботна Цибуля товстіла та важчала. Одне лише погано: нудно було їй.Одного разу за парканом Цибуля почула шелест. Вона знала, що їй нічого не загрожує, але від нудьги почала прислухатися. Шелест переріс у частіше дихання. Хотіла була Цибуля подивитися, хто там з'явився, та було їй лінь. Зрештою не витримала, обернулася грузним тілом. За парканом, з купин, обливаючись потом, на світ пробивався кволий Подорожник. Цибуля була добре напоєна водою, тому скільки не намагалася, не сміла промовчати.
– Послухай, голопузий, – звернулася вона до Кавуна, – ти чуєш, Подорожник знову пхається.
– Нелегко бідолаші, – відгукнувся худий Кавун.
– Який бідолаха? Просто нахабник, – обурилася Цибуля, – не встигли його вишпурнути з грядки, як він вчепився за купини.
– Нелегко йому, – зітхнув Кавун.
– Заладив: нелегко, нелегко, – розсердилася Цибуля.
Вона пошкодувала, що заговорила з Кавуном. Відвернулася й замовкла. Але ситого завжди мучить нудьга, і Цибуля навіть знизошла до розмови:
– Як тобі вдалося пробитися з твердих купин, Подорожнику?
– Я задовольняюся малим і багато працюю, – ледве чутно прошепотів Подорожник, бо до плечей ще був у землі.
– Тебе вирізають тут, а ти проростаєш там. Вирвуть із коренем, а ти пробиваєшся поруч. Звідки в тебе стільки сили духу, що не гинеш у нескінченних переслідуваннях?
– Сила духу міцнішає у боротьбі, – відповів Подорожник трохи голосніше, звільняючи груди від стиснутих брил.
– У боротьбі, кажеш? А чим ти сильний?
– Ворогами сильний! – відповів Подорожник дзвінко.
Цибуля не терпіла високих тонів – ситість більше потребує спокійного споглядання. Тому вона поморщилася й з усмішкою запитала:
– Скажи, Подорожнику, що найважче на світі: помирати від спраги на сонячному пеклі, бути роздавленим Копитом, вирваним із коренем, чи бути порубаним невблаганним Залізом?
– Найважче – не образити іншого.
Цибуля з подивом піднялася й ахнула: Подорожник уже вирощував дітей. Злякалася Цибуля: «Виростуть його діти – вип'ють усю вологу, якою люди поливають мене. Тоді самій доведеться добувати воду з твердої, жадібної, похмурої глибини. Ні, ні – тільки не це!» – жахнулася Цибуля й закричала:
– За-лі-зо! Сюди!!!
Даремно намагався Кавун зупинити її. Цибуля кричала все голосніше.
З'явилося Залізо й почало рубати бунтаря. Рубати за те, що живе… та ще й на своїй землі.
– О Цибуле! – закричав гинучий. – Неробство й лінь породили в тобі заздрість і довели тебе до зради! Якщо є на світі справедливість, нехай зробить тебе таким гірким, як моя доля! Кавун же за доброту – повним, як мої надії! І солодким, як Гострим було люте Залізо. Гострим, але сліпим. Відчувало воно, що знищило Подорожник, але не бачило, що сіє його дітей, обмитих замість вологи слізьми й соком самого Подорожника.
Поруч із могилою Подорожника незабаром на світ почали пробиватися його діти. У розпушеній та вологій землі їм було легше, і вони росли швидше. Побачила їх Цибуля – гіркість обпалила її й почала сушити. Від безсилої люті сама себе вона гризла, зменшуючись на очах.
Побачив і Кавун дітей Подорожника – солодкість радості розлилася в його душі. А коли онуки пробилися на світ, то побачили Цибулю вже такою, якою вона зараз. І Кавун побачили іншим – яким він у наші дні…
Інші казки
