Царевна-ледарка

Жив-був один бідний хлопець зі своєю матір'ю. Одного разу мати його захворіла, і було їй дуже погано.

— Що б ти хотіла поїсти, мамо? — питає він у матері.

— Я б м'яса поїла, — каже мати, — сил би в мене від нього додалося, може, я б і видужала.

— Де ж взяти м'яса? — питає син. — У нас лише два воли, якщо одного з них зарізати, то на кому ж весною оратимемо?

— Що ж, заріж, синочку, вола, а там що Бог дасть. Гірше смерті нічого не буває.

Зарізав хлопець вола, зварив м'ясо, нагодував свою матір, вона й видужала.

Прийшла весна, настала пора орати. Мати каже синові:

— На одному волі поле не зореш, давай-но я з волом у пару впряжуся, а ти орий.

Стали вони орати.

У цей час у їхніх краях полював цар. Застрелив він дичину й наказує своєму слузі:

— Розклади багаття, підсмаж мені цю птицю, та дивись, щоб дичина не підгоріла.

Став слуга дичину смажити і раптом побачив, як сільський хлопець у пару з волом старушку запряг і на них обох оре.

Так він на це диво задивився, що всю птицю вугіллям спалив.

Розгнівався на нього цар.

— Що ти наробив, — каже, — нащо мій сніданок спалив?

— Багато літ здоров'я тобі, царю, — відповідає наляканий слуга. — Задивився я на таке диво: син свою матір у пару з волом запряг і оре на ній.

— Покликати його до мене, — каже цар.

Підійшов хлопець до царя, а той як загримить на нього:

— Як тобі не соромно стару жінку нарівні зі скотиною по полю ганяти?

А хлопець відповідає з поклоном:

— Не гнівайся, царю, другого вола ми зарізали, щоб мати від хвороби врятувати. Що ж нам робити, ми люди бідні; якщо поле не засіємо, з голоду помремо.

— Розпрягай зараз же, — каже цар. — Я тобі одного бичка дам, зумієш його в ярмо ввести — подарю тобі його, ори на здоров'я.

Привели бичка, а це не бичок, а цілий бик, та ще й такий розлючений, що впоратися з ним ніхто не міг.

— Нічого, — каже хлопець, — якось я з ним справлюся.

Накинув він бикові на роги мотузку, спутав йому ноги і три дні в стійлі без їжі тримав. На четвертий день бик трохи заспокоївся, тоді хлопець дав йому півведра води й кинув охапку сіна.

А на п'ятий день надів на нього ярмо і заставив орати. А як бик попрацював, тоді він його як слід нагодував. Здивувався цар, що його лютих бика приручили.

— Як це тобі вдалося приручити бика? — питає цар у хлопця.

— Та ось так, — усміхнувшись, відповідає хлопець.

— Тоді ось що, — каже цар. — Є в мене дочка. Лінива така, що з місця її не зрушиш. Якщо ти і з неї щось путнє зробиш, я тебе щедро нагороджу. Присилай завтра свою матір мою доньку сватати.

Прийшов хлопець додому і каже:

— Завтра сходи, мамо, до палацу, посватай за мене царську доньку.

Мати на нього руками замахала: — Що ти, що ти, та мені й вийти-то не в чому!

Пішов син на базар, купив матері на останні гроші нову сукню і вранці відправив її до палацу.

Пішла мати до палацу, але лише ввійти всередину знесмілилася, а стала біля порога і стоїть.

Пішли, доложили цареві:

— Якась старуха стоїть біля нашого порога. Цар наказує:

— Введіть її.

— Багато літ здоров'я тобі, царю, — каже старуха, кланяючись, — У мене до тебе прохання, але я боюся сказати.

— Не бійся, кажи.

— Я прийшла твою доньку сватати. Віддай її за мого сина заміж.

— Нехай бере, — каже цар.

Зіграли весілля, і царська донька оселилася в домі у селянського хлопця. Як прокидалася вона зранку, так і сідала, склавши руки, нічого робити не хотіла.

Мати каже:

— Слухай-но, сину мій, кого це ти в дім привів? Нам така в господарстві не потрібна.

— Нічого, — каже син, — ось побачиш, я її до розуму приведу.

Наступного дня не дав він своїй дружині ні їжі, ні пиття, ні хліба, ні води — нічогісінько.

— Ми з матір'ю зранку до ночі в праці, — каже він їй, — ось ми й їстимемо. А ти сидиш, склавши руки, за що ж тебе годувати? У нас не царський палац.

На другий день піднялася царська донька з лави, підміла під собою і знову сіла. Вечером син каже матері:

— Дай їй води і шматочок хліба.

Наступного дня встала царська донька, вимела півкімнати і знову сіла відпочивати.

Вечером дав їй чоловік за це два шматки хліба.

«Ось, — думає вона, — потрапила я в дім! У мого батька й так годували, а тут працювати змушують».

Але нічого не вдієш: навчилася вона і дім прибирати, і двір підмітати, і готувати навчилася — не помирати ж з голоду! І стала вона з чоловіком і зі свекрухою все їсти — що вони, те й вона. І стала донька царя такою працьовитою та старанною, що вони нею просто нахвалитися не могли. Одного разу цар каже своїй дружині:

— Піду навідаюсь до нашої ледарки: все-таки ж вона нам донька.

Приготував він гарні подарунки і прибув до дому селянського хлопця. Бачить: підбігає до нього донька, сама коня його прив'язує, веде батька в дім.

— Сідай, — каже, — та допоможи мені, я обід готую, так ти мені часник почисти.

Цар усміхнувся про себе, але виду не подав і став чистити часник.

Приходить додому мати, бачить: цар часник чистить.

— Що ж це ти, доню, — каже вона, — самого царя часник чистити змусила?

— Як же, — каже царська донька, — адже ви йому інакше й їсти не дасте!

Тут цар розсміявся, повечеряв з ними і радісний повернувся до палацу.

— Ну, — каже він цариці, — наша донька зовсім змінилася. Ото так селянський хлопець!

Запросив цар доньку з зятем до себе в палац і влаштував розкішний бенкет.

Вони раділи, і нам усім радіти.

↑ Догори

Царевна-ледарка

Інші казки