Лінивий Тюні і ледарка Урі
Жили в одному селі чоловік і жінка — ледар Тюні і ледарка Урі. Тюні й Урі цілими днями нічого не робили, тільки спали. Вони навіть лінувалися вскип’ятити собі чаю і встати попити води.У них був осел, але його годували батьки Тюні. Після смерті батьків Тюні подружжя продовжувало жити так само. Односельці вирішили провчити ледарів: поховати їх заживо, щоб вони не подавали поганого прикладу молоді. Лінивців поклали на арбу, накрили старим, поношеним килимом і повезли на кладовище.
У дорозі від палючого сонця Урі стало погано, і вона скинула з себе килим, а коли арба під’їхала до кладовища, Тюні й Урі почали стогнати і охкати. У цей час біля воріт кладовища з’явився вершник і запитав:
— Куди ви везе́те цих людей?
— Ці люди — ледарі, ми хочемо їх поховати, щоб вони погано не впливали на нашу молодь, — відповів один із селян.
— Все одно у них немає хліба, щоб прогодуватися, і зрештою вони помруть з голоду, — зауважив інший.
Вершнику стало шкода ледарів, і він сказав:
— Не треба ховати їх заживо, я дам їм пшениці, і вони проживуть.
Тюні, почувши слова вершника, гукнув:
— Пшениця ця обмолочена, чи її ще треба молотити?
— А хліб він буде пекти чи ні? — у свою чергу запитала ледарка Урі.
— Б-а-а, невже такі люди ще водяться на цьому світі?! — з подивом вигукнув вершник і поскакав геть.
Інші казки
