Казка про бідняка та його дружину
Жили-були чоловік і жінка, обидва надзвичайно бідні. Жінка ходила по людях, наймалася на піденну роботу, і жили вони обидва зовсім у злиднях. Не було навіть чим годувати їхнього єдиного сина.Одного разу жінка сказала:
— Ах, чоловіче, ніяк нам не вибратися з бідності й нужди! Пішов би ти в інші міста, може, заробив би щось на життя.
Чоловік зібрався і пішов шукати роботу. Найнявся він в одному багатому селі стерегти яблуневий сад. Збудував собі крихітну хатину і поселився там. Прижилася у нього в хаті якась безпритульна кішка, з нею він і провів усі літо, більше ні з ким було навіть слова сказати. Восени господарі саду розрахувалися з ним яблуками.
Проїжджав якось повз це село один купець, його односельчанин. Поклонився йому бідняк і каже:
— Заробив я мішок яблук, та ще й кішку нажив, ось і все моє майно. Передай це все моїй дружині.
— Добре,— каже купець. — Передам. Тільки спочатку розпродам свої товари в чужих краях.
Прибув купець у чужі краї, а там усього вдосталь, і тільки яблука ніколи не родяться. Умовили його тамтешні жителі продати їм яблука. Купець спочатку відмовлявся, а потім погодився. Заробив він на проданих яблуках купу золотих грошей і вирушив у дорогу далі.
Дістався він до іншої країни. Привіз він свої товари на продаж до царського палацу. І там він побачив, що по палацу бігають цілі зграї мишей, і немає від них порятунку.
— Що даси мені,— каже купець цареві,— якщо я позбавлю тебе від цих огидних тварюк?
— Мішок золота дам,— каже цар.
Тут купець випустив голодну кішку з мішка, і вона швидко передушила всіх мишей.
Цар розрахувався з купцем, і купець вирушив у зворотний шлях. Передав він дружині бідняка купу золота і сказав:
— Це прислав тобі твій чоловік.
— А чи не сказав він, що мені робити з цим багатством? — запитала здивована жінка.
Купець засміявся, згадавши кішку і яблука, і сказав:
— Ні, роби, що хочеш.
Дружина збудувала на ці гроші розкішний дім і віддала сина в науку. Минуло літ п’ятнадцять. Бідний селянин зміг заробити за цей час усього три золоті монети. З ними і вирушив він додому. Дорогою довелося йому заночувати в одного селянина. Там він потрапив на сімейне свято. Бачить він, що за столом усі гості п’ють, їдять і весело базікають. І тільки одна людина нічого не їсть і ні з ким ні про що не розмовляє.
— Чому цей гість мовчить? — запитав він у господаря дому.
— Та ну його зовсім,— каже господар. — У нього кожне слово на вагу золота.
Здивувався бідняк і дістав одну зі своїх золотих.
— Ось,— каже,— золота монета. Нехай скаже щось.
Подивився мовчун на бідняка і каже:
— Поки смерть не прийде, не помреш, і не бійся глибини.
Ще більше здивувався бідняк, дістав другу монету.
— На,— каже,— тобі ще золота, говори.
— Краща за всіх та, яку всією душею любиш,— промовив мовчун.
— Ех, буде, що буде! — каже бідняк. — Дуже складно ти говориш. Ось тобі моя остання монета.
— Як чхнеш, постривай, подумай,— каже мовчун.
А бідняк на ранок, як і був бідняком, вирушив далі. Дійшов він до одного села і бачить: товпиться народ біля колодязя.
— Що ви тут робите? — питає.
— Лихо у нас, страшне лихо,— кажуть. — Води у нас залишилося тільки на дні колодязя. Та хто не спуститься в колодязь по воду, назад не повертається. Скоро ми всі помремо від спраги. Спробуй, перехожий, дістати воду. Якщо дістанеш, всі дамо тобі по золотій монеті.
Згадав бідняк слова мовчуна і каже:
— Раніше смерті все одно не помру. І не боюся я глибини. Піду в колодязь!
Спустився він у колодязь, набрав воду з самого дна, хотів уже вилізти, коли раптом хтось ухопив його за полу і каже:
— Іди сюди.
Обернувся він — і що ж бачить? На дні колодязя людські голови звалені в купу, а поруч стоїть великий стіл, і на ньому сидять ворон і жаба.
Ворон каже:
— Ну раз ти сюди прийшов, відповідай на моє запитання. Не відповіси як слід — голову відрублю.
— Питай,— каже бідняк.
— Бачиш ось цю жабу? Варта вона того, щоб я на ній одружився?
— Краща за всіх та, яку любиш всією душею,— відповів він словами того чоловіка.
Щойно він це промовив, стали ворон і жаба на його очах роздуватися, роздуватися, роздуватися. І раптом шкіра на них лопнула, і перетворилися вони на прекрасного юнака і прекрасну дівчину.
— Ти звільнив нас від чарів,— каже юнак. — Дякую тобі, і ось тобі в нагороду багато грошей.
Виліз бідняк (а був він тепер уже не бідняк) з колодязя, витягнув глечик води, і жителі села щедро з ним розрахувалися за те, що він їх врятував від смерті. А колодязь тут же — до країв наповнився водою.
Дійшов цей чоловік до свого села. Бачить, на місці його хатини стоїть розкішний дім, а навколо — пишний сад. Заглянув він у вікно. Бачить, дружина його з якимось молодим чоловіком розмовляє.
«Ах, так! — подумав він. — Значить, вона без мене за багатого вийшла заміж? Зараз я їм покажу!»
І вихопив рушницю. Тільки він хотів вистрілити, як несподівано чхнув. Згадав він слова мовчуна. Зупинився і думає. І раптом чує, як молодий чоловік каже:
— Нани-джан, що ж це від нашого батька звісток немає? Я за ним так сумував!
А дружина відповідає:
— Ай, бала-джан, і я всі очі по ньому виплакала! Так мені хочеться, щоб він повернувся і подивився, який у нього син виріс!
Тут чоловік розчинив двері, вбіг у дім, кинувся обіймати дружину і сина. Десять разів він подякував собі, що не пожалів тоді останніх грошей за розумне слово. Так прийшло до них щастя, нехай прийде воно і до вас.