Безрука дівчина

Давним-давно, багато років тому, жили-були брат і сестра. Сестра була дуже милою білявою дівчиною з добрим серцем. Вона була як сонячний промінь, а звали її — Лусик, що по-вірменськи означає — промінь світла.

Брат Лусик одружився і привів у дім дружину. А дружина, побачивши, що всі навколо захоплюються, поважають і люблять Лусик, затаїла до неї злість. У її серці поселилася чорна заздрість. Вона почала розпускати різні чутки, нісенітниці та брудні плітки про Лусик, щоденно доводячи її цим до сліз.

Брат Лусик, як міг, підтримував свою сестру. Ніколи він не повертався додому з порожніми руками: то принесе Лусик квіти, то купить їй нову сукню, то ще якийсь подарунок.

І Лусик ставало краще на душі. Вона знову ставала веселою і щасливою дівчиною-красунею, і всі навколо захоплювалися нею, поважали і любили її. А невістка в такі моменти просто корчилася від заздрості та злості.

І задумала вона позбутися Лусик. Одного разу, коли її чоловік пішов на роботу, вона перевернула догори дном весь будинок, перебила весь посуд і кухонне начиння, яке тільки можна було розбити. А сама стала біля вхідних дверей, схрестила руки на грудях і почала чекати повернення чоловіка додому.

Побачивши, що він йде, вона в розпачі заломила руки і почала кричати:

— Горе, горе нам! Усе, що було в нас, — усе твоя улюблена сестричка догори дном перевернула, увесь посуд перебила!
— Не плач так гірко, дружино моя дорога. Усі ці речі ми зможемо купити. Подумаєш — тарілка розбилася. Ми іншу візьмемо. Але якщо ми розіб’ємо серце Лусик, то іншого нам не знайти.

Дружина зрозуміла, що її злий план провалився. Тоді наступного дня, коли чоловік пішов на роботу, вона взяла його улюбленого коня і відвела на далекі луки. Там вона кинула коня. А сама повернулася додому, стала біля дверей, схрестивши руки на грудях, і почала чекати повернення чоловіка.

— Горе, горе нам! Твоя ненаглядна сестричка взяла пасти улюбленого коня твого і загубила його на далеких луках. Вона ж просто хоче наш дім зруйнувати!
— Це не біда, — відповів чоловік. — Це всього лиш кінь. Якщо він загубився, то я ще більше буду працювати, заробив грошей і куплю іншого. А хіба можна купити іншу сестру?

Коли зла дружина зрозуміла, що і цей її план не спрацював, вона прийшла в невимовну лютість. Злість переповнила її, і вона пішла на жахливий злочин. Однієї ночі вона вбила свою власну дитину, що спала в колисці, а закривавлений ніж сховала серед речей Лусик. Потім вона почала рвати на собі волосся і вити:

— О, горе мені! Моя дитина, моя невинна дитина ненаглядне!..

Брат і сестра прокинулися і побачили, що дитина вбита в колисці. Серця їх ледве не розірвалися від горя. Але хто ж міг скоїти такий жахливий вчинок?

— Хто це зробив? — кричала дружина. — Нікого не було в домі. Давайте пошукаємо навколо, може, знайдемо знаряддя злочину і зрозуміємо, хто вбивця!

Усі погодилися і почали пошуки. Нарешті, серед речей Лусик знайшли закривавлений ніж. Це було неймовірно, але так і було!

— А-а! Це все твоя ненаглядна сестра! — закричала зла дружина, обливаючись слізьми.

Вона рвала на собі волосся, роздирала нігтями обличчя до крові і вила крізь сльози не своїм голосом:

— О, моя дитина, моя кровинко! О, моя єдина дитино!..

Вранці жахлива новина облетіла всі околиці. Люди були обурені і ображені таким огидним злочином. Вони вимагали покарання для вбивці. Мати загиблої дитини ридала і кликала до правосуддя. Нещасну, невинну Лусик ув’язнили.

Коли відбувся суд, то вирок, винесений суддею, був такий: відрубати Лусик обидві руки. Через деякий час після виконання вироку, коли рани загоїлися, Лусик відвезли в далекий ліс. Там її і залишили.

Стала Лусик блукати лісовою гущавиною, мандруючи між величезними деревами. Продираючись крізь кущі та бурелом, вона розірвала всю свою одежу на шматки. Комари нещадно кусали її, лісові бджоли болісно жалили — адже тепер у неї не було рук, щоб їх відігнати. Нарешті, вона знайшла собі притулок у порожнистому стовбурі великого дерева.

А сталося так, що саме в цих місцях полював царський син. Його мисливські собаки оточили дерево, в якому ховалася Лусик, і підняли гавкіт. Царевич і його свита подумали, що собаки знайшли якусь дику звірину. Вони стали наказувати їм, щоб вигнати її.

— Не нацьковуйте собак на мене, мій повелителю, — закричала дівчина. — Я людина, а не звір.
— Якщо ти людина, тоді виходь, — сказав царевич.
— Я не можу, я зовсім гола, мені соромно.

Царевич зіскочив з коня, зняв з себе плащ і віддав його одному зі своїх слуг, щоб той відніс його до дерева.

Одягнувши плащ, Лусик вийшла зі свого сховища. Вона була такою прекрасною, що будь-який чоловік забув би все на світі, побачивши таку красу. Царевич був зачарований.

— Хто ти, прекрасна діво, і чому ти ховаєшся тут, у порожнистому стовбурі цього дерева?
— Я звичайна дівчина. Я залишилася на цьому світі зовсім одна. А раніше у мене був дім. У мене був брат, але його дружина прогнала мене.
— Я не залишу тебе в такій біді, — сказав царевич.

Він узяв Лусик із собою, а своїм батькам сказав, що дуже любить її, і попросив їх приготувати все для весільної церемонії.

— А якщо ви не благословите нас, — сказав він, — то я не ручаюся за себе, я вчиню якусь дурість.
— Сину, — сказала йому цариця. — На цьому світі є стільки чудових дівчат, дочок князів, міністрів і послів. Вони всі і багаті, і красиві. Чому ж ти хочеш одружитися з дівчиною, у якої немає ні рук, ні дому, ні одягу?
— Так, мамо, ти права. Але це та сама дівчина, яку я буду любити все своє життя.
Цар і цариця скликали мудреців з усього царства і попросили їх дати їм пораду: чи можуть вони дозволити своєму синові одружитися з цією безрукою дівчиною чи ні? Мудреці відповіли, що кохання між чоловіком і жінкою народжується в їхніх серцях:

— Нам здається, що кохання вашого сина до цієї дівчини запалило божественним вогнем їхні серця. Отже, Богу угодний їхній союз.

Почувши цю пораду, цар і цариця погодилися з нею. Вони благословили весілля свого сина та Лусик. Весільний бенкет тривав сім днів і сім ночей. Царевич і Лусик стали чоловіком і дружиною.

Через деякий час царевичу довелося вирушити у далекі краї. Під час його відсутності у Лусик народився гарний хлопчик із золотистим волоссям. Цар і цариця були такі раді, ніби їм подарували цілий світ. Вони написали радісного листа і віддали його гінцю, щоб той відвіз листа до царевича.

Вирушивши в дорогу, гонець змушений був заночувати в тому селі, де жили брат Лусик і його дружина. Так сталося, що саме в їхньому домі він зупинився на нічліг. Розмовляючи з господарями, він розповів їм про те, з яким дорученням їде до свого царевича, і про те, як познайомився царевич із своєю дружиною. Зла невістка одразу ж зрозуміла, про кого йдеться.

Опівночі вона встала з ліжка, витягла у гінця з кишені листа і кинула його у вогонь. А сама написала новий, який і поклала назад у кишеню. У листі говорилося: «Після того, як ти покинув дім, твоя дружина народила чудовисько. Ми зганьблені перед усім народом і цілим світом. Напиши нам, що робити?».

Цей лист гонець і доставив царевичу. Коли той його прочитав, його ніби блискавка вразила. Він написав своїм батькам: «Можливо, така моя доля. Що Бог дає мені, те й моє. Не кажіть нічого поганого моїй дружині, не ображайте її. Чекайте мого повернення». Він віддав листа гінцю і відіслав його назад.

По дорозі йому знову довелося зупинитися в домі брата Лусик і його дружини. Зла невістка і цього разу опівночі підкралася до речей гінця, вийняла з кишені відповідний лист, прочитала його і розірвала на шматки. Замість нього вона поклала свій лист, у якому говорилося: «Кого б не народила моя дружина, прив’яжіть дитину до її грудей і виведіть геть. Коли я повернуся, не хочу бачити її в домі. Якщо ви не зробите так, як я прошу вас, то буде лихо».

Коли цар і цариця отримали листа, вони заплакали. Їм було дуже шкода Лусик і свого онука, але вони відчували, що повинні вчинити так, як просив їх син. Прив’язавши дитину до материнських грудей, плачучи, ніби на похоронах, вони вивели Лусик із палацу.

Вбита горем мати почала блукати зі своїм дитям. Вона йшла через ліси і через пустища і, нарешті, зайшла в безплідну пустелю.

Там вона зовсім втратила сили. Їй хотілося їсти, її мучила спрага. Раптом Лусик дивиться, а на її шляху стоїть колодязь. Підійшла вона до нього, заглянула — вода зовсім близько. Але як тільки вона нахилилася до неї, щоб напитися, її син розв’язався і впав у колодязь. Гірко, гірко закричала Лусик, як раптом почула, що хтось за її спиною говорить:

— Не бійся, дитинко, не бійся, дорога. Дістань дитину з колодязя, врятуй її.

Обернувшись, Лусик побачила старця з великою сивою бородою до пояса.

— Як же я врятую дитинку, батьку, — заридала Лусик. — У мене ж немає рук!
— Ти витягнеш її звідти! Ти зможеш це зробити. Є! Є у тебе руки. Діставай!

Лусик нахилилася і — о, чудо! Своїми руками дістала дитину з колодязя. Обернулася вона, щоб подякувати старцю, а того як і не бувало.

Царевич же, тим часом, повернувся додому і дізнався все про те, як справді були справи. Він відмовився увійти до палацу батька, а замість цього кинувся на пошуки своєї дружини і сина. Усіх, кого зустрічав на шляху, царевич розпитував про них. Нарешті, зустрівся йому один мандрівник:

— Добрий день, — привітав його царевич.
— Нехай Господь береже тебе, — відповів незнайомець.
— Куди ти путь держиш?
— Я шукаю свою сестру.
— А я шукаю свою дружину і нашого сина. Давай займемося пошуками разом.

Так вони стали шукати своїх рідних удвох. Мандрували вони різними країнами і не рік, і не два, і не три. Але так і не знайшли тих, кого шукали. Навіть на слід їх напасти не змогли: немає про них новин ні поганих, ні хороших.

Якось зупинилися вони в одному постоялому дворі. А було це в тих краях, де неподалік стояло село брата Лусик. І поки царевич відпочивав у гостиниці, його товариш, — а це і був брат Лусик — сходив у село за своєю дружиною. Вони повернулися назад із пожитками і поселилися в гостиниці, сподіваючись, що тут, від проїжджих постояльців почують якісь новини.

Тим часом, у цій же гостиниці зупинилася одна бідно вдягнена жінка з маленьким хлопчиком. Жінка ця знала багато різних історій. Постояльці, збираючись по вечорах, просили її розповісти щось, — так веселіше минали вечори. Ось царевич і каже своєму товаришу:

— Давай поговоримо з цією жінкою і її дитиною. Може, щось і дізнаємося.

Ця ідея дуже не сподобалася дружині супутника царевича. Вона бурчала, що жінка з дитиною, що оселилися в гостиниці, займають забагато місця. Та й взагалі, вони дуже їй заважають, і нехай, мовляв, вони звідси підуть геть. Тим не менше, царевич наполіг на своєму, і вони покликали жінку та її дитину.

Увійшовши до кімнати, вона скромно сіла біля стіни. Поряд із нею влаштувався її синок. Царевич і каже:

— Не спиться нам сьогодні, сестричко. Може, ти знаєш якісь казки чи легенди. Якщо хочеш, розкажи нам, а ми із задоволенням тебе послухаємо.

А жінка відповідає:

— Я знаю казки, але розповім вам бувальщину. Це сталося в наші дні, і це дуже повчальна історія. Якщо ви не проти, то приготуйтеся слухати.
— Так, звичайно, розкажи нам цю історію.

І жебрачка почала свій розповідь:

— Як я вже сказала, ця історія трапилася в наші часи. Отже, жили-були брат і сестра. Брат одружився і привів у дім дружину, яка виявилася дуже злою і заздрісною жінкою.
У цей момент обличчя дружини товариша царевича перекривилося. Вона зірвалася з місця й вигукнула:

- Ну й нісенітниця! Що за дурна історія?
- Що з тобою? Чому ти перебиваєш оповідь? – зупинив свою дружину брат Лусик.

І звернувшись далі до оповідачки, продовжив:

- Прошу тебе, розповідай далі.

Жебрачка продовжила:

- Сестра була дівчиною доброю. Її всі поважали й любили. А брат, повертаючись додому, щоразу приносив сестрі якийсь подарунок – букет квітів, фрукти або щось із нового одягу. Він завжди був дуже добрий до неї. Наречена ж виходила з себе від заздрості. Вона почала плести інтриги, маючи намір знищити бідолашку.

- Які жахіття ти тут нам розповідаєш? – знову перебила оповідачку дружина супутника царевича.
- Та що з тобою, справді? Давай вислухаємо цю історію до кінця. А ти, сестричко, не звертай уваги, продовжуй свою розповідь.

Жебрачка продовжила:

- Зла невістка була дуже винахідлива у своїх лихих справах. Так, одного разу вона перевернула в домі все догори дриґом, побила посуд, а в усьому цьому звинуватила сестру чоловіка. Іншого разу вона загубила на далеких луках найкращого коня, який був у її чоловіка. І знову ж таки звинуватила в усьому бідолашку. Коли ж вона зрозуміла, що її злісні витівки не дають результатів, то пішла на злочин. Вона вбила свою власну дитину, яка спала в колисці. А закривавлений ніж сховала серед речей дівчини…

- Замовкни, нахабна брехунко! Що це за казки такі? Хто повірить у те, що мати вбила свою власну дитину? – жінка сердито перебила оповідачку ще раз.
- Знову ти перебиваєш, – обурився її чоловік. – Нехай розповідає, мені дуже хочеться дізнатися, що було далі.

Жебрачка продовжила свою розповідь:

- Відбувся суд. Невинну дівчину засудили до відсічення рук. Безпомічну, її викинули в лісі далеко від рідного дому. Вбита горем, страждаючи від болю, вона блукала лісовою гущавиною. Сталося так, що в тих місцях полював царський син. Він зустрів у лісі цю дівчину і закохався в неї з першого погляду. Через деякий час царевич одружився з нею. Незабаром, через державні справи, йому довелося поїхати за кордон. А тим часом дружина його народила дитину – гарного хлопчика з золотистим волоссям. Цар із царицею написали синові листа, в якому розповіли йому про цю радість. Гонець, який мав доставити листа, за волю випадку зупинився на нічліг у домі брата безрукої дівчини. Вночі, коли всі спали, зла невістка підмінила листа. У цьому підробленому листі говорилося, що дружина царського сина народила на світ потворне чудовисько…

- Годі, закругляйся зі своєю розповіддю. Досить балакати всякі дурниці. Я не тільки не бажаю тебе більше слухати, я тебе вже й бачити не можу! – злобно закричала дружина брата Лусик.
- Брате, попроси свою дружину помовчати. Давай слухати далі – історія-то дуже цікава, – попросив царевич.

Жебрачка продовжила:

- Царський син, отримавши листа, був убитий горем. Він, у свою чергу, написав батькам листа, в якому просив обов’язково дочекатися його повернення додому і дбати про дружину та дитину. Повертаючись, гонець знову зупинився у тому самому домі. Зла невістка і цього разу змогла підмінити листа. У підробленому листі вона написала: «Кого б не народила моя дружина, прив’яжіть дитину до її грудей і виженіть геть. Коли я повернуся, не хочу бачити її в домі. Якщо ви не зробите так, як я вас прошу, то буде лихо». Коли батьки царевича отримали цей лист, вони, як не любили свою невістку та онука, але зробили так, як їм, мовляв, написав син. Вони вигнали з дому і матір, і дитину.

- Якого чорта вона тут робить? Забирайся геть! – заорала дружина.
- Досить! – прикрикнули на неї обидва – і чоловік, і царевич. – А ти, сестричко, продовжуй, розповідай, що було далі, – звернулися вони до оповідачки.

Жебрачка відновила свою розповідь:

- Коли царевич повернувся додому, він дізнався всю правду. І вирушив він на пошуки своєї дружини та сина. Під час цих пошуків він зустрів брата цієї безрукої дівчини, який шукав свою сестру. Вони почали мандрувати разом, але так і не знайшли тих, кого шукали. Зрештою вони зупинилися у великому придорожньому постоялому дворі…

- Ти брешеш! – заорала дружина.

А її чоловік і царський син затаїли подих, чекаючи завершення історії.
І жебрачка завершила свою розповідь:

- Голодна, у лахмітті, бідолашка блукала світом зі своїм золотоволосим сином. Вибившись із сил, страждаючи від спраги, вона підійшла до дверей великого придорожнього постоялого двору. Тут, у гостиниці, її брат і її чоловік зжалилися над нею. Вони запросили її до себе і попросили розповісти їм якусь історію.

Дружина брата Лусик забилася в істериці.

- Лусик, дорога, це ти? – вигукнув царевич, його щоки палали.
- Лусик, малю… – заплакав її брат.
- Так, я Лусик. А ви мені брат і чоловік. А поруч зі мною мій золотоволосий хлопчик. А ця жінка – та сама зла невістка.

І настала така радість, яку й описати неможливо. Після довгих пошуків вони знайшли одне одного.
А злу невістку прив’язали до хвоста необ’їжджої кобили й вигнали її в поле…
Люди розповідають, що коли в тих місцях пролилася невинна кров, – розрослися колючки та шипшини. Коли пролилися гіркі сльози, – утворилося озеро. Якщо подивитися на нього уважно, придивитися, то в глибині його вод можна інколи побачити дитину, що спить у колисці, і ніж, що лежить біля подушки.

Ще розповідають, що в тих місцях є монастир, у якому, стоячи на колінах, усе молиться й молиться одна жінка.

↑ Догори

Безрука дівчина

Інші казки